Останнє фото Рудольфа Лекалова
Якого у добрий час благословенна любов до природи наділила особливим талантом, що до останку допомагало йому правдиво іти по стежині нашого скороминущого життя.
Той, хто добре знав Рудольфа Миколайовича, поділяв з ним бачення буття в такому сенсі, яким воно без прикрас є насправді, не можемо забути його світлого образу. Від Бога талановитого художника – вербіста, а ще й самобутнього фотомитця. Бо все, що з Господньою поміччю ішло з його невтомних рук, не просто подобалося, а й закарбовувалося в пам’яті.
Як-бо і його останній в житті фотознімок, використаний згодом до чергової книжки поезій найсокровеннішого друга, побратима, поета-мандрівника Віталія Демченка. Так вже судилося долею: куди Віталій – туди і Рудольф Миколайович. Або ж і навпаки. Загодя попередня узгоджуючи свій черговий маршрут улюбленими стежинами рідного краю.
Так збулося і того разу в лісових угіддях поблизу надпрутянського села Біла. Все по неодноразових навіданих у цю місцину для обидвох було знайоме. Кожна рослинка-стебелинка. Аж раптом Віталій Демченко навіть несподівано для себе у розсохах берези побачив чагу – такого собі деревовидного гриба, що, до речі, росте винятково тільки на березі і уміле використання якого ставить на ноги від багатьох болячок. Віталій Григорович добре знаючи чудодійні властивості чаги, обережно зняв її з тих розсох і доки милувався грибом, Ликалов зафіксував тую мить. Мовивши: «Ну, чим не чудо оця чага, Віталію? Знаю по собі, що вона в різних варіаціях допомагає виліковувати навіть тяжкі захворювання. А тому, друже, я й зазняв цей момент, як ти тримаєш на долонях оце диво. Хоча вірю, що ми ще не раз отут побуваємо та зустрінемо цього гриба. І, може, саме на цій березі…»
«Ну хто б тієї миті міг подумати, що саме то був останній знімок мого друга, - не без жалю пригадує Віталій Григорович. – І що саме цей кадр буде свічиною пам’яті у моїй книжині…»
Скажу від себе. Працювали з Рудольфом Миколайовичем разом у часописі «Буковина». Він – художником, а я зі всіх сил давав на-гора рядки. Нерідко в чергове відрядження, зокрема в Буковинсько-Покутські Карпати вирушали на пару. Добре знаючи по тривалій роботі в газеті кожен закуток тих гір. Старався їх запам’ятати і Рудольф Миколайович. Особливо ж подобалося йому бувати на знаменитій гатті (греблі) в Сараті, звідкілля гуцули з незапам’ятних часів сплавляли в низи найціннішу деревину, відвідували хутірець Дарадуди, де в 40-их минулого століття жив мольфар Прокіп Дарадуда. І кількаразово разом вгамовували спрагу з криничини на обійсті Лукяна Кобилиці в Красному Долі.
Але його, нашого друга Рудольфа Миколайовича, вже нема та й не буде. Залишилися творчі роботи, як й оцей його останній фотознімок, зробити який талановитому митцю підказала сама Природа.
Іван Агатій,
заслужений журналіст України.
P.S. А тимчасом допоможімо виданню «BukNews», підкладімо плече, аби воно й надалі ішло по правдиво обраному путті. Хтось значиміше, а хтось – скільки може, але будь-що допоможімо. Саме це допоможе вижити йому навіть у цей грізний для держави час.
