Між бродами Черемоша село Міжброди свою історію творить…

Що не село у наших надчудових у світі Карпатах, у яких на щастя, досі збереглися незаймані людською цивілізацією ділянки лісів та полонин, то все краще та унікальніше. В усій гамі історії, його працьовитого люду та багатьох інших ознак, що притаманні тільки таким населеним пунктам.

А я про путильські Міжброди. Офіційно в документах зараз це Межиброди. Але з ким би не говорив-бесідував у селі, яке срібною підківкою оперізує Черемош, усі без винятку кажуть: «Ми називаємося Міжбродами. Або нас хтось питав, якою його назва була відтоді, коли перша хатчина на бережку Черемоша дверима тисовими рипнула? Міжброди – і тільки так. Це на зарубку безтолковим чиновникам, котрі справді, не питаючи броду, часто чинять усупереч волі громади».

–       Та нехай їм грець! Погоджуюся під час зустрічі з гордими міжбродівцями, весь час довідуючись від них про щось нове з історії їхнього села, або ж узагалі призабуте.

Мовимо про се, про те, але розмова повсякчас заходить і про унікальні міжбродівські сади. Гори – куди не глянь. Але мікроклімат тут, якщо не субтропічний, то майже на рівні. У Міжбродах щедро родить усе підряд. І до честі сельчан, що вони зберегли ґатунки сортів плодових із незапам’ятної давнини. Саме тих сортів, які своєю якістю дивують найвибагливіших поціновувачів садовини. Чи не біля кожної садиби красуються зокрема якісь цесарські груші, унікальні, бо коли приспівають, духмяніють на цілі десятки метрів. І ніяка садова зараза їх не ушкоджує. А плоди старих горіхів розміром з яблуко, по Богородиці ґупають об землю так, що хоч вухо затуляй.

Звідкіля такі ґатунки сортів плодових? Вповідають, що місцеві гуцули завезли їх з Молдови в обмін на карпатську деревину. А ще, окрім вирощування садовини та ягід, міжбродівчанам забезпечувати сякий-такий домашній бюджет дозволяє хист у виготовленні речей бондарства, ткацтва, ужиткових виробів з дерева.

Але є ще й інша ознака, котра нам по-особливому виділяє це причеремошське село. Уявіть: сьогодні у Міжбродах немає ні церкви, ні власного цвинтарка.

–       Аж не віриться, а де хороните тих, хто у засвіт відходить? – якось поцікавився у декого із жителів Міжброд.

–       Або не знаєте: з часу самого заснування нашого села практикувалися так звані родинні поховання покійників. Ховали хто де: одні в кінці городів, інші прямо в садках. Ознаки таких поховань з тінями сивої давнини в Міжбродах можна побачити і сьогодні.

–       А що зараз, куди в останню путь виряджають померлих з красного роду міжбродівчан? Далеченько, аж на цвинтар у Підзахаричах. Хоча поважна громада села таки мріє мати і свій храм, і цвинтарок, де рано чи пізно для всіх без винятку життя на цім світі закінчується.

І аби не закінчувати на ноті жури, знову згадую надунікальні сади села, де горіхи по Богородиці так лунко ґупають об землю, що аж вода в Черемоші вскипає…

Іван Агатій

заслужений журналіст України