Люби лиш те, що дурнів злить...(нічний 'Букньюс')

Люби лиш те, що дурнів злить...(нічний "Букньюс")

05.02.2013, 01:54

 Один мій  знайомий, людина дуже небезпечної професії, багато років досліджував покинуті шахти, щоби надати експертизу чи можливі подальші розробки. З кількох років блукань закинутими підземними лабіринтами він виніс багато дивацьких звичок, психотравм й абсолютно неймовірний  світогляд. Наприклад, він вважав, що Земля –  жива істота. Йому у шахтах це стало зрозуміло. Попри його  дивацтва,  я завжди уважно дослухався  до того, що він говорить. Адже, зрозуміло, що професія спонукала його до точних суджень. Якось зайшла мова про літературу, і я з’ясував, що він майже не знає сучасних письменників, хоча любив читати.  Ділив він літераторів дуже оригінально.  А оскільки був набагато старший і любив повчати мене, то звично посилив тон і  з наголосом сказав: «У старі часи писали й аристократи, вони під кулями стояли, а під кулями багато чого зрозуміло стає, тому це можна читати. А зараз хто пише? Філологи. Це ж хробаки паперові, що там читати! Не читай їх ніколи, часу не витрачай».

 І от час від часу згадую його визначення. Справді, мало хто думає, що, скажімо, між  Пушкіним та сучасним членом спілки письменників – різниця ще й у тому, що геній ставав за слово під пістолет. По-справжньому. І стріляв сам – теж по-справжньому.   Ну, власне, із Лермонтовим чи Байроном – та сама історія. Це – люди кодексу, в тому числі дуельного.  І таких відмінностей між нашими філолгами і їхніми аристократами багато.  «Ботанами» тих письменників назвати було просто неможливо.  Є  спогади, що молодого Пушкіна побоювалися навіть бойові офіцери. І, як відомо, день поет починав із розстрілювання гральних карт. Але це не про користь агресії. Згадав про цю розмову у зв’язку з тим, що до Чернівців наприкінці минулого тижня із сусідньої Румунії надійшла експозиція особистих фотографій колишнього чернівчанина барона Грегора фон Реццорі. Сюжети цілком звичайні для тодішнього родинного альбому, починаючи від фото закривавленого юнака зі шпагою і закінчуючи пасторальною картинкою: уже старий барон Грегор  з дружиною Беатріс лежать собі на квітковій клумбі, очевидно, десь у власному маєтку в Італії (де він і помер не так давно, наприкінці дев’яностих).

На презентації говорили, що до нас повертається письменник фон Реццорі. Але є тут інший фокус. Грегор – ще й аристократ.  Мені було цікаво з’ясувати, що таке аристократ? Кожен уявляє щось своє. Звісно, йдеться не про фінансові статки.

Я шукав там і сям. І знайшов два вражаючих визначення, які, гадаю, будуть цікавими  читачеві.

Одне визначення  – зі Сходу. Стародавнє. У східній традиції, з’ясувалося, є десять ознак аристократа духу, серед яких –  спокійне ставлення до труднощів або, приміром, те, що аристократ чудово розуміє умовність ритуалів і традцицій і не надто на них зважає, не звертає особливої уваги на національну та релігійну приналежність, не прив’язаний до життя і так далі. Несподівано, чи не так? Сам здивувався.Здається, це з Палійського канону.

Але, здавалося б, де Схід і де Чернівці... І я знайшов інше визначення від людини, яка сама мала аристократичне походження і, крім того, була дуже важливою для нашого земляка Реццорі. Йдеться про Володимира Набокова, з родиною котрого родина Реццорі опосередковано навіть мала дружні зв’язки.  Набоков писав:  «Люби лиш те, що рідкісне,  люби те, що злить дурнів, те, за що натовп готовий стратити. Будь вірний цій любові, як Батьківщині!»  Теж цікаве зауваження, і десь воно перегукується зі східним визначенням. Настроєм.

 Звісно, не кожен аристократ за походженням хоча би близько відповідає цим канонам.  Але нашому земляку Реццорі треба віддати належне. Він був затятим космополітом і настільки зневажав умовності, що навіть більше сорока років не мав паспорта; його смішили традиційні ритуали, адже людина може створювати ритуали, традиції, правила для себе сама, навіщо користуватися традиціями натовпу?  Ну й так далі. Я підібрав кілька прикладів для того, щоби відчути цей погляд.

Вражає, до речі, ставлення до смерті у цій родині. Розповім про два епізоди. Батько Грегора Гуго фон Реццорі, який також залишився в історії Буковини як доволі вправний художник (його акварелі можна побачити у музеї народної архітектури на Кемпінгу). Так ось, батько був затятий мисливець. І якось взимку, вже будучи старою людиною, кинувся у потік, аби врятувати свого мисливського собаку. Наслідком цього стала смертельна хвороба. Він не захотів, щоби родичі приїжджали до нього. А коли друзі запитали, що ж переповісти сину Грегору, батько сказав: «Передайте йому – мені шкода помирати у рік, коли трансильванські вина обіцяють бути винятковими». Власне, таке коротке прощання.   Але чомусь змістовне. Сестра Грегора померла зовсім молодою жінкою від раку крові, і  Грегор згадав, як у санаторії, за кілька днів до смерті, вона попросила його: «Тільки не жартуй, мені боляче сміятися».  

  Небанальним у наші демократичні часи виглядає і ставлення Реццорі до народовладдя:  

«Можна говорити, що людина народжується скоріше доброю, ніж злою. Але далеко не всі люди народжуються розумними. На жаль, це питання статистики. Якщо взяти десять людей, то їхній розумовий потенціал починає прямувати до нуля. Якщо говорити про натовп, про сто тисяч людей, для прикладу, на розумовому потенціалі можна поставити хрест. (...) Нерозумна людина може бути люб'язною, чарівною, приємною, але розумною, на жаль, не стає. Коли формується маса з певної кількості людей – натовп, ця юрба часто стає тілом дурості. Дивно, однак, що я ставлюся з презирством до маси, але люблю інших людей. Парадоксально, але це так. Я відчуваю симпатію до кожного, кого зустрічаю. В основному. Але в цілому я ставлюся з презирством до маси».

 Це – квіточки.  Реально вражають висловлювання Реццорі щодо релігійних уподобань натовпу. Я не буду їх наводити, оскільки це справді їдко, і було б боляче багатьом.

  Реццорі  мав право на цей скепсіс, адже пережив стільки режимів: королівський, румунський, нацистський, опосередковано комуністичний (у Чернівцях конфіскували його власність) - люди марширували з різними гаслами, проте закінчували одним і тим же: репресіями, вторгненням у чуже життя, вбивствами, спробою зробити світ «більш правильним». Сьогодні не згадують, що все це масами робилося із захопленням, що і Гітлер, і Муссоліні, і безліч дрібніших європейських вождів, і майже реабілітований певними колами Сталін справді були народними улюбленцями. Цей факт якось сором’язливо замовчують.

 З цього цікаво, за  ж що Реццорі цінував старі Чернівці? За політичний цинізм. Пише: «Базовим світоглядом чернівчанина завжди був цинізм у ставленні до усіляких високих переконань. Кожен справжній чернівчанин ставився до політичних ідей не з більшою серйозністю, аніж вуличні роззяви до маскарадної ходи».

 Цікаво, гадаю, теперішнім чернівчанам почитати спогади Реццорі про його єдиний візит у радянські Чернівці. У часи перебудови старий Реццорі завітав до рідного міста. Сподіваюся, любителям легенди про вулиці, які підмітали трояндами, буде цікаво почути,  що ж неприємно вразило Реццорі. «Надто підметено у цьому місті, надто чисто», – зауважив старий. Підметено до нудного. Це, звісно, не тільки побутове зауваження, а й метафора. Особливо вразила Реццорі Соборна площа, яка в радянські часи відчутно нагадувала військовий плац. Він побачив сіру одноманіність там, де колись «п’яні билися, сліпі, кульгаві та прокажені просили милостиню, цигани грали на скрипці, гравці в Монте тасували двох чорних і одного червоного туза з неймовірною швидкістю. Гроші витрачали швидше, аніж заробляли. (...) Це було місце інтенсивного життя, їдкого бродіння, здавалося, що Чернівці – велике місто, більшою мірою, аніж світові столиці».

Отже, Чернівці Реццорі визначив як добре зроблену модель провінційного міста. Його слова:  «Це місто схоже на театральні декорації для п'єси, яка ніколи не була зіграна. Воно суперечило само собі: прибране, лаковане, антисептичне місто. Ніщо не давало відчути його колись демонічну природу. Що могла успадкувати ця спритно зроблена модель провінційного міста від бадьорої проникливості, геніальної спритності, гострої спостережливості, насолоди від зубоскальства і кусючого гумору, точніше - від Czernowitz?»

 Ну, так думаю, ми дещо виправилися у цьому сенсі з тих радянських часів. Проте не дуже. Реццорі справді повертається, але чи готові тут прийняти його? З його космополітизмом, зневагою до стереотипів, аристократизмом? Що показово,  на заходах, подібних виставці Реццорі, ніколи не побачиш теперішніх буковинських літераторів. Не співпадає.

  Сергій ВОРОНЦОВ

1


КОМЕНТАРІ (6)

Сергію, це не аристократизм - це зверхність. Я не даю оцінок добре це, чи погано. Але мене завжди дивував парадокс: Той, хто постійно руйнує "ненависні" стереотипи, той найтісніше до них привязаний, тісніше від тих, хто їх сповідує.

Така людина просто немислима поза цими стереотипами, хоча і складає їх антитезу.

Завжди "любити те, що дратує дурнів" означає, так само назавжди, себе до цих дурнів прив'язати і свої думки і поведінку координувати по ним. Отже - стати частиною світу дурнів.

Парадокс.

avatar

Валентин

05 лютого 2013 08:47

avatar

Сергій Воронцов

05 лютого 2013 08:59

Сергію, моя репліка не з приводу Реццорі (нам людей, які пережили ТІ часи, взагалі, потрібно оцінювати дуже обережно).

Моя репліка щодо максими, винесеної у заголовок. У заголовку вона сприймається, як світоглядна декларація.

avatar

Валентин

05 лютого 2013 09:29

«У старі часи писали й аристократи, вони під кулями стояли, а під кулями багато чого зрозуміло стає, тому це можна читати. А зараз хто пише? Філологи. Це ж хробаки паперові, що там читати! Не читай їх ніколи, часу не витрачай», - воістино геніальний вислів!!!

avatar

в яблучко!!!

05 лютого 2013 15:30

  Всегда с удовольствием читаю Ваши тексты. А про Реццори - особенно понравилось! Пишите ещё! Вы, видимо, наблюдательный человек, интересно пишете, есть над чем думать после прочтения.

avatar

Елена

05 лютого 2013 19:43

avatar

Doru Ropceanu

05 лютого 2013 20:22