Олександр Бойченко: “На світі не так багато речей, до яких варто ставитися серйозно”

Про одного з найвідоміших літературних критиків і перекладачів Олександра Бойченка в інтернеті можна віднйати достатньо багато інформації. Але це все - авторські колонки літератора в тиражних українських виданнях, критика, солідні інтерв’ю про літературу. Ми ж вирішили, зробити нашу розмову дещо, так би мовити, приземленішою і поговорити про все, вимальовуючи образ більше просто людини, аніж літератора. Хоча не говорити про літеартуру з Бойченком апріорі неможливо.

Підозрюю, що мій респондент не сподівався, що наше інтерв’ю затягнеться аж майже на дві години (за цей час міг написати чергову актуальну колонку, приміром). Хоча кожен журналіст був би не проти і до вечора проговорити з таким візаві. Тим більше, що сприяла і атмосфера: неділя, сонячне подвір’я біля будинку на вулиці Руській і прекрасний вид на жовтосяючий греко-католицький собор.

 - Олександре, журналісти зазвичай самі в гості полюбляють напрошуватися. А ви так легко запросили самі, що справляєте враження людини, яка легко впускає у свій дім людей…

-          Ну, ми у дворі сидимо. Хоча так, тут час від часу справді гостює немало моїх друзів: усі Андруховичі разом із Андрієм Бондарем, Винничуки, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Андрій Любка, Таня Малярчук... Багато, одне слово. Доведеться колись владі міста цілу стіну меморіальними дошками оббити. А коли у Чернівцях відбуваються якісь великі культурні події на кшталт фестивалю “Мeridian Czernowitz”, то ще й чимало закордонних гостей через цей двір проходить. Тут добре, тихо. Ніби центр міста, але й шматок городу, який я вже, щоправда, не обробляю. У мене в селі, у бабці, є добра ділянка землі, був би тільки час тим займатися.  

-          Прочитала у вашій книзі, що у вас вдома немає…  телевізора. Але ви про це писали у 2011 році, то може це диво техніки вже у вас з’яявилося?

-          Ні, навпаки. Він колись був. Але згорів під час Помаранчевої революції. Я був тоді у Києві, а дружина з донькою день і ніч дивилися новини, хотіли, мабуть, мене побачити. Ну, телевізор і не витримав. А поки ми збиралися купити новий, зауважили, що до предметів першої необхідності він не належить. Тепер ми вже й уявити собі не можемо, щоб цей розсадник розумової зарази щось там триндів нам вечорами. Тож його нема і принципово не буде. А всі потрібні новини в інтернеті легко знайти.

-          Які “плюси” і “мінуси” приносить відсутність  телевізора?

-          Я бачу суцільні «плюси». Якби телебачення показувало бодай добрі фільми, культурні програми, то можна би було шкодувати. А всі ці ідіотські шоу й серіали – ні, дякую. Єдине, що я дивлюся по телевізору, це футбол. Тобто на футбол я мушу вийти кудись до бару чи до знайомих. І це також «плюс», бо інакше я би місяцями з дому не виходив.

-          Якщо говорити про Вашу літературну діяльність саме зараз, то для мене Олександр Бойченко – це автор гарних колонок про сучасні суспільно-політичні події. Вони короткі, добре читаються, але чи є від них користь? Бо ж людина не просто повинна прочитати, а й якісь висновки робити…

-          Відверто кажучи, я цим не дуже переймаюся. Я не веду блогів, щоб ділитися з кимось думками чи почуттями, не прагну спілкування, не намагаюся когось у чомусь переконати, мене немає у жодних соцмережах. Просто це така робота – писати тексти для видань, з якими у мене є угода: «Країна», “Збруч”, “Український журнал”. Вони мені платять гонорари. За ці гонорари плюс гроші за переклади я, власне, й живу, інших джерел доходу, відколи я 2008 року звільнився з університету, у мене немає. Колись регулярно ходив читати лекції, тепер регулярно пишу.

-          Ну це теж можна назвати свого роду лекціями…

-          Можливо. Але чи є з того користь? Скажу так: я для себе виробив критерії якісного тексту і намагаюся писати так, щоб цим критеріям відповідати. А вже чи хтось погоджується зі мною, чи ні, чи воно на когось впливає – це не моя справа. Похвалили – дякую, розкритикували – не звертаю уваги, бо я собі своє знаю.

-          Мені найбільше запам’ятався один з останніх ваших дописів за навзою “Може, досить?”. Ця колонка викликала різноманітні дискусієї в інтернеті, бо ви пропонуєте відгородитися від Донецька і Луганська стіною, мовялв, ми й так різні. Зараз бачимо тих людей зі Сходу України також зблизька вже як біженців, багато про них читаємо і таки переконуємося, що є різними у ментальному плані. Так можливо співіснувати в одній країні?

-          Зрозуміло, що скрізь, зокрема й на Донбасі, трапляються прекрасні люди. Декого з них я знаю особисто, дехто навіть переїхав тепер до Чернівців. Але ці люди, як правило, самі в тому Донецьку чи Луганську почувалися незатишно, відчували свою інакшість. І хай вони їдуть до нас, ми будемо їм дуже раді. Але більшість там становлять не такі. Тим, хто з відкритою душею приїжджає в пошуках допомоги і вміє бути вдячним, ми повинні допомагати. Але ті, хто приперся, щоб розмахувати тут прапорами Росії та ображати місцеве населення, мають бути негайно вислані до свого коханого Путіна. Він таких любить, у нього вже відсотків 90 населення перетворилося на безмозку худобу, то ще кілька мільйонів донбаських биків почуватимуться там як удома. Але це – лише приклад. Сама проблема є, звичайно, ширшою. За всі 23 роки, відколи Україна здобула незалежність, а точніше – відколи ця незалежність просто звалилася нам на голову, жоден президент чи  уряд не поставив собі і нам фундаментального питання: що конкретно ми будємо? У спрощеному вигляді перед нами відкривалися дві можливості: будувати національну державу на землях, заселених переважно «свідомими українцями», або ж будувати наднаціональне утворення – чи то за австро-угорським, чи за американським, чи за швейцарським зразком. Обидва варіанти мають свої переваги і свої недоліки. Перевага наднаціональної держави полягала б у тому, що ми зберегли б усі території. Але в такому разі мусили б відмовитися від ідеї одномовності, унітарності, єдиної помісної церкви і вступу до НАТО та ЄС. Бо фактично Україна станом на 1991 рік (і, звісно, сьогодні теж) не була одномовною, унітарною і так далі. Мені більше подобався перший варіант, тобто національна держава. Чому? Бо впродовж 20 століття всі наднаціональні утворення в нашій частині світу – від Австро-Угорщини до СРСР і Югославії – зазнали краху. Навіть Чехословаччина розпалася, хоча між чехами й словаками не було жодних принципових розбіжностей. І одні, і другі хотіли інтегруватися в європейські структури. Але вони це захотіли зробити як чехи і словаки, а не як чехословаки. Або візьміть приклад Польщі. Сьогодні це динамічна європейська країна, я там часто буваю і рік за роком спостерігаю позитивні зміни. А якби у складі Польщі залишилися наша Галичина й Волинь? Та українці з поляками дотепер би бігали одні за одними з сокирами. А так поляки мають мононаціональну державу, яка більш-менш консолідовано рухається у вибраному напрямку. Так, якби ми вибрали національний варіант, то мусили б заздалегідь і добровільно змиритися з утратою переважно російського Криму і щонайменше промислової частини Донбасу, заселеної взагалі невідомо чим. А можливо, й ще якихось територій. Зате безконфліктно вступили б до НАТО і Євросоюзу, провели необхідні реформи і з усмішкою поглядали б сьогодні на озвірілу путінську Росію, бо між нами і нею існувала би прокладка у вигляді «дикого поля». Але повторюю, що на практиці ми не вибрали жодного з цих варіантів. Маючи неоднорідну країну, ми поводилися так, наче вона однорідна. І сьогодні за це розплачуємося.

-          А може новий Президент все-таки щось придумає…

-          Не знаю, що тепер можна придумати. Тепер на Донбасі є велика кількість найманців з Росії. Зрозуміло, що їх звідти треба вибити. Хоче наше керівництво чи не хоче, а воно мусить проводити так зване АТО. З іншого боку, тих найманців підтримує велика (і не треба собі брехати, буцім вона мала) частина тамтешнього населення. А воювати проти населення – це завжди безнадійна справа. Можна виграти одну, дві чи десять битв, але там, де є велика кількість населення, яке вважає вас окупантами, конфлікт тлітиме десятиліттями. Згадайте хоча б арабо-ізраїльське протистояння. Треба нам терористів-смертників у Києві, Львові, Чернівцях?

-          Ви згадували, що залишили університет. Мені видається, Ви з тих небагатьох людей в Україні, які таким способом, як за кордоном, можете заробляти гроші. Маю на увазі писати статті, виступати, перекладати…

-          Майже всі мої згадані друзі-літератори так живуть. Тільки не думайте, що в моєму випадку це шалені заробітки. Однак трохи більше, ніж в університеті. Зрештою, вільна професія на те й вільна, що можеш сам собі визначати, скільки заробляти. Хочеш більше – працюй більше. Я багато не хочу і на депозитну купку гроші не складаю, головне – щоб під кінець місяця прибутки й витрати збігалися. Пригадую, років 10 тому одна моя приятелька, молода і незахищена польська викладачка, нарікала, що у неї навантаження 210 годин на рік (2-3 заняття на тиждень), а зарплата – всього тисяча доларів. Наші доценти університетів у цьому місці можуть лише гірко розсміятися. Коли я звільнявся, у мене було навантаження 22 години на тиждень. Щоб відчитати таку кількість годин, треба або не спати ночами, або не готуватися до лекцій і халтурити.

-          Але ж Ви не халтурили?

-          Намагався. Але тоді вже часу не залишалося ні на що. А хотілося щось написати, перекласти, кудись час від часу поїхати. Та й зарплати ж на життя не вистачало.

-          Знаю, що в університеті ви ніколи не брали хабарів… Тобто маєте репутацію порядного викладача. Чи брали, зізнайтеся?

-          Якби брав, то б не звільнився. Але, знову ж, і не писав би нічого. Знаєте порівняння: сумління – як одяг. Одна на ньому пляма чи сто – воно вже заплямоване. Тільки, на відміну від одягу, сумління не відпереш. От хто мене завжди дивував, то це люди, яким вдається одночасно брати хабарі і читати лекції з літератури, філософії, розводитися про мораль, любов до України... Як у їхніх головах це співіснує? Адже попри всю ту шкоду, якої нам завдає Росія і персонально Путін, набагато більшим злом для України є корупція. І доки ми її не подолаємо, нема що й мріяти про наймінімальніші зміни на краще, хоч би ми всі цілодобово у вишиванках ходили.

-          Коли про вас говорять “літературний критик”, у мене одразу  виникає запитання абсолютно пересічної людини: що ви зараз читаєте? Людина, яка, здавалося б, вже все перечитала... 

-          Та де. Перечитаєш їх, як вони весь час пишуть і пишуть. Останнім часом я багато читав як редактор: Жаданові переклади Пауля Целана, збірку фейсбуківських віршів Андрія Бондаря, тепер вичитую польську репортажну книжку «Акварелі» в перекладі Андрія Любки. Що мені дуже сподобалося з найновішого – це “Фелікс Австірія” Софійки Андрухович, не прогавте, на початку вересня має з’явитися в книгарнях. Дуже смачно виписаний роман про Івано-Франківськ, себто на той час Станіславів межі 19-20 століть. А щойно перед розмовою закінчив читати монографію американського історика Тимоті Снайдера “Червоний князь” – про ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який на початку 20 століття  вирішив стати українцем Василем Вишиваним і служити Україні. За Україну він і загинув у застінках НКВД. Декотрим «біженцям зі Сходу» не завадило би взяти приклад з ерцгерцога. Не в сенсі загинути, а в сенсі спробувати стати українцями, якщо вони все-таки планують далі тут жити.

-          До слова, є книжки, які Ви б не радили читати?

-          Море тієї макулатури, яка валить до нас із Росії. Маю на увазі всілякі жіночі романи, детективи всіх тих марініних, донцових і як їх там ще. Суто з гігієнічних міркувань. Наша свідомість не є сталою величиною, вона складається з того, що ми в неї запихаємо. Люди зазвичай більше дбають про чистоту в хаті, ніж про чистоту у власних головах. Але якщо роками у голову зсипати сміття, то й матимеш у ній смітник.

-          Олександре, сучасні письменники, вони мають право бути не дотичними до тих подій, що відбуваються в Україні?

-          Письменники мають право у своїй творчості не торкатися тих чи інших тем. Якщо якомусь поетові добре пишуться вірші про кохання, нерозумно вимагати від нього агіток про політику. Але кожен письменник, крім того, що пише, ще десь і живе. І якщо він живе в країні, де точиться війна, то як громадянин мусить бодай сам для себе сформулювати свою позицію.

-          Чи, принаймні, не говорити щось на кшталт  Ані Лорак: “я за мир, проти війни”…

-          За мир – це, у принципі, добре. Але я би не згадував Ані Лорак, якщо ми вже заговорили про письменників. Які взагалі можуть бути претензії до поп-співачок? Колись Жванецький назвав артистів братами нашими меншими за розумом. Фактично з домашніми тваринками порівняв. Що теж не дуже правильно. Бо років двадцять тому був у мене був кіт Платон. То він за рівнем інтелекту виразно перевищував абсолютну більшість наших поп-виконавців.

-           Одна з Ваших останніх робіт ось-ось побачить світ у чернівецькому видавництві, це переклад збірки оповідань польського письменника Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці». Фахівці стверджують, що він у світовій літературі найкраще описав табірне життя. Але автор мало прожив, отож  творчість не велика за обсягом...

-          Гадаю, все найкраще, що він написав, я відібрав і переклав. Це займе під 300 книжкових сторінок. У 1943 році зовсім молодий Боровський потрапив до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Потім були інші два табори, він вижив, дочекався звільнення, але ще рік після війни провів у Німеччині, де й написав свої найважливіші твори. Боровський абсолютно безжалісно змальовує те, що називається «людською природою». І робить це свідомо, протиставляючи свої оповідання концтабірним творам інших авторів. Існувала загальна тенденція: показувати невинних жертв і німців, які з цих жертв знущаються. Боровський вважав такий спосіб письма про Аушвіц фальшивим. Так, нацисти збудували страшну систему. Але найбільший жах полягав у тому, що в межах цієї системи в’язні самі мучили одні одних і доходили в цьому до повного оскотинення. Усі: поляки, євреї, українці... Ось про це й пише Боровський. Це дуже важка книжка, вона забрала у мене багато часу і сил. Той, хто наважиться її прочитати, переживе шок, але нічого не вдієш: вершини світової літератури не завжди є приємним чтивом.

-          На багатьох літературних імперезах вас можна бачити втрьох – з дружиною і 19-річною донькою. І навіть за зовнішнім стильним виглядом можна сказати, що всі ви належите до літературної родини… Дружина і донька щиро цікавляться літературою чи їм уже довелося йти за вами?

-          Ні, ніхто нікого силою не тягне. У дружини перша освіта теж філологічна. Ми разом училися, читали приблизно одне і те саме. А донька, оскільки виросла в такій сім’ї та ще й від 10 років без телевізора, не мала, бідака, вибору: залишалося замість розваг книжки читати. І пригощати знайомих письменників мандаринками на Новий рік.

-          Особисто для мене хороший фахівець – це той, у кому поєднано професіоналізм і моральність. Не стверджую, що абсолютно все про вас знаю, але справляєте враження саме такого фахівця. Таке поєднання важливе, особливо у публічних професіях?

-          Говорити про власну моральність – це вже аморально. Та й хто може сам себе об’єктивно оцінити? Крім того, публічні особи бувають різних професій. Якщо ви скрипаль, то досить, щоб добре грали і не скоювали важких злочинів. А якщо ви філософ-мораліст, то вже мусите слугувати моральним прикладом. Знаю одне: завдання досягти вершин святості я перед собою ніколи не ставив. Але принаймні стараюся жити так, щоб мої слова не відбігали задалеко від вчинків. Надто вже це огидно виглядає, коли людина закликає до одного, а робить інше. Закликає боротися з корупцією, а сама бере хабарі, закликає до патріотизму, а сама наживається на злиденній батьківщині, закликає любити ближнього, а сама їсть його поїдом. Дотепер такі люди зазвичай ставали в Україні найуспішнішими політиками і бізнесменами. Якщо ми цього не змінимо, то всі наші цьогорічні жертви знову – і вже вкотре в історії – виявляться марними.

Наталія ФЕЩУК, «Чернівці»,

Фото автора