Між небом і землею: з нагоди прем'єри вистави «Зірка без імені» в Чернівецькому театрі

Між небом і землею: з нагоди прем'єри вистави «Зірка без імені» в Чернівецькому театрі

15.07.2018, 10:26

 "І хто ж у нас гратиме Костолєвського?" – на загал запитав мій колега у народної артистки України, режисера-постановника вистави Людмили Скрипки перед початком прес-конференції з нагоди прем'єри вистави «Зірка без імені» в Чернівецькому театрі.

У запитанні не було ні іронії, ні жарту. Адже у глядачів віком 30+ ( у будь-якому театрі їх більшість) назва ліричної комедії Міхаїла Себастьяна «Безіменна зірка» асоціюється з головними героями - Ігорем Костолєвським та Анастасією Вертинською в однойменному телефільмі Михайла Казакова - надзвичайно співзвучному внутрішній мелодії п’єси Себастьяна, який став справжньою подією ( 1979 р.) в радянському кінематографі. Тож очевидно, що будь-який режисер чи актор, поринаючи в цей матеріал, так чи так готовий до неминучих порівнянь і стереотипів публіки.

«Ми зробили виставу за мотивами п»єси,- пояснила згодом Людмила Іванівна.. – Нас привабила її актуальність, проблематика: як неординарній особистості вижити в наш непростий раціоналізований час, як зберегти моральні цінності – людську порядність і любов.»

За особливу тему - увагу до драм так званих маленьких людей як подій значущих, вартих пильної доброзичливої уваги, і впізнавану ліричну інтонацію класик румунської та світовоїі літератури М.Себастьян (справжнє ім»я - Йосиф Гехтер, 1907 -1945 рр.) – поцінований театральною критикою й зігрітий любов»ю публіки. Окрасою румунської міжвоєнної драматургії стали ліричні комедії - “Гра в канікули” ( 1938 р), “Безіменна зірка” ( 1944 р.) і сатирична комедія “Останні вісті” (у російському перекладі – “Последняя сенсация”,1945р.), а також незавершена п’єса «Острів” ( 1947р.). 

В своєму Журналі (щоденнику ) від 7 січня 1943-го Себастьан написав: «Відчай через відсутність грошей. Сьогодні в моїй кишені було всього 200 леїв! Треба поговорити з Сіку Александреску про спільну п»єсу або ж просто продати йому нову ідею". Цією ідеєю була "Безіменна зірка"… А вже 15 січня актори прочитали перші начерки п»єси. "Негайно пиши! Це буде геніальная річ!" Легко сказати – «пиши», коли щодня шукаєш заробітку і прощаєшся з друзями перед їхньою депортацією… «Я почуваюся таким старим, таким стомленим… Пишу в надії хоч щось отримати у майбутньому, але не бачу сенсу ні в чому. Кожен з нас живе у своїй одинокості, як у клітці зі скла…» 

І ось нарешті «Безіменна зірка» в театрі, для якого «прицільно» була написана, - бухарестському «Альгамбра». Як і попередній твір М.Себастьяна - “Гра в канікули”, нова п»єса плекала тему мрії, яка убезпечує й підносить людину над сірим безликим міщанським середовищем. Однак ця “гра в канікули”, “гра у забуття”, “гра в щастя” – ілюзія, самообман. Одну з героїнь п»єси назвали “божевільною”, бо вона не хотіла бути такою, як усі. Так уперше в творчості М.Себастьяна з’явилася теза про “божевілля” “людей мрії”, які постають над середовищем, яким важко долати невідповідність своєї мрії з реальністю, пробуджуватися від цинізму довколишнього світу. Та саме в “Безіменній зірці” суперечність між ідеалом і реальністю не пригнічувала віру в остаточну перемогу мрії. Це добра та сумна казка про те, що «жодна зірка ніколи не відхиляється від свого шляху».

….Чарівна Незнайомка - Мона на одну ніч стала “божевільною” для міщанського середовища - безіменна світська зірка наважилася відхилитися від своєї «орбіти» в скромному помешканні простого гімназійного вчителя Маріна Мірою - мешканця закутка на трасі Бухарест-Сіная. Мона потрапила сюди з іншого світу , де вона приймала ванни “з настоянкою з лаванди – двадцять шість і п’ять десятих градуса, жодною десятою більше, жодною менше” і де для неї “пармські фіалки, доставлені в грудні літаком», були «не досить свіжі”. – Через відсутність квитка Мону висадили з потягу “посеред глибокої ночі, у широкому степу” на невеличкій станції. На цьому ж вокзалі вчитель Мірою очікував посилку з омріяним зоряним атласом. Він пропонує незнайомці нічліг у своїй невеличкій холостяцькій квартирі, а сам планує заночувати в свого друга, учителя музики. Мона погоджується, але шукає будь-якого приводу, щоб не відпустити Маріна. Учитель відкриває гості, якою зачарований, свою таємницю – він відкрив нову зірку. – Так Мона, зірка казино й ресторанів, вперше побачила зорі на небі, сузір»я Великої Ведмедиці, своє відображення у воді зі старої криниці, красу польових квітів…

Твердять, що Мона, яка повернулася до свого багатого покровителя Гріга («... мені потрібно стільки інших речей... тому я поїду...»), і є ота зірка, яка «ніколи не відхиляється від свого шляху»…Та склалося враження, що то – саме вчитель Марін Мірою ( у виконанні артиста Н.Кавулича). Адже він, попри втрату, так швидко поновив попередній плин свого життя, очистив думки і зосередився на тому, що для нього важливе. У фіналі , як і на початку вистави, Мірою сидить, схилившись над книгою. Він не забуде особливу чарівливу зоряну ніч свого життя. Але для такого немає місця в його житті. Як і зірці, йому все одно, хто потрапив до нього на орбіту…

Мона (артистка К. Андроник) утвердилася в образі "Мадам чи мадмуазель. Можна говорити як завгодно. Так чи так. Як вам зручніш.» - поверхова й безвольна. І чомусь …без жодної характеристики про неї Гріга: « Ти ж розкішна тварина! Ти створена з краплини парфумів, величезних лінощів і дрібки уяви». 

З появою артиста А.Циганка дійство і реакція залу помітно пожвавлюються. Глядачі добре пам»ятають артиста в ролі Гріга ще за виставою «Безіменна зірка» в (світлої пам»яті!) чернівецькому театрі «Голос», яка йшла вісім років тому. Тоді то був вилощений самовпевнений цинік. Тепер – демонічно-брутальний розратований олігарх, який…заспокоює нерви бігом. Але не той він персонаж, якого роздратуєш! Адже все навкруг, навіть Мона, - творіння його рук, грошей і терпіння: “ Люба моя, ти вживаєш слова, яких я не розумію. Вони не з мого лексикону. Кохання, щастя. Пусті слова. Чи я тебе кохаю? Чи ти мене кохаєш? Не знаю. Але, коли ми входимо з тобою до холу готелю “Атене-палац”, я радий, що тримаю під руку саме тебе. І всі голови обертаються і дивляться нам услід. Чого ти ще хочеш? Цього достатньо… Що ж до щастя... У нас немає часу бути щасливими. У нас ледве вистачає часу жити добре. Щасливі ті, хто живе тут. Їм належить царство небесне».

Друг Мірою - учитель музики і композитор Удря (артист В.Глазнєв) “став посміховиськом ”( теж “божевільним” до певної міри) для всього міста, бо написав симфонію, для виконання якої не вистачає англійського ріжка. Інструмент можна придбати в Бухаресті, та коштує він дорого – тридцять тисяч леїв. Музикант ладен роками чекати на той ріжок. І ось його мрія матеріалізується: на вимогу Мони Гріг підписав чек на потрібну суму.

Хто зна, чи полегшить цей щасливий випадок подальшу долю Удрі в провінційному містечку, у всевладному міщанському середовищі, яке уособлюють начальник вокзалу Іспас ( артист О. Дадус), мадмуазель Куку (артистка К. Король), “універсальний магазин” мадам Паску (заслужена артистка України Н.Гунда). Іронічну усмішку викликають крутійства начальника вокзалу, сатиричну - вірність непорушним приписам міщанської моралі поліціянта в спідниці - учительки фізики Куку (щодо одягу учениць на вокзалі, ціни книги, яку придбав Мірою, симфонії Удрі, мови Гріга). Куку «стара діва» за соціальним статусом. Але не за віком, що старається підкреслити артистка, зокрема, «забіленим» гримом. Молода неодружена жінка просто зачерствіла душею, яка не спізнала мрії. 

Як символ духовності, чистої й високої людської мрії зорить героям вистави сузір»я Велика Ведмедиця. У своїх примітках до першого українського перекладу з румунської ( за яким створено виставу) Сергій Лучканин зазначає, що попри «…в оригіналі «Сarul Mare», що буквально «Великий віз», однак … не візповідає українському народному найменуванню Великої Ведмедиці» (?). А як же «Віз на небі вниз повертавсь» у І. Котляревського чи «Глянув на небі Віз уже докочується геть-геть» у Т. Шевченка? Попри цю суперечність перекладу режисер-постановник народна артистка України Л.Скрипка і художник –постановник Н.Тарасенко (чи не інтуїтивно?) відчули і зрозуміли глибокий зміст і метафоричність саме назви Великий віз. Відтак образно втілили в сценографії вистави : подіум-«колесо» (від воза?), з якого герої линуть до небес і на якому громадять тягар своїх земних проблем; лавка-столик на коліщатках, на якій туди-сюди виносить Мону в хвилини вибору - між небом і землею, між мрією і звичкою.

Однак в тому умовному сценічному «возі» опинилося забагато зайвини, яка захаращує дійство. Від самого початку вистави задовго «потопаємо» у пчихах начальника вокзалу і мадемуазель Куку, «читаємо» прямі цитати з попередніх вистав у постановці Людмили Скрипки (милування тканинами як вершиною дівочого щастя і сценами масового застілля з «Туги за майбутнім», млосні подружні сцени спекотної літньої ночі з «Казки про калинову сопілку»), розпорошуємо увагу між картинами в помешканні Мірою і міському кінотеатрі, між розмовою із залом і в залі артиста О. Дадуса і дією, що розпочинається на сцені і фактично тушує монолог начальника вокзалу, спостерігаємо надмір танцювальних трюків (балетмейстер Я.Шопова), які подекуди радше заповнюють простір і час, аніж увиразнюють пластичний малюнок персонажів.

У загальній картині радують цілісні образи - Учениця Земфіреску ( артистка Л.Надкернична), характерна Учениця (артистка О.Кільчицька-Дутка). 

Радує і те, що попри нездійсненні мрії ми все одно будемо вдивлятися в небо. Навіть якщо зірки на ньому — лише вогники ліхтарика провінційного невдахи…

Олена ЧАЙКА.

Фото авторки

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зірка, що змінила траєкторію настрою

1