Одна з причин, через яку в 204 окрузі переміг Артем Семенюк?

Хоч скільки б радили українцям лукаві сусіди не перейматися власним минулим, а жити переважно майбутнім, для багатьох очевидно: різне трактування історичних подій іще довго залишатиметься актуальною проблемою, що активно впливатиме на сучасність. А за чим же тоді, як не за ставленням людини до тих чи інших історичних подій, судити, до якої саме «уявної спільноти» вона сама себе зараховує: українців, малоросів чи homo soveticus? І байдуже — робить вона це з власного вибору чи з різних життєвих обставин. Власне той, хто чи не найголосніше пропонує забути колишні образи, сам чомусь аж ніяк не демонструє готовності чинити за Ісусовою настановою: «Залиште мертвим ховати своїх небіжчиків». Відтак подобається це комусь чи ні, але без прийнятого за основу міфу про власне минуле, до того ж спільного для всіх регіонів, Україна ще довго залишатиметься лише територією, а не національною державою у модерному розумінні слова. Актуальність тези підтверджує не лише нещодавнє відзначення річниць поразки шведів та мазепинців під Полтавою (1709) чи, навпаки, перемоги української зброї над московитами під Конотопом (1659), або  візити патріарха Кіріла в Україну — подій, які не лише в різних регіонах країни, а й у межах однієї й тієї ж території, трактують по-різному. Відсунуті на другий план суперечки навколо встановлення в Україні пам’ятників різним іноземним володарям, щодо діяльності яких у суспільстві також немає спільної думки, — ланки цього ж ланцюга.

Водночас чим загрожує подібна топонімічна роздвоєність, пояснювати, думаю, нікому не потрібно. Ігри з минулим заради отримання примарних політичних дивідендів завжди обертаються суттєвими ментальними втратами для прийдешніх поколінь. Уніфікація ідеології вуличних назв і символів, вочевидь, сприяла б швидшому подоланню тієї роздвоєності, яку плекають у душах українців політики з нечистим сумлінням. Позбутися її могли б якщо не нинішнє, то бодай наступні покоління. Натомість подальша топонімічна невизначеність здатна лише загнати проблему вглиб.

Те, що і від наймогутніших народів чи цивілізацій інколи не залишається нічого, окрім придуманих їх представниками географічних назв, більшість громадян знає ще зі школи. Люди, які навіть близько не стояли біля топонімії – науки, що вивчає історію утворення, перетворення та функціонування місцевих назв (топонімів) – бодай раз у житті, але стикалися з іменем річки, місцевості чи будь-якого іншого географічного об’єкта, що дістався їм у спадок від минулого. Часто ця назва – єдине, що засвідчує факт перебування саме на цій землі представників того чи іншого народу. І хоча топоніми не вказують прямо на історичні події, але часто саме за географічними назвами науковці визначають межі розселення і найголовніше – духовну культуру народу та його життєві пріоритети. З огляду на топографічну невпорядкованість більшості вуличних назв краю, можна лише здогадуватися, яке неоднозначне враження про себе залишать прийдешнім поколінням нинішні мешканці Чернівецької області.

Так уже на Буковині історично повелося, що кожний новий володар цього ласого шматка української землі намагався суттєво прикластися до творення місцевих топонімів. Помітити, так би мовити, територію. Усе це, за задумом натхненників процесу, очевидно, мало засвідчити її споконвічну приналежність пануючому у той чи інший період історії державному етносу. Так, з приходом татар на Буковину виникла Шипинська земля – нова адміністративна одиниця, що втратила зв’язок із Галицько-Волинською державою, а в австрійську добу у передмісті Чернівців з’явились Садгора чи за парком резиденції митрополитів Буковини і Далмації – гора Габсбург (нині парк імені Ю. Федьковича).

Зміна державної приналежності краю наприкінці 1918 року супроводжувалася не лише творенням нових органів влади на його теренах. Не менш активно нові господарі Буковини заходилися витравлювати з ментальності її корінних мешканців будь-які згадки про слов’янське минуле краю. Корекції підлягав навіть головний топонім території. Штучно створені замінники “горішня Молдавія”, “горішній край”, “край буків” чи “область Сучава” покликані були замінити історичну назву Буковина.

Проте чи не найсистемніше до процесу підійшли творці Чернівецької області. Разом із колгоспами, голодом, репресіями, русифікацією та переслідуванням інакомислячих Буковину заполонили нові топоніми. Вакантні місця у назвах вулиць головних міст, сіл і селищ краю посіли колишні й новітні натхненники процесу. Своєрідним тестом на лояльність до нових власників території в усі часи історії краю залишалася якнайактивніша участь тубільців у святкуванні усіляких пам’ятних для новітніх імперій дат. Особливо цінувалася добровільна участь у відзначенні роковин своїх власних національних поразок.

– За радянських часів назви чернівецьких вулиць змінили кардинально, - стверджує доктор історичних наук, професор кафедри історії України ЧНУ ім. Ю.Федьковича, багатолітній член топонімічної комісії Василь Ботушанський. - У місті з'явилися вулиці, названі на честь комуністичних вождів, партійних і радянських діячів, усіляких радянських неологізмів, а також назв міст, морів, озер, річок колишнього СРСР. З-понад 250 основних вулиць назви було замінено на 92 відсотках з них. Зокрема, 32 відсотки – на російські, 7 – на назви союзних республік, 8 – на імена комуністичних діячів СРСР і зарубіжжя. Щоправда, 45 відсотків змін припало також на українські назви тодішньої УРСР. Це назви українських міст, діячів, що, безумовно, було позитивом. Особливо порівняно з минулими часами. Попередніх назв залишилося лише 
8 відсотків.

Сподівання на відновлення історичної справедливості, якої українці Буковини чекали упродовж багатьох століть, з’явилися щойно наприкінці 80-х. Тоді багатьом здавалося, що протиставити бодай якісь логічні аргументи на користь збереження пам’ятників, встановлених на честь страхітливих організаторів репресій проти власного народу, просто нереально.

Як і в більшості країн Центрально-Східної Європи, перша хвиля позбавлення Буковини символів тоталітарного минулого прокотилася краєм ще на початку 90-х. Під тиском нації, що вкотре відроджувалася, на багатьох державних установах – вперше у листопаді 1990 року над V корпусом ЧДУ – замайорів тоді ще тільки національний синьо-жовтий прапор. І хоча перефарбована чернівецька влада чи не останньою серед західноукраїнських областей заходилася біля демонтажу пам’ятників та перейменування вулиць, саме тоді з карти багатьох населених пунктів Буковини зникли вулиці Леніна та монументи вождям світового пролетаріату. Після ганебного провалу серпневого путчу 1991 року у Москві, з Центральної площі Чернівців прибрали встановлений 7 листопада 1951 року витвір скульпторів М. Вронського і О.Олійника та архітектора М.Ашкіназі пам’ятник Владіміру Ульянову (Лєніну). Одночасно з “головним Лєніним” Чернівецької області демонтували його бюст у Садгорі. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 24 вересня 1991 вулиці Лєніна повернули частину її історичної назви (за часів Австро-Угорщини – Енценберґова Головна). Не витримав випробування історією і пам’ятник “всесоюзному старості” Михайлові Калініну, що зустрічав відвідувачів на вході до Центральному парку культури й відпочинку його імені. Окрім нього, з того ж таки парку, який невдовзі став називатися іменем Тараса Шевченка, прибрали бюсти Карла Маркса, Фрідріха Енгельса та Максима Горького.

Спроби дати раду примарам минулого робилися в області й пізніше. “Перелік пам’яток історії та культури місцевого значення, знятих із державного обліку”, затверджений відповідним розпорядженням голови ОДА ще у травні 2000 року, зафіксував демонтаж 108 пам’ятників на території області, переважно Лєніну, Марксу, Калініну, Фрунзе, Свєрдлову, Дзержинському, Кірову, Горькому, Чапаєву тощо. Основними причинами зняття з обліку вказано “демонтаж”, “втрату художньо-естетичного вигляду” або “художньої цінності”. У 2003 році – останньою з усіх 11 райцентрів Чернівецької області – з Лєніним розпрощалася Новоселиця. Тоді ж таки розгорівся ініційований місцевими соціалістами скандал про нібито продаж Ільїча за 2 мільйони (!) молдовських леїв, що дорівнює майже 200 тисячам американських доларів з Новоселиці у молдовські Липкани. У справі фігурувала “приватна особа”, яка заплатила за демонтованого Леніна 10 грн 62 коп. – відповідно до його балансової вартості. У матеріалі “Ціна Ілліча” ми розповіли читачам цю напівдетективну історію.

– Насправді у незалежній Україні змін зазнали лише 20 відсотків усіх вуличних назв в Чернівцях, - стверджує доктор історичних наук, професор кафедри історії України ЧНУ ім. Ю.Федьковича, багатолітній член топонімічної комісії Василь Ботушанський. - Решта 50 відсотків, які залишилися, це їх попередні українські радянські назви. Ще 30 відсотків – це чистий залишок тоталітарної доби. З них 25 відсотків – назви російських міст, діячів, а 5 відсотків – комуністичних діячів та пов'язаних з ними подій. І це за умови, що згідно з останнім переписом населення, українців у Чернівцях абсолютна більшість – майже 80 відсотків, росіян – 11,3, молдаван і румунів – 6,1 відсотка. Якщо рахувати більшу кількість сучасних чернівецьких вулиць, у тому числі з Садгорою, то нині 48 з них зберігають назви, походження яких слід шукати в Росії. Наприклад, Амурська, Архангельська, Брянська, Іркутська, Каспійська, Саратовська, Томська. Так ніби місто знаходиться не в Україні, а в Російській Федерації. Ще 31 вулиця названа на честь різних російських діячів Бєлінського, Мініна, Писарєва, Разіна, Пожарського... І це, зауважте, без всесвітньо відомих російських вчених, діячів культури Вавілова, Тімірязєва чи Горького, врешті радянських воєначальників часів Другої світової війни Ватутіна, Ковпака, так чи інакше причетних до України. Звісно, що їх імена в назвах вулиць можуть бути збережені. Нарешті 30 вулиць носять імена російських, українських і зарубіжних діячів комуністичного і робітничого руху: Артема, Бабушкіна, Лазо, Тольятті, Патріса Лумумби, Халтуріна, Загалом 109 назв. Підсумовуючи, можна стверджувати: щонайменше 100 чернівецьких вулиць потребують нині зміни назв.

Ментальна неготовність перефарбованої партійно-комсомольської номенклатури, яка, на відміну від більшості посттоталітарних країн Європи, очолила процес розбудови нової незалежної держави, довести розпочате до логічного завершення, пригальмувала процес. Про жодне піднесення, яке визначало його на початку 90-х, у новому тисячолітті вже не йшлося. Щобільше, частіше стали лунати голоси із закликом забути тоталітарне минуле і не чіпати його привидів.

Найбільше обурення висловлювали якраз ті, хто, ні миті не сумніваючись, сам виконував накази про демонтажі ідеологічно неблагонадійних пам’ятників. Бо хіба не нинішні полум’яні захисники тоталітарного минулого у назвах буковинських вулиць зносили монумент 41-му Буковинському піхотному полку австрійської армії імені архікнязя Євгена? І це попри те, що йшлося не про пам’ятник тиранам чи царям, а воїнам-синам, які “полегли на полях слави”. Достатньо було усного зауваження Микити Хрущова про нібито “фашистську” символіку пам’ятника, щоб виконком Чернівецької міськради взяв “під козирок”.

Врешті, чому захисники минулого не демонстрували широти поглядів на проблему, коли влітку 1956 року – одразу після ХХ з’їзду КПРС – з Центрального парку культури і відпочинку прибрали встановлену там у 1945 році скульптурну групу адвоката Ульянова (Лєніна) та семінариста Джугашвілі (Сталіна)? Чи тоталітарна держава не давала їм такої можливості, а інтересами нинішньої української можна просто безкарно нехтувати? Адже це саме тоді святе місце, що, як відомо, довго пустим не буває, зайняв Михайло Калінін роботи скульптора І.Клігера та архітектора М.Ашкіназі. Обидва ж творці системи ГУЛАГу – витвір скульптора О.Топчієва – відправили тихо доживати віку на території психоневрологічної лікарні у селі Череш. Правда звідти їх не так давно прибрали.

Щоправда у другому виданні своєї книги про історичні пам’ятники Чернівців первісну версію про перенесення Леніна-Сталіна з Чернівців до Черешу автори В.Заполовський та С.Осачук спростували. Тепер вони кажуть, що на Буковині могло бути дві (і навіть більше) схожих скульптурних композицій. У будь-якому випадку, зовнішня подібність чернівецького і черешського дуетів дозволяє припускати: йдеться про роботу одного й того ж автора, – запевнив автора цих рядків Володимир Заполовський.

Своєрідним третейським суддею у цій заочній дискусії, вочевидь, міг би стати професійний скульптор Володимир Гамаль. Цей творець пам’ятників Юрію Федьковичу та Петру Конашевичу Сагайдачному ні на мить не сумнівається, що демонтувати пам’ятники тоталітарного минулого не лише можна, але й необхідно. І то не лише через їх переважно низьку мистецьку вартість, але й ту негативну енергетику, яку вони справляють на мешканців краю.

Активізувати розставання з тоталітарним минулим, що досі продовжує отруювати свідомість мешканцям багатьох міст і сіл Буковини, був покликаний Указ Президента України від 28 березня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні”. Адже це саме на його виконання по всій Україні було розпочато збір інформації про наявні у містах і селах вулиці, площі, парки, сквери тощо, що носять імена діячів комуністичного режиму – організаторів і причетних до організації і здійснення голодомору та політичних репресій в Україні 1917-1991 рр. 

Виявилося, що чимало таких є й на Буковині. Проте зі зміною влади в країні процес зупинили. Так навіть після 20 років незалежного існування України на Буковині все ще намагаються винайти топонімічний велосипед. На відміну від більшості країн Центральної та Східної Європи, що рішуче порвали зі своїм тоталітарним минулим, Україна все ще перебуває на роздоріжжі. І топонімічний хаос у назвах вулиць населених пунктів найменшої області країни – яскраве відображення загальної невпорядкованості всього суспільного життя.

Одномандатний виборчий округ № 204 Хотин

 Центр – місто Хотин.
Межі: місто Новодністровськ, Заставнівський, Кельменецький, Сокирянський, Хотинський райони.

Кількість виборців – 175 867.

Населені пункти округу:

м Новодністровськ
м Заставна
смт Кострижівка
с Бабин
с Баламутівка
с Боянчук
с Брідок
с Василів
с Васловівці
с Вербівці
с Веренчанка
с Яблунівка
с Вікно
с Горішні Шерівці
с Горошівці
с Добринівці
с Дорошівці
с Задубрівка
с Звенячин
с Кадубівці
с Кулівці
с Малий Кучурів
с Митків
с Мосорівка
с Онут
с Погорілівка
с Прилипче
с Репужинці
с Ржавинці
с Самушин
с Товтри
с Хрещатик
с Чорний Потік
с Чуньків
с Шубранець
с Юрківці
смт Кельменці
с Бабин
с Бернове. У селі Берново Кельменецького району знаходиться пам’ятник Лєніну і Горькому, який ще у 2000 році сільрада визнала експонатом сільського музею. 
с Бузовиця
с Бурдюг
с Вартиківці
с Слобідка
с Вовчинець
с Вороновиця
с Грушівці
с Нагоряни
с Дністрівка
с Зелена
с Іванівці
с Козиряни
с Комарів
с Майорка
с Коновка
с Ленківці
с Макарівка
с Лівинці
с Михайлівка
с Лукачівка
с Мошанець
с Нелипівці
с Браїлівка
с Новоселиця
с Оселівка
с Кроква
с Перківці
с Путрине
с Подвір'ївка
с Росошани
м Сокиряни
с Білоусівка
с Братанівка
с Василівка
с Розкопинці
с Вашківці
с Нова Слобода
с Вітрянка
с Волошкове
с Гвіздівці
с Грубна
с Коболчин
с Кормань
с Кулішівка
с Ломачинці
с Лопатів
с Покровка
с Михалкове
с Галиця
с Непоротове
с Ожеве
с Олексіївка
с Новоолексіївка
с Романківці
с Селище
с Сербичани
с Шебутинці
с Шишківці
с Струмок
м Хотин
с Анадоли
с Атаки
с Білівці
с Бочківці
с Ворничани
с Гордівці
с Грозинці
с Данківці
с Долиняни
с Зарожани
с Каплівка
с Керстенці
с Клішківці
с Млинки
с Колінківці
с Круглик
с Крутеньки
с Малинці
с Недобоївці
с Пашківці
с Перебиківці
с Зелена Липа
с Поляна
с Пригородок
с Орестівка
с Рашків
с Рукшин
с Рухотин
с Блищадь
с Гринячка
с Корнешти
с Санківці
с Ставчани
с Чепоноси
с Шилівці
с Ширівці
с Владична
с Ярівка

Джерело фото: газета "Буковина"