На зеленій Буковині: Шумлять верби край городу…

Та так буйно, так від Бога велично, що дивився та милувався б цими деревами, котрі, як і калина, є символами неньки нашої України, до безкінечності. Тими, що край городу шумлять, і в лузі й при долині, або ще десь за селом на перехресті усіх доріг.

Добре знаючи села від краю до краю, навіть при всьому бажанні не в змозі визначити, де верби величніше та привільніше на всіх вітрах шумлять. Бо всюди вони кращі з кращих. Та ще й немалу вигоду люду доброму забезпечують. Уже й не пригадую, коли саме, але та зустріч запам’яталася в селі Малятинці, що на Кіцманщині. Там, уздовж усіх потічків, верби вишикувалися, ніби дівчата на видання. Зупинився, пригадую, біля обійсть, де їх ґазди здійснювали обрізку віття дерев у так зване «чоло». Тобто, знімали його упритул до стовбура. Чув про цю методу, але все одно поцікавився, що дає така обрізка самій вербі та самому ґазді.

–       Як-то що? – навперебій заходилися ставити мене в курс справи. – Обрізка в «чоло» продовжує вік дерева, а добуте віття використовуємо для розпалу печей. Та ви покуштуйте хлібця на дрівцях вербових. – Такого ж не випечете за жодних інших технологій. Що вже пахнющий, а що стійкий для зберігання. Та ви, пробуйте, пробуйте. Моя Василина ось-ось викладе його стільки, що й на дорогу причастуємо.

Як було не покуштувати. І за шматиною-другою хлібця з вербової грані в думці подякував ґаздам за щедру гостину. А ще – за ґаздівське поцінування верби, тієї, що край городу, і котра у люту зимову пору ще й заслін рвучким вітрам кладе.

Немало заслужених хвалеб на користь верби чув і в Білій Криниці. – В центрі Всесвітнього старообрядництва, що на Глибоччині. Навідавши давню знайому, керівничку півчого хору Успенського Собору Єпістінію Михайлівну Пузанкову, за словом-другим на її розкішному обійсті обмовилися і про старі верби пообіч дбайливо доглянутого городця.

–       Оті, що бачите там, унизу, садили ще мої далекі діди-прадіди, котрі осіли в цьому Богом даним для нас селі, коли наш нарід, гнаний царями та новоявленими «реформатами-патріархами», назавжди осів у цій чудовій стороні. Де ми прикипіли, як до своєї другої Батьківщини. Ага, я про верби, оті, що там унизу. Посадили їх давно, століттями шумлять нам на догоду. Але й понині вони міцні, наче молоді дубки. Пам’ятаю, як покійні дідусь та татусь не раз вповідали, що верба привільно росте також і в далекому Сибіру. Така вона невибаглива до клімату. Вірю. Але таких красивих верб, як в Україні, видей, у цілім світі нема.

–       Авжеж, Єпістініє Михайлвно, підтримую поважну старовірянку  в щирій розмові, всіляко прихвалюючи, що вміє цінувати природню красу звичайної, на перший погляд, верби.

Розмова з Єпістінією Михайлівною пробудила в мене спомин про Зелений Клин, що в Приморському краї, де я служив, і де на сьогодні проживає близько 50 тисяч жителів з українським корінням. По службі в армії, я не раз бував у тій сторонці. Досі пам’ятаю стрічі із земляками з далекого краю.

Особливо запам’яталася зустріч з тіткою Василиною. Була вже в літах. Того дня тітка Василина разом з усім сусідським кутом поминала сина Андрія, котрий щойно (було це далекого 1968 р.) загинув на острові Даманський. Поминали, як пам’ятаю, героя за столом під шатами старих розлогих верб, які, здавалося, своїм шумом у верховіттях, додавали жури по загиблому. На прощання, роздавши поману, тітка Василина, знаючи, що після служби повернуся на Україну, стиха мовила: «Поїхала б я туди, але не пускають могилка сина та мої годки. Знаєш, що притамовує біль по нашій неньці? Згадка, як полин-трава, а також, оці старенькі верби під якими щойно поминали Андрія. Бува, нахильці притулюся до однієї з них – і я наче десь там, на Тернопіллі, звідки рід наш узявся. Розмова з тіткою Василиною побіля старих верб, де поминали убієнного сина на Даманському, спливає і зараз. Коли десь на самотині буваю коло старих верб, котрі шумлять як тоді, в Зеленому Клині.

Іван Агатій,

Заслужений журналіст України