Не обов’язок — серце покликало у дорогу

2 листопада — День працівників соціальної сфери України

Не обов’язок — серце покликало у дорогу

Той торішній ранок минулої зими видався особливо суворим: мороз, снігова віхола геть замела дорогу з Багринівки до Білої Криниці.

— Що будемо робити, мамо, — запитала Марія, — адже там у селі нас чекають старенькі. 

Мати на мить задумалась, а потім і мовила:    

— Нічого, дочко, якось до тієї Білої Криниці доберемось.

Взялись обидвоє за руки, а у другі дві затиснули пакети із хлібом і рушили глибоким снігом. Близько опівдня нарешті змогли зайти до хат і до підопічних, котрі вже й не сподівались на своїх помічників.

То є, власне, лише один епізод із непростих робочих днів матері — Вероніки Унгурян, дочки — Марії Ісопеску — соціальних робітників Глибоцького територіального центру. Так вже склалось, що Вероніка Миколаївна виявилась прямою наставницею (працює в центрі з 1992 року) Марійки, бо та ще школяркою не раз прямувала з матір’ю до її «клієнтів». І вже тоді допомагала прибирати в кімнатах тих самотніх сельчан, готувати їм їжу тощо.

— Багато що навчилась, — розповідає Марія, — але те, що довелось і роблю нерідко і зараз, чесне слово, вдома й гадки немала. Скажімо, в однієї з бабусь полізла на дах, аби почистити комин, у іншої колола дрова, та так махнула сокирою, що й ногу собі поранила. А ще й часто артеріальний тиск треба зміряти, навіть уколи зробити підопічним.

І все ж, мати і дочка не нарікають, ані на кілька кілометрові піші переходи , а чи переїзди. Приміром у день нашої зустрічі прибули у Білу Криницю на скутері. Доповнюють чималі незручності з доставкою продуктів (бо нині у Білій Криниці немає навіть маленького магазину бодай із хлібом) з Багринівки. Для обох ця робота стала не лише джерелом зарплати (хоча й зовсім незначної), а й потребою душі.

— Так, саме так, — переконували нас Марія з матір’ю, — бо інакше не могли б тут утриматись біля знедолених, для яких ми переважно єдині близькі люди і в допомозі, і щонайважливіше  — у спілкуванні.

— Знаєте, — приєдналась до розмови Анна Лукіна (на знімку в центрі) за котрою теж доглядають, — без них нам і справді не обійтись.

І в цих словах літньої жінки було стільки тепла, щирої вдячності працівникам, що наші журналістські штрихи, мабуть, видались би зайвими.

Василь Гейніш.

Фото Петра Митранюка.