На Буковині верем’я

У зеленому намисті вербового листя рум’яниться літо. Старі-престарі ці дерева. У Коровії, де ми їх підмітили, їх дають по 100-150 років. Це навмання, бо хто ж серйозно ставиться до звичайнісінької верби, яка де впаде, там і проросте. Але любити люблять. Бо так уже повелося, що біля старезних верб на сільських толоках найчастіше збираються люди побалакати про се, про те. Адже біля них якось на серці світліше. Як і цьому дитинчаті, що забрело поміж верб і ніяк не второпає, що то за дуплиська бовваніють всередині стовбурів, і як на одній порожнині тримається така густа грива листя.

А листя зелене з часом опаде, застелить землицю сиру. І в оголеному вітті прощально засвистить вітер, відчуючи споконвічну зміну часу. Дбайливий господар пройде і верби не мине. Неодмінно наріже тонкого пруття, аби щось з нього сплисти, щось обгородити. Як зробив, скажімо, оцей газда з Маршинців на Новоселиччині, виставивши парканець, на якому справді очі лишаєш. От тобі і верба!

А ми вступаємо далі. Погідної днини зазирнули аж в Ізборський Шепіт, що на Путильщині, туди, де, як грім у небесах вода холодним кришталем б’є – не розіб’є каміння намите. Стояв би на кладці вічність, вслухаючись у загадкові звуки гірської місцини, яка на вістрі літа по-особливому вабить до себе. І так буде до поки земля і небо.

Тай не тільки в горах. Літо красне всюди залишає свої неповторні ознаки, характерні лише для того чи іншого шматка лісу, поля, ба того одинокого горба, який, здається, ось-ось зірветься в урвище ріки. На Гнатишиному Куті, що у Вашківцях, свій погляд у літо зупинили на конячині, яку вели з пасовиська.

Дзвінко віддавала вслід гупанням натруджених копит. Здається, що так буває вліті. Адже в своєму світлому подиві це найживіша пора.

Іван Агатій, Заслужений журналіст України

Фото: User:Kiyanka. Це фотографія природоохоронної території в Україні, номер у каталозі конкурсу «Вікі любить Землю»: 32-231-5009