Чернівчанин Тарас Івасютин: “Майбутнє Європи – не Макдональдс, а піца, в яку кожен народ додає щось своє”
Про передвиборчу Німеччину, про не той Париж та француза з буковинським корінням, чий прадід був особисто знайомий із Фрідріхом Ніцше…
Викладач французької мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича Тарас Івасютин європейські країни відвідував десятки разів. Але світ так швидко змінюється, що кожного разу ти бачиш і відкриваєш щось нове, переконаний він. Справжній європеєць, як називають Тараса Дмитровича всі його знайомі, у свій ювілей вирішив не збирати друзів за святковим столом, а вкотре поїхати в Європу і відвідати рідних у Німеччині.
З кожної своєї подорожі викладач завжди робить щоденникові нотатки, тому вдома – десятки списаних зошитів. Враженнями від цьогорічної мандрівки Європою Тарас Івасютин поділився із “Чернівцями”. І розповів, чому Париж змінився не на краще і завдяки кому прожив там фактично безкоштовно, як скромно Німеччина готується до виборів і чому всі музиканти так хвилюються, коли стоять біля могили Баха у Ляйпцігу.
«Мабуть, якби мені довелося в’їжджати до Європи так само, як повертатися звідти, то початок подорожі був би не вельми приємним, – розпочав свою розповідь Тарас ІВАСЮТИН. – Але про негатив – згодом. До Берліна я вирушив літаком зі Львова. Переліт вартує 1.600 гривень, плюс стільки ж – за багаж до 23 кілограмів. У Берліні зупинився у своїх друзів, колишніх чернівчан Білохвостових – Ельвіри та Олександра. Чоловік свого часу був відомим у Чернівцях судмедекспертом. За кілька днів перебування у Берліні зустрів не одного чернівчанина. Воістину: світ малий, а Чернівці - великі.
Провів два дні зі своїм внуком, який отримав у Берліні бакалаврат із психології. Зустрівся із відомим німецьким художником Альфонсом Пресніцом. Не так давно він мав у Чернівцях виставку, де ми познайомилися і домовилися про цю зустріч. І ось ми вже у Берліні п’ємо каву і згадуємо Чернівці.
Берлін – це одна з культурних столиць світу, де є 160 музеїв, 146 бібліотек, 60 театрів. Відвідавши усі найвизначніші пам’ятки (Бранденбурзькі ворота, Бундестаг – колишній Рейхстаг, палац Бель В’ю, знамениту телевежу), я впіймав себе на думці, що з багатьох німецьких знаменитостей першою мені спадає на думку лише Марлен Дітріх, котру я мав щастя слухати під час концерту далекого 1964 року у Москві. Тому з великим хвилюванням віднайшов на берлінській Алеї зірок зірку Марлен Дітріх – “світловолосої Венери німецького кіно”.
Потягом із Берліна я вирушив на Дортмунд – місто, яке для мене є цілою епохою. 25 років тому я його відвідав вперше. Тут мешкають моя донька, зять, онуки. Місто – досить старовинне, в якому є багато храмів, зокрема церква Святого Петра. Саме тут я мав щастя побачити золоте диво Вестфалії – різьблений вівтар висотою 5 і шириною майже 8 метрів, встановлений у 1521 році. У закритому вигляді вівтар відтворює сцену Євхаристії, а у відкритому – можна побачити 36 зображень євангельських сцен. Якщо коротко, Дортмунд - столиця німецького пива, футбльної команди “Борусія”, зелена оаза Вестфалії з багатьма парками. Дуже сподобалося те, що у центрі міста стоїть чимало піаніно, на яких кожен охочий може пограти. Як на мене, то це - чудовий приклад для нашої музичної столиці України – Чернівців. І хоча Дортмунд – колишнє місто робітників, шахтарів, сталеварів, сьогодні воно дуже розвинулося у культурному плані. Чого лише вартує монументальна 9-поверхова споруда музейно-культурного центру U!
А одного дня ми поїхали у гарне місто Мюнстер, що неподалік Дортмунда. Раз на десять років, починаючи із 1977-го, у Мюнстері проводять виставки під відкритим небом “Скульптурні проекти”. Це пластичні твори, інсталяції, перформенси. Був вражений оригінальністю робіт, оскільки всі вони знаходилися в таких місцях, що відразу не можливо було побачити: то на даху, то на стіні...
Через два тижні з донькою Оксаною ми вирушили до Парижа. Квиток на потяг вартує 60 євро. 600 км ми подали за 4,5 години. Потяг – комфортний, з кондиціонером. У столиці Франції пробули більше тижня, скориставшись гостинністю Бертрана Бадью. Це мій товариш, викладач Вищої Нормальної школи у Парижі, найбільший целанознавець Франції, друг сина Пауля Целана – Еріка. У 2014 році обоє були у Чернівцях. Бертран надав нам у розпорядження свою трикімнатну квартиру в 12-му окрузі Парижа – неподалік Венсенського парку. А сам зі своєю родиною поїхав на відпочинок у Бретань. У квартирі Бертрана - велика бібліотека різними мовами, особливо вражають зібрання творів Целана та філософські книги. Між іншим, ключ від квартири він переслав поштою у Дортмунд. Таким чином, у дуже дорогому Парижі ми могли жити безкоштовно (найдешевший номер у готелі на околиці вартує 50 євро).
У Парижі я бував десятки разів, бачив усі найвизначніші пам’ятки, але кожного разу це місто відкриває якісь нові грані і викликає особливі емоції. Яка найперша асоціація з Парижем? Звісно, мода. Саме тому ми й вирушили у Музей моди на виставку, присвячену моїй улюбленій співачці Даліді, вірніше, її гардеробу – від повсякденного до сценічного. Це було щось неймовірне – така велика кількість суконь від найзнаменитіших кутюр’є Ніни Річчі, Ів Сен-Лорана, П’єра Кардена. Експонати знаходилися у трьох великих залах і знайомили відвідувачів із вбранням Даліди від її молодих років і до кінця життя. А з екрану монітора звучали її пісні та демонстрували уривки з кінофільмів за її участі.
Також ми не змогли пропустити ще одну виставку в музеї декоративного мистецтва, присвячену відомому кутюр’є Ів Сен-Лорану. Не знаю, як так трапилося, що будучи стільки разів у Парижі, мені не доводилося до цього бувати у містечку музики. Тут, в одному місці - знаменита Паризька консерваторія, дуже модерна філармонія і музей музики. Саме тут подумав: людській винахідливості немає меж. Мисливські роги, мандоліни, гітари, віоли, скрипки… Музичні інструменти вражали як формою, так і звучанням.
Наше перебування у Парижі було ще знаковішим завдяки зустрічам із деякими паризькими друзями. Це – Жаннін Шен (філолог, читала лекції в нашому університеті), органіст Жан-Марі Леруа з дружиною Вів’єн, Ів-Марі Дублє з дружиною Фредерікою (працює у французькому парламенті), Карім Бельгасем, який дуже любить Чернівці, жив тут рік і теж працював на нашій кафедрі.
Окремо хочу сказати про зустріч із Домініком Гутерцем – відомим художником, колишнім директором Інституту мистецтв у місті Нім, який спеціально приїхав до Парижа. Його родина – дуже відома і свого часу багата, походить із Чернівців. Домініка мені вдалося віднайти через Інтернет – давно цікавлюся вихідцями із Чернівців, які проживають у Франції. Ми подружилися віртуально. Він та його діти ведуть всю генеалогію родини. Домінік мені навіть показував рідкісне фото, де навпроти нашої ратуші зображено книгарню, а на ній – родинне прізвище. Прадід Домініка був відомим вченим, який працював у Віденському університеті, знав Фрідріха Ніцще і був особистим радником кайзера Франца Йосифа I. Мій приятель готовий приїхати у Чернівці, аби пройтися там, де ходили його предки.
А взагалі Париж справив двояке враження. З одного боку, повторюючи Хемінгвея, Париж – це завжди свято, а з іншого, в деяких кварталах було трохи моторошно через великі скупчення бомжів, нелегалів, особливо з африканських країн, циганів, які просять милостиню в метро, на вокзалах. Навколо - торговці, які незаконно продають воду, пиво і всілякі дрібниці серед величезної кількості туристів. І це – велика проблема для Парижа та всієї Франції. Париж змінився і, на жаль, не на краще. До речі, багато моїх французьких знайомих з недовірою ставляться до діяльності нового уряду і Президента Макрона (на стінах можна бачити образливі висловлювання на його адресу). Двічі ми побували на Месах у церкві Матері Божої з Назарету. Сюди мене запросив Жан-Марі Леруа, який грає тут на органі. Чернівчанам він уже відомий, бо щороку дає у нашому місті концерти. У церкві є хороша традиція: раз на місяць парафіяни приносять з дому їжу, і після Меси разом зі священиками влаштовують спільний обід, спілкуються. Жан-Марі представив мене як свого українського друга. Переважна більшість прихожан знають про Україну саме через Жана-Марі. Вони його називають українцем Парижа.
Машиною разом із Жаном-Марі Леруа ми вирушили в Україну – він мав концерт у Чернівцях. З Парижа додому ми подолали 2400 км. По дорозі відвідали місто Кельн, щоб побачити всесвітньовідомий собор – Дом. Бачив цю святиню не раз, але кожного разу затамовую подих. Біля собору завжди багато людей – як біля Нотр Дам у Парижі.
Далі шлях привів нас до прекрасного німецького Ляйпціга. Місто славиться передусім церквою Святого Томи, яку знають завдяки діяльності Йоганна Себастьяна Баха. Композитор жив тут довгий час і виконував обов’язки кантора церковного хору хлопчиків. В цьому храмі вперше прозвучало багато творів Баха, серед найвизначніших - “Магніфікат” та “Страсті за Матвієм”. У 1908 році навпроти церкви встановили пам’ятник композитору. А у 1950-му, у двохсоту річницю з дня його смерті, до церкви занесли його останки і поховали під бронзовою плитою. Для кожного органіста почесно вклонитися могилі Баха. Я помітив хвилювання мого друга Жан-Марі, який був тут уперше.
Побувавши у кількох німецьких містах, хотів би сказати кілька слів про виборчу кампанію до німецького парламенту, яка зараз у розпалі. Все відбувається досить спокійно, я би навіть сказав, скромно. По телевізору про вибори говориться мало, хоч відбудуться вони вже у середині вересня. Зовнішня агітаційна реклама – це невеличкі плакати. Жодного величезного біл-борда! Ось де приклад для наслідування для наших горе-кандитів у депутати. Взагалі такого засилля реклами, як у нас, не бачив ні в одній країні. Хіба що у Польщі, яку ми проїхали повністю. До слова, про Польщу. В ній я не був років десять і повинен зазначити, що дороги тут уже не відрізняються від Німеччини і Франції.
Але все коли-небудь закінчується, і ось наш кордон… Звісно, завжди хочеться повертатися додому, як би комфортно не було на Заході. Але, повірте, такого на кордоні з Україною навіть уявити не можна: ми простояли на спекотному сонці майже 5 годин. Поляки пропускають швидко, а наші – з невідомих причин всіх тримали. Тобто, 5 годин ми витратили даремно. І це свідчить про те, що до Європи нам ще далеко.
Наостанок хочу сказати, що Захід – це зовсім інша цивілізація зі своїми плюсами та мінусами, яку ми не повинні сліпо копіювати, а привносити щось своє. Мені дуже подобаються слова відомого французького політика Жака Атталі, який казав: майбутнє Європи – не типовий Макдональдс, а піца. Бо у загальний контекст (до тіста…) кожен має вносити щось своє, додавати власні інгредієнти.
Записала Наталія ФЕЩУК
Фото з власного архіву Тараса ІВАСЮТИНА
Газета “Чернівці” за 31 липня.
