Нові часи в українській журналістиці: здобуваємо досвід, рахуємо втрати

Українська журналістика постає перед новими викликами. Медійники працюють під час інформаційної війни та в умовах масових протестів. А цього, 2014-го року ? ще й під час воєнних дій на сході країни та за умов анексії Криму. На цьому тлі місцеві ЗМІ мають реагувати на вимоги часу. Ці теми розвивають у своїх матеріалах учасники трьох журналістських конкурсів. Їх організувала громадська організація «Телекритика» в рамках проекту MyMedia. 

Щоб подавати неупереджену інформацію, медійники працюють у Криму й намагаються висвітлювати події на сході України. Новини про викрадення, напади на журналістів – не рідкість. Не маючи значного досвіду роботи в гарячих точках, українські журналісти з кожним днем здобувають усе більше навичок у висвітленні подій із небезпечних куточків країни. Для місцевих ЗМІ цей час став черговим випробуванням: звиклим працювати за режиму жорсткого контролю й залежності від місцевої влади, їм нелегко перейти на інший принцип роботи. Водночас, у медіаекспертів є ідеї, як змінити таку ситуацію.

У ПІДРУЧНИКАХ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ І ЖУРНАЛІСТИКИ

Українські журналісти не були готові до військових дій на власній території й не мають відповідної підготовки для роботи в гарячих точках. Про це каже членкиня журі конкурсу «Українська журналістика в період конфліктів та воєнних дій» журналістка «Громадського радіо», учасниця руху «Стоп цензурі» Наталка Соколенко. Вона вважає, що саме браком досвіду зумовлюється невелика кількість конкурсних матеріалів. Подібна оцінка і в іншого члена журі, голови Незалежної медіа-профспілки України Юрія Луканова: «Конкурсні матеріали демонструють нашу розгубленість, оскільки ми не були готові до війни».

«Журналісти, які туди їдуть – справжні герої. Більшість із них їде навіть без медичного страхування, без прикриття й захисних засобів. Вони молодці, але чого мені бракує в інформаційному полі, то це історій про героїв. Наразі дуже мало репортажів про конкретних людей. А мав би бути цілий пантеон. Думаю, що головне завдання зараз для всієї журналістської спільноти – працювати над цим», – каже Наталка Соколенко. 

Журналістці, громадській діячці Наталці Соколенко цікавий людський фактор в історіях, надісланих на конкурс. Крім сухого фактажу (який теж потрібен), дуже важливо, на її погляд, показати переживання й відчуття героїв. Експертка вражена історіями про журналістів і фотокорів, які працювали в зоні бойових дій. «Ці інтерв’ю мають увійти в українські підручники з історії журналістики, аби студенти розуміли: це, а не паркетні матеріали з будинку уряду, і є справжня журналістика», – наголошує Соколенко.

«ПОГИБНУТЬ РАДИ ПОСМЕРТНОЙ СЛАВЫ – НЕ ЛУЧШИЙ ВАРИАНТ»

Наталка Соколенко має досвід у висвітленні військової тематики: у 1996?1997 роках Наталка працювала кореспонденткою на тодішньому Військовому телебаченні. Про це відомо зі слів її колеги, нині головного редактора «Історичної правди» Вахтанга Кіпіані, який служив тоді в армії. На думку Кіпіані, автори конкурсних матеріалів із любов’ю написали про своїх героїв-журналістів. Як-от одесит Олександр Галяс, який створив портрет колеги Валерії Івашкіної в публікації «Бегущая по войнам». Ця стаття посіла друге місце в конкурсі. Валерія Івашкіна – журналістка, яка змогла дати відсіч Вадиму Тітушку і зняла його «бикування» на камеру. Цей випадок – не єдиний, коли журналістці загрожував напад. «Люди, когда видят камеру, тут же набрасываются на тебя, начинают оскорблять, кричат о “продажной прессе”, даже обвиняют в убийствах. На меня как-то женщина набросилась, явно в неадекватном состоянии», ? розповідає вона. 

Втім, на думку Івашкіної, потрібно адекватно оцінювати ситуацію і, не ризикуючи життям, донести об’єктивну інформацію про подію, аби згодом проаналізувати її.

Тим часом і членкиня журі співзаасновниця «Громадського ТБ» Наталка Гуменюк підкреслює: «Війна – це загибель людей, яка є ані красивою, ані героїчною: ані культ героїв, ані культ жертв не потрібен». Журналістка-міжнародниця висвітлювала події в умовах конфлікту на Близькому Сході: Іраку, Ірані, Єгипті тощо.

ВМІННЯ ВТРИМАТИ ПЛАНШЕТ – БЕЗЦІННЕ 

Героїнею матеріалу, який посів третє місце, стала Катерина Сергацкова. Незалежна журналістка не так давно співпрацює з українськими ЗМІ. Про неї та Валерію Івашкіну Вахтанг Кіпіані каже як про відкриття української журналістики недавнього часу. Авторка матеріалу «Катерина Сергацкова: стрім у часи воєнних дій – достовірна та оперативна інформація онлайн» Світлана Кисіль підкреслює визначальну роль роботи стрімерів у гарячих точках. Стрімери чи не постійно в небезпеці: «Був один випадок: ми стояли біля кримського військкомату та чекали на будь-яку інформацію про активістів, що були затримані та знаходились там у полоні». «Я дістала планшет, почала знімати. І тут вийшло шість хлопців у чорних масках з автоматами та почали у всіх забирати техніку і у мене в тому числі, викручуючи руки. У кінці кінців у всіх все відібрали, а в мене ні – бо я вже навчилась тримати планшет», – розповідає Катерина в інтерв’ю. 

Журналістка «Громадського ТБ» Анастасія Станко, яка була в полоні луганських бойовиків, радить у взаєминах із так званими ополченцями залишатися самими собою. Про це вона розповіла на семінарі «Безпека журналістів під час роботи в зоні конфлікту» 4 липня 2014 р., під час якого і нагороджували переможців конкурсів. Виступити перед колегами її запросили, щойно Анастасію звільнили з полону. Іншої думки дотримується один із найвідоміших фотокореспондентів України Єфрем Лукацький. Він є героєм роботи Олександри Горчинської. Цей матеріал здобув нагороду «Вибір редакції». У публікації«Журналісти стануть товаром – їх крастимуть і вимагатимуть викуп» Лукацький радить: «В жодному разі не висловлюй свою точку зору. Наприклад, біля блокпосту бачу, що до дерева прив'язана скривавлена людина. Вона кричить, благає про допомогу. Поряд бойовики, шуткують, курять. Я маю стояти з ними, говорити і може, навіть, шуткувати теж». 

ЖУРНАЛІСТ НЕ КИДАЄ КАМІННЯ

Переможниця в номінації «Краща студентська робота» Олена Терлецька зробила матеріал про фотографа Олексія Фурмана. Він також має досвід роботи в гарячих точках. У публікації «Алексей Фурман: “В горячих точках очень часто работает правило: если тебя не зовут – не езжай”», герой звертає увагу на випадки, коли молоді активісти в жилетах «Преса» і фотографували, й кидали каміння в «Беркут». Цим, нарікає фотограф, вони дискредитували медійників. Фотограф вважає: «Если же ты бросил камень, извини, будь готов принять пулю в ответ».

На цьому наголошує Вахтанг Кіпіані. І додає: «Крім одного випадку – коли ти військовий журналіст». Кіпіані наводить приклад свого колишнього колеги по Військовому телебаченню, який нині є військовослужбовцем Збройних сил України і працює воєнним оператором – знімає відео з блокпостів. «Якщо з ним щось станеться – то це станеться з ним як із військовослужбовцем», – наголошує журналіст. 

Конкурс «Українська журналістика в період конфліктів та воєнних дій» мав підштовхнути українських журналістів до аналізу пережитого досвіду. В конкурсі брали участь 13 робіт. Перед авторами ставилося завдання розкрити такі теми: наскільки українські журналісти та редакції виявилися готовими висвітлювати події протестів та воєнних дій. А також чого навчилися та з чим зіткнулися, працюючи в складних умовах, та яку роль зіграли ЗМІ й окремі журналісти у розвитку ситуації в країні.

ОНЛАЙН-ЗМІ В РЕГІОНАХ? НІ, НЕ ЧУЛИ 

Відповідальність за події в Криму та в Донецькій і Луганській областях лежить не лише на центральних медіа, але й на регіональних та місцевих. Так вважає керівниця проекту з моніторингу регіональних ЗМІ Українського освітнього центру реформ Світлана Єременко. «ЗМІ Харкова, Донецька та Криму найбільше дезінформували своїх читачів під час Майдану. Медіа розпалювали ворожнечу та сіяли страх, залякуючи майданівцями та “Правим сектором”», – розповідає експертка.

Про важливу роль, яку відіграють місцеві ЗМІ в суспільстві, розповідає директорка Інституту розвитку регіональної преси Катерина Лаба: «Україна – велика країна, ми не можемо задовольнитися якістю лише загальнонаціональних ЗМІ.

Тим більше в сучасних умовах – розвитку онлайн-медіа, скорочення рекламних доходів, існування атавістичних і неринкових комунальних та державних ЗМІ, засилля джинси, інформаційної війни з Росією, й великих сподівань на позитивні зміни медіа-ландшафту України, вони стикаються з багатьма викликами подальшого розвитку – як вижити економічно та як адекватно служити аудиторії».

Дмитро Хомицький та Микола Орлов поставили собі за мету з’ясувати, звідки в інтернеті можна отримати місцеві новини про події в районах Рівненської області. Їхня робота «Чи існує унікальний рецепт успішного місцевого онлайн-ЗМІ?» посіла першість у конкурсі «Якими мають бути місцеві ЗМІ». Автори дійшли висновку, що лише в Дубенському та Здолбунівському районах є три і більше інформаційних сайтів, що подають місцеві новини, в решті – два і менше, а в шести районах області таких узагалі немає. Автори також зауважують, що жодне аналізоване онлайн-ЗМІ, окрім «Здолбунів сіті», не проводить журналістських розслідувань та глибоких аналітичних досліджень.

МАРІУПОЛЬ: ЩО У «СУСІДІВ» – НЕВІДОМО

Цією проблемою занепокоєна Світлана Єременко: «Конкурсні матеріали підтверджують ті висновки, які зробила моніторингова група місцевих ЗМІ Українського освітнього центру реформ за 2,5 роки. Ми зафіксували, що впав загальний рівень журналістики, особливо це помітно в регіональних медіа, які заповнені прес-релізами, звітами провладних засідань. Там майже нема аналітики, ви не побачите в них професійних репортажів з місця подій, журналісти погано готуються до інтерв’ю.

Місцеві ЗМІ завжди були залежні від влади – вони звикли так працювати, і продовжують видавати неякісні матеріали і тепер

Ми зараз говоримо про люстрацію влади, тобто її очищення. Але очищення має відбутись і в медіа, адже вони доносять інформацію, формують думку суспільства». 

Підтверджує слова Світлани матеріал, який відзначено на конкурсі – «Маріупольські медіа: без історій, героїв і думок». Його автор Володимир Волощук пише: «У місті з півмільйонним населенням, де живуть і прихильники ДНР, і єдиної України, і учасники Євромайдану відсутня будь-яка дискусійна платформа. Нею могли б стати місцеві ЗМІ. Натомість вони вирішили звести свою діяльність переважно до інформування про поточні події, позбавивши маріупольців можливості дізнатися більше один про одного». Маріупольські видання, пише Волощук, не займаються аналітикою, фактично не відображують настроїв громади, а історії потенційних героїв матеріалу не викликають у редакцій інтересу.

Генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси Олексій Погорєлов зазначає: «Місцеві ЗМІ по всьому світу найменше потерпають від кризи, яка зараз є в медіасекторі. Аудиторії цікавіше те, що ближче до її інтересів. Читачу цікаво те, що відбувається в сусідній квартирі, а не те, що відбувається в сусідньому місті чи країні. Місцева преса має бути перш за все корисною». «У Маріуполі ж згідно місцевим новинами, у “сусідів” крім аварій, вбивств та комунальних проблем нічого цікавого не відбувається», – пише Володимир Волощук.

МУЛЬТИМЕДІЙНІСТЬ ПОНАД УСЕ

Схожої проблеми торкається краща студентська робота конкурсу «Їм ліниво, або Як запорізькі інтернет-ЗМІ несвідомо маніпулюють читачем». Її автори Анна Абліцова та Геннадій Матвієнко пишуть: «Онлайнові ЗМІ Запоріжжя існують у своєму світі, де головне завдання журналіста — запостити прес-реліз на сайт та проігнорувати всі мультимедійні засоби покращення матеріалу. Таким чином медійники економлять свій час і, хоч і несвідомо, але маніпулюють читачем». Інша авторка – Ольга Данилюк, ділиться власним досвідом і дає поради тим, хто недавно прийшли у професію. Її робота«Особиста і професійна ефективність журналіста мультимедійної редакції: поради початківцям» перемогла в номінації «Громадянська журналістика та блогінг».

Членкиня журі конкурсу Катерина Лаба зазначає: «Розглядаючи конкурсні роботи, я намагалася високо оцінити матеріали, які не лише констатують та критикують поточну ситуацію у певному регіоні, а й містять конструктивні пропозиції та приклади, як саме реагувати на ці виклики». Такими стали кілька конкурсних робіт-переможців. Публікація Сергія Чернявського та Бориса Родієвського «12 вопросов, на которые надо ответить издателю перед открытием проекта» посіла третє місце в конкурсі. На думку авторів, базові принципи, описані в матеріалі, має час від часу перечитувати кожен видавець. Друга робота, яку відзначили в номінації «Вибором редакції», називається «Яким повинен бути новий гендиректор "Лтави"?». Її автор Діонісій Каплін стверджує: «“Лтаву” треба змінювати...» ? і представляє інфографіку, як це зробити. Стаття Лесі Ганжі «Дніпропетровська “Зоря”: використання user generated content у рубриці знайомств» посіла друге місце. Вона розповідає історію двадцятирічного існування рубрики, яка стала улюбленою для багатьох читачів. Її головна героїня Олена Десятирик, якій рубрика завдячує своїм успіхом, ділиться досвідом і порадами, як працювати з читачами.

Організатори конкурсу «Якими мають бути місцеві ЗМІ» прагнуть залучити журналістську спільноту до аналізу становища регіональних ЗМІ України. У конкурсі брали участь 27 робіт. 

ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ: ПОЛЕ БИТВИ – В НАШИХ ГОЛОВАХ

Тривалий час в Україні темі інформаційних війн та інформаційної безпеки в журналістиці було не прийнято приділяти увагу, зазначає членкиня журі конкурсу «Інформаційні війни: причини, наслідки, протидія» Діана Дуцик. Експертка є головною редакторкою сайту MediaSapiens та викладає в Києво-Могилянській школі журналістики. «У нас фактично відсутня теоретична база, хоча ми знаємо, що сьогодні ця теоретична база розробляється великими країнами, в першу чергу США і Росією, і вона є дуже потужною. Україна десь на початку шляху, тому що в нас власної бази фактично немає. Можливо, цей конкурс стане першою сходинкою в тому, що наші журналісти почнуть осмислювати ці теми», – каже експертка. 

АЛЬТЕРНАТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ 

Не секрет, що меседжі, які лунають у прокремлівських ЗМІ, мають відверто пропагандистський антиукраїнський характер. Надзвичайно важливо розуміти механізм створення пропаганди і вміти йому протидіяти. Перше місце в цьому конкурсі посіла стаття «Почему Путин выигрывает? Почему Путин проиграет?». У ній Дмитро Єгоров описує складові успіху російської пропаганди: величезні фінансові вливання в лояльні до влади ЗМІ і тиск на опозиційні медіа; створення позитивного образу за кордоном, яким займаються високооплачувані піарники; культурна експансія у вигляді кіно, особливо серіалів. Український політтехнолог, керівник агенції Bohush Communications Денис Богуш у статті коментує: «Они сняли, по моим подсчетам, от 20 до 30 тысяч сериалов! Не серий, а именно сериалов! Представьте. Мы их все даже не посмотрим никогда. Но эти сериалы показывают, что делать, как себя вести, кто – идеал, что хорошо, что плохо».

Таким чином, доходить висновку Єгоров, керівництво Росії створює своєрідну альтернативну реальність, у яку змушує повірити своїх прибічників. Саме це мала на увазі Ангела Меркель, кажучи, що Путін «втратив зв'язок із реальністю». Цікаво, чому люди вірять у відверту брехню, яку в часи інтернету можна з легкістю перевірити або, принаймні, звернутися до альтернативного джерела? 

Відповідь дає інший автор – аналітик Дмитро Золотухін, відомий як незалежний експерт із конкурентної розвідки та інформаційних воєн. Його стаття «Информационные войны, или Как выйти победителем в эпоху дезинформации» посіла друге місце в конкурсі. Він розглядає ефект інформаційної парасолі, яка стоїть на заваді сприйняття інформації: ми споживаємо обмежену її кількість із обмежених джерел, і ті новини, які суперечать здобутим раніше знанням, стікають, наче поверхнею парасолі, зі свідомості людини.

БРЕХНЯ – СУМНІВНА ЗБРОЯ

Робота Тетяни Нехай та Дмитра Єгорова «Нелогичные пули информационной войны» посіла третє місце. Автори статті аналізують ще одну зброю інформаційної війни – так звані логічні помилки чи логічні пастки. «С их помощью наши оппоненты не просто навязывают нам неправдивую информацию, но и делают так, что мы сами считаем эту информацию логичной и обоснованной», – йдеться у статті. Відверта брехня в сучасному світі доволі сумнівна зброя, а логічні пастки створюють ситуацію, коли людина, потрапивши в неї, не сприйматиме ні фактів, ні правдивої інформації, пишуть автори матеріалу.

Робота «Крах концепции “младшего брата”» посіла третє місце. У ній Андрій Тимофіюк аналізує меседжі російської пропаганди, спрямовані проти української самосвідомості:

У кращій студентській роботі конкурсу «Крим: хроніки інформаційної війни» Тарас Новак аналізує причини інформаційної поразки України в Криму. Автор наводить думку спеціаліста в галузі інформаційних воєн Георгія Почепцова, котрий упевнений, що Україні потрібна своя пропагандистська машина.

Одну з трьох нагород редакції здобула робота Олександра Галяса «Главное наше оружие». В матеріалі для одеського видання «Порто Франко» автор торкається актуального питання: як далеко можна зайти у контрпропаганді, не опинившись у ролі нечесних і необ’єктивних ЗМІ. Він наводить протилежні думки: деякі експерти і прості одесити вважають, що слід припинити трансляцію російських телеканалів та депортувати їхніх співробітників, а проросійські видання закрити. Інші ж вважають такі кроки неефективними.

Галяс цитує Андрія Куликова: «Правда не может повредить ни сейчас, ни потом, – продолжает А. Куликов. – И даже когда нашу аудиторию заваливают ложью, мы не должны становиться похожими на тех, кто находится по иную сторону баррикад, отвечать на ложь – ложью. В конце концов, война закончится. И если мы сейчас откажемся от журналистских стандартов, то потом, когда наступит мир, нам трудно будет к ним вернуться». Андрій Куликов також працював у складі журі конкурсу на тему інформаційних воєн. 

У ПОШУКАХ (НЕ)ПРАВДИ

Блогер Андрій Тимофіюк обурений неправдивою інформацією в сюжеті російського телеканалу. Він зробив фоторепортаж із доказами завідомо перекручених фактів. У статті «Ложь “Первого канала”: спиленные деревья на Майдане» автор пояснює, де насправді знімалися кадри, використані в сюжеті російських журналістів як незаперечний доказ поганих намірів нової української влади. Ця робота отримала нагороду «Вибір редакції». Спільнота StopFake із другого березня цього року займається схожою справою, але у значно більших масштабах. Ініціатива збирає докази неправдивої інформації, що поширюють російські медіа, і дає факти, які її спростовують. Редакція StopFake отримала спеціальну нагороду конкурсу «За наполегливість у пошуках (не)правди».

Канал «1+1» вирішив припинити трансляцію серіалів, які висвітлюють у позитивному ключі діяльність російських силовиків. Про це йдеться в матеріалі Анни Свентах «ТБ-відповідальність», якому присуджено нагороду в номінації «Вибір редакції». На думку генерального директора «1+1 медіа» Олександра Ткаченка, це має бути загальнодержавна ініціатива.

ПРОПАГАНДА І ЖУРНАЛІСТИКА – РІЗНІ РЕЧІ

Політтехнолог, директор зі стратегічного планування соціально-інжинірингового агентства «Гайдай.ком» Сергій Гайдай – єдиний член журі конкурсу не з журналістського середовища. Експерт звертає увагу на те, що у війні з російською пропагандою сили між країнами нерівні. «З того боку – кадрові частини з величезними ЗМІ і важкою технікою. А з нашого – громадянське ополчення. Поки що держава не воює. Треба, щоб держава стала замовником нормальної інформаційної роботи, інакше ми будемо втрачати державність», – вважає Сергій Гайдай.

Тим часом Діана Дуцик наголошує: «Пропаганда і журналістика – різні речі.

Це неправильно, і про це треба говорити», – зауважує викладачка Києво-Могилянської школи журналістики. 

Конкурс «Інформаційні війни: причини, наслідки, протидія» створений, аби проаналізувати слабкі та сильні сторони інформаційної політики України. У конкурсі взяли участь 56 матеріалів. Організатори сподіваються, що роботи допоможуть посилити інформаційну безпеку та протидіяти інформаційним впливам. Цей конкурс, так само як і конкурси на тему розвитку місцевих ЗМІ та журналістики під час конфліктів, влаштувала ГО «Телекритика» в рамках проекту MyMedia.

Автор:Ольга Веснянка, Диана Поладова
Украина

Джерело: http://bit.ly/1otxKPp