НА ПИВО, ДО ЯШІ, В АЛЬТАНКУ СВЯТА (читання на вікенд)
Усі називали його Яша. Ймовірно він відрекомендувався колись комусь одному, першому, і з тих пір всі інші люди автоматично знали, що треба називати його саме так. Як тільки-но народжувалися на світ, від покоління до покоління. Був він не дуже очевидного віку, але цілком очевидної національності. Чернівецької. Такий собі огрядний підпільний лихвар радісної пори розвинутого соціалізму (пам’ятаєте, боязка, але безугавна програма «Время» – «тисячну з початку року кіловат-годину чавуну надоїли до полудня бавовники Уренгою»), який, втім, добре усвідомлює власну вартість й ціну. В нього ніколи не бігали очі. Вони лише розважливо-спостережливо, як промінь маяка балтійської ночі, оглядали чергового відвідувача і достеменно визначали його вартість у радянських карбованцях чи копійках та достеменну ж відповідність заповідям морального кодексу будівника комунізму. А потім миттєво стухали й ставали на місце у середині голови, точнісінько під лобом. Мабуть паркими ночами Яша уявляв себе в чорному океані марксового ринку серед лютих та ненажерних акул капіталістичної конкуренції, майстерно напинаючи їх, а ті перетворювалися на віражах запеклих перегонів за золотим тільцем порівняно з ним, на жалюгідних чорноморських катранів…
Можливо тому Яша завжди був переможно одягнений у випрасуваний та накрохмалений білий френч та такого ж кольору «пілотку», яка нагадувала ті, які носять зазвичай штучної краси закордонні стюардеси трансатлантичних авіалайнерів. Але Яша, статтю та одягом, більше скидався на глитая-мірошника часів розкуркулення. Небалакучого, стриманого, ділового, такого, що кваліфіковано робить вельми важливу громадську роботу, весь у стійкому жовтуватому борошні турбот. Запускає бажаючих висповідатися у Всесвіт, наприклад. Або – до публічної бібліотеки, розбирати шумерський клинопис.
Яша – бармен без перебільшення легендарного чернівецького пивного бару на розі вулиць М. Горького та Б. Хмельницького. Цей заклад був одночасно невеличким міським «гайд-парком» у варіанті закритого приміщення, підмурком та клубом тихого вільнодумства із антигромадськими ремствуваннями пошепки, єднальною альтанкою позародинної розради та ковадлом спроможності нагадати ввечері вдома про те, хто, власне, в домі господар. Коли ж суперечка з дружиною не давала очікуваного результату, Яшині клієнти лягали на стіл перемовин… Подейкували також, що один з постійних відвідувачів пивбару після дружньої дискусії в цьому культовому місці, наніс одній чарівній городянці 8 (вісім) візитів, один з яких завершився важкою та тривалою вагітністю останньої…
Наче стомлені священною стезею та божественними думами прочани, цілоденно сходилися сюди чернівчани та гості міста чоловічої статі за крихтами взаємного розуміння. Якщо сім'я за споконвічною соціалістичною традицією була «ячейкой общества», то цей пивбар – бурштиновою чарункою парадоксального пінного індивідуалізму в строкатому колективі собі подібних. Спостерігаючи за блідо-помаранчевою цівкою пива, яка стікала до гофрованого келеха із тоненького спритного краника, увиразнювалися всі: шляхетні викладачі університету та садгірські конюхи, інженери чернівецьких електронних заводів й відверті міські невігласи з Проспекту, стишені призвідники антирадянщини без конкретних занять та чемні й конкретні ж комуністи із комсомольцями. Тут завжди нуртувало життя. Справжнє. Не телевізійне, не газетне, не лаковане. А таке, яким воно було насправді: без портретів Брежнєва та Щербицького у важких обкомівських рамках, без святкових демонстрацій та мітингів із мегафоннимим вигуками «Ура!» на підтримку «миру у всьому світі». Життя у плащах «із болоні», індійських джинсах та тираспільських сорочках фабрики «імені 40-річчя ВЛКСМ». Так само, як говірку: «Байдуже, до весілля загоїться» особливо добре пам’ятає кожен єврейський хлопчик, так ті розмови про життя пам’ятає тепер кожен чернівчанин, якому трішечки більше сорока.
Унаджувалися ходити сюди чи не щоденно й студенти університету, який знаходився поруч. Аби наскороруч встигнути хильнути келешок пива, цілком вистачало перерви між парами та звичайної стипендії. Тут, у пивбарі, таїлися поклади інших знань. Сотаючи їх на вуса разом із пивною піною, молоді люди ставали мужчинами, із облич сходила молодеча пиха, поволі обіймала неймовірна плавлено-сиркова полегкість буття…
Пиво тоді було одне – «Жигулівське». Тому навіть в голову не могло прийти спитати у Яші яке сьогодні у продажу пиво. «Жигулівське» було назавжди. Найбільш «продвинуті» пиволюби знали, а часом і куштували десь, якесь далеке, чуже «чеське». І все. Але Яшине «Жигулівське» було найсмачнішим в світі. Воно переважувало всі інші сорти, та й всі інші світи. Часом він діставав десь темне - «Бархатное» або «Мартовское», але переважна частина відвідувачів, вишикувавшись за виключно «стоячими» місцями пивбару, залюбки споживала головним чином світле. «Жигулівське» - навіки! При цьому навіть зоологічний антисеміт ніколи не звинувачував Яшу в будь-яких оборудках. Був період «планового ведення господарства» і Яша вправлявся, як міг. Обіруч. Келехи невимушено милися тут же, у загальній залі під звичайним краном, який дзижчав рудуватою водою, спеціально навченою бабусею із канонічним обличчям матінки Терези. Так забезпечувалася «прозорість» та «демократичність» сервісу. Вона ж, «мати Тереза», слідкувала за ладом у вбиральні, яка була виклично моностатевою. Культура ж бо там розумілася просто – це приблизно все те, що робимо ми і чого не роблять мавпи.
До пива люб’язно пропонувалися кренделики, щільно всипані сіллю та зазвичай черстві, як конституція СРСР. Та плавлений сирок – головна студентська гастрономічна втіха. Часом у тарілках із блискучої товстої фольги, схожих на якісь деталі літальних апаратів часів громадянської війни, відвідувачі куштували із пивом, «хека холодного коптіння» або іншого радянського оселедця із цибулею – найулюбленішої страви чернівецьких інтелігентів, людей виключно гуманітарної орієнтації. Без виделок та серветок. Це зайве. Руки потім старанно милися під тим же краном та обтиралися об що-небудь, але ще довго зберігали романтичні аромати далеких морів та вокзальних діжок. Великою вдачею була так звана «таранька», привезена кимсь з відпочинку на морі, або таємно придбана у прутських чи дністровських рибалок, або засушена власноруч після вдалої риболовлі. Тоді було справжнє Свято пива (не фестиваль, як тепер, не плутати!) і шматочками цієї їжі тішився чи не весь пивбар. Так було заведено тут. Так само як наш громадський транспорт лікує до сих пір будь-які «зіркові» хвороби, так тоді лікував їх, ці хвороби, пивбар. Тому німб у когось із відвідувачів скоріш за все виявлявся звичайним розрядом межи рогами. Солоний шматочок нещасної рибки можна було жужмити «зоряними» губами досить тривалий час, мліючи від земної насолоди. Куди там «буржуазним» лобстерам, омарам чи пригірклим фісташкам сучасності -«Козацьким»! Те пиво, пиво молодості, було живим – воно жило в організмі власним життям: ходило, бродило, блукало там, й само вирішувало, де йому вийти…
Як і у всіх закладах громадського харчування тих часів – від шкільного буфету до ресторану, в закладі Яші висіло невиразне, але категоричне, як наказ командира, оголошення про те, що «приносить с собой и (особливо!) распивать спиртные напитки строго запрещено». Це збуджувало й примушувало активно і «приносить», і «распивать». Запах буде все одно, тому разом із пивом широко вживалися інші напої звитяги. Яша ніколи не заперечував. Анічичирк! Займенник «ми» по відношенню до самого себе мали право вживати монархи, президенти, члени ЦК, редактори великих газет, а також носії стрічкових глистів. Й відвідувачі пивбару Яші.
«Королевою» пивного свята завжди були «шипучка» («шипарік») - самобутнє чернівецьке шампанське та унікальний столовий напій свободи, «легкий наркотик» прищавого юнацького щастя. В ній зосереджувалися тоді всі фарби світу. Її не робили лише із стільців, як у Ільфа та Петрова. Все інше було – «Золотий початок», «Горобинова», «Яблучна», «Малинова», «Айвова» тощо. У сув'язі із пивом, шипучка додавала пікантності відвідинам Яшиного закладу. На згорблених спинах виростали розлогі пухнасті крила і ще довго потім тягнуло жити, високо задерши голову. Й не лише заради демографії.
Принагідно відзначу, що і пиво, і шипучка були суто чернівецькими. Міського товаровиробника. Потому воно раптово щезло разом із Яшею, соціалізмом та тою відвертою молодістю… Символом того часу мовчки чатує під дахом будинку, де був пивбар, кам'яна сова. Вона все бачила, але нічого вдіяти тепер не може. Не тому, що вона кам'яна і стара. А тому, що місто ніколи не повертається назад. Чернівці продовжують запрошувати на пиво, але в інші бари, ресторани та кафе. Інших людей, за іншу ціну, до інших господарів в іншому одязі. А «Жигулівського» немає…
Як глянеш які ми тепер інженери, то моторошно йти до лікаря. А не те, що на пиво. Але іноді корисно пройтися смітниками історії – багато чого можна використати іще раз…
Володимир Килинич
