Лідії Порфірюк батьки подарували перше життя, а Микола Федорук допомагає прожити ще два

«Я вже маю три дня народження, - жартує буковинка Лідія Порфірюк, на долю якої випало чимало випробувань. - Бо маю не врятоване, а двічі  подароване життя». Історія цієї мужньої жінки добре відома не тільки чернівчанам і буковинцям, але й багатьом українцям. Шістнадцять років тому їй діагностували гепатит С – невиліковну тоді, та й до кінця не подолану зараз, хворобу, яка руйнує печінку.

Федорук, як завжди, допоміг у безвиході: перша трансплантація за 35 тисяч доларів

Першою забила на сполох тітка Лідії - Василина Іванівна, яка наполягла на медичному обстеженні. Зауваживши набряклі ноги, численні гематоми на тілі молодої жінки лікарі припустили у неї гематологічне захворювання. Після здачі аналізів у відділенні лікарні на вулиці Фастівській нарешті повідомили про хворобу, яку, напевно,  підчепила колись у зубного лікаря. В умовах тодішніх вітчизняних реалій це був фактично вирок. Лідія тоді була вагітною і мала лише 24 роки. При гепатиті С страждає селезінка, не відбувається згортання крові. Кинулися до гастроентерологів, які її трішки підлікували. Викликали штучні пологи, слава Богу, сильної кровотечі не було, лікарі були дуже уважними. 

Але цироз прогресував, у черевній порожнині збиралася волога…   Вирушили на консультацію до столичних лікарів, зокрема, до Інституту ендокринології… Звідти – до Національного інститут хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України. Оглянули Лідію, дослідили показники - сказали, що для збереження життя пацієнтці обов’язково потрібна пересадка печінки. На той час, коли середня зарплата була заледве 600 гривень, трасплантація коштувала 35 тисяч доларів. Фантастичні для родини кошти! Мама Лідії працювала у Чернівцях методистом дитячого садка.

Почали збирати гроші, звернулися до бізнесменів, ходили до церкви, зібрали, нехай аж тисячу, а більше - ніяк. Жадібні підприємці краще дадуть гроші на розкрутку співаків і акторів, ніж використають на благодійність, щоб врятувати комусь життя. Тоді тітка Лідії Василина Іванівни запропонувала:

- Мама Лілії працює в системі освіти – давайте будемо просити Миколу Трохимовича Федорука, він Чернівецький міський голова, може, чимось  допоможе. Пішли до Миколи Трохимовича, а це вже кінець листопада,  в міському бюджеті під кінець року вільних коштів немає. Але він, як завжди, допоміг у безвиході. Каже, щось придумаю. І придумав договір з Інститутом імені Шалімова. Виніс це питання на сесію, тоді чи не вперше у місті. Депутати погодилися підписати договір з Інститутом. Уклали його на умовах, що місто упродовж року сплатить Інституту ці кошти.

Донором зголосилася стати молодша сестра Лідії - Марина, якій тоді йшов 21 рік. Самій Лідії було лише 24. На щастя у сестер на сто відсотків співпадали параметри.  Бог давав Лідії надію на життя. Оскільки донор був поряд, операцію можна було проводити будь-якої миті, але виникла інша серйозна проблема. Вражена гепатитом С селезінка не забезпечувала згортання крові. Для успішної пересадки необхідно було забезпечити її запас у достатній кількості. Та ще й потрібної групи. Тим часом стан хворої невпинно погіршувався: печінка була знищена, з черевної порожнини відкачували воду. Здійснюючи обхід лікарі переживали, чи Ліда взагалі житиме до операції, поки назбирають необхідну кількість крові. Операція вже давно  мала відбутися, але її весь час затримували, щоб зібрати запас відповідної групи.  

Нарешті 9 грудня 2003 року Лідії пересадили частину печінки Марини. Операцію провів Олег Геннадійович Котенко, який навчався цьому в Японії, де й зараз постійно підвищує кваліфікацію. З того часу минуло 16 років. Чернівчанка стала другою в Україні пацієнткою інституту, якій тут пересадили орган. І навіть стала його своєрідним брендом і візитівкою.  Не в останню чергу через те, що Ліда - справжній боєць. Так само, як і її молодша сестра Марина, яка стала донором для сестри. Вони обидві -  великі борці за життя. Попри страшні муки, бажання вижити переважило.

І це дуже імпонувало лікарям, тому вони завжди допомагали мужнім буковинкам. Приходячи на роботу, хірург Олег Котенко заходив до сестер у палату ще навіть не переодягнувшись. 

- Я це розуміла! І як би мені не було погано, я знала: мушу сісти у ліжку перед приходом Олега Геннадійовича, - розповіла Лідія Порфірюк. -  Лікар хвалив мене: «Ой, яка ви молодець!» Просив показувати приклад іншим хворим. До мене в палату направляли  всіх, кому мали робити пересадку.  Системи призначено цілодобово, а я випросила пересувну крапельницю і вже намагаюся потроху ходити, щоб весь час не лежати. Лікаря теж це окрилювало. Я знала, що йому це потрібно, так само як і мені. Засвідчила, показала, що мені краще, а коли ніхто не бачить, можу відпочити.

Лікарський прогноз тривалості життя після такої пересадки зазвичай не простягається далі семи років.   За те, щоб вибороти у хвороби удвічі більше, Лідії Порфірюк довелося позмагатися. Ці роки нелегко їй далися. Коли Микола Федорук був  міським головою, то поліклініка завжди  мала в запасі ліки для Лідії. Тому що він знав, і головний лікар поліклініки знав, що вона без цього не може жити.

Перший донор у Європі, яка народила дитину після того, як поділилася печінкою

Хоча були й радісні миті. Незабаром після операції старшої сестри молодша Марина вийшла заміж.  Лікарі попередили її, що після пережитого хірургічного втручання вона ще років п’ять не зможе завагітніти. Тим більшою була радість, коли Марина, нехай у Києві і під пильним наглядом лікарів, нарешті народила дитину. Чернівецький міський голова Микола Федорук весь цей час опікувався цією родиною, від себе особисто подарував дитячий візок. 

- Після пологів повертаємося з Мариною з Києва, а на чернівецькому вокзалі – людський натовп, - згадує той час Лідія. - Чоловік Марини телефонує, каже: «Не знаю, що тут відбувається, але бачу на пероні Федорука, багато людей. Хто з вами їде у поїзді з важливих персон? Кого так зустрічають?» Ми з сестрою тільки перезирнулися, навіть гадки не мали, що це нам організували таку урочисту  зустріч. Виходимо, а це, виявляється, все для нас. Не очікували, що міський голова особисто прийде на вокзал нас зустрічати. Покинув усі свої справи і пішов зустрічати простих людей.

Буковинка виявилася першим донором у Європі, яка народила дитину після того, як поділилася печінкою. Марину номінували на премію «Гордість України». На сцену за нагородою вона вийшла вже з сином.  Тепер у Марини вже двоє дітей, опікуватися якими, коли мама особливо завантажена на роботі, їй допомагає Лідія.

Виборола додатково сім років життя

Ще сім років, окрім тих, які  давали їй лікарі, Лідія Порфірюк прожила, але вона за них боролася. Навіть, якщо людям навколо здавалося, що їй було легко. Через що насправді довелося пройти знають тільки найрідніші. Не мала права не відповісти на телефонний дзвінок…  Не мала права встати вночі, бо якщо піднімалася вона, тоді уже вставали всі – мама, сестра…  Це означало - щось трапилося.  Коли їй було погано, вона просто не виходила на люди. Полежить три дні удома, а виходить тільки тоді, як полегшає, ні на що не нарікаючи, посміхаючись…   

Якось просто з обласної лікарні, куди вчергове потрапила, довелося йти на весілля. Вени на обидвох руках були синіми від численних систем… Але вибрала таку сукню,  щоби ніхто ні про що не здогадався, рукави повністю закривали руки.  Жоден гість тоді не довідався, що вона в  тяжкому стані лежить у лікарні, куди після весілля знову повернулася. На святі про це ніхто навіть не здогадався. Такий вже у Лідії  бійцівський характер: «Я не здамся!»

Можливо, саме тому так боляче було  від несправедливості, коли сім років тому черства лікарка  відмовилася продовжити першу групу інвалідності на тій лише підставі, набито Лідія зовні не виглядає на першу…

Вже за якихось два тижні по тому Лідія вирвала кров’ю…  Бригада «швидкої», куди Лідія хотіла йти сама – для чого їй ноші, доправила в реанімацію. Лікарі діагностувала кровотечу вен стравоходу. У обласній реанімації, до якої потрапила, головне завдання - зупинити кров, яка не згортається.  Через ніс ввели спеціальний зонд, який роздули, щоб притиснути стінки стравоходу і зупинити кровотечу. Три дні Лідія не пила і не їла.  Як діяти у випадку з пацієнткою, якій зробили пересадку органу, консультували телефоном київські лікарі.

Марина ні на мить не залишала старшу сестру, пильно стежила, щоб ліки вводили вчасно і всі, які необхідно. Деякі маніпуляції, точно за вказівкою киян,  довелося робити сестрі Марині. Місцеві лікарі остерігалися нашкодити.

Після кровотечі – обколювання вен стравоходу, для їх охолодження, чергова консультація у Києві, на які й так їздила три – чотири рази на рік. Збільшилася селезінка – тромбоцити 13 при нормі від 150 до 300, очі в маленьких кривавих цяточках, кров не згорається, пацієнтка стікає кров’ю… То було жахіття!

-  Ось так минули ці сім років, за які я боролася, важко вони мені далися, - каже Лідія. - Це до питання, як я виглядаю зовні. Зовні, можливо,  справді непогано, але ніхто не знає, що коїться в середині. 

Потрібна повторна трансплантація за 75 тисяч доларів. Знову йдемо до Федорука

Проте найстрашнішого удару знову завдав так і не вилікуваний гепатит С. Після першої пересадки печінки вірус дуже швидко знову активізувався, почав прогресувати, з’явилися плями на руках, не можна було  полікувати зуби, бо лікарі не могли зупинити кровотечу. Дієвого противірусного лікування в Україні на той час ще не знали.  

Лікарі кажуть - шукайте нового донора для пересадки. Сестра більше не може бути донором, тому що там вже потрібна частина печінки із жовчним міхуром. Організм Лідії настільки убитий вірусом, що половинка печінки вже не допоможе. Необхідна ціла. Як від такого не впасти у відчай? 

-  І знову ми йдемо до Миколи Трохимовича Федорука, який на той час вже був народним депутатом України, - розповідає тітка Лідії Василина Іванівна. - Це було три роки тому.  Він постійно опікувався Лідою, якій допоміг вижити першого разу. Тому  був у курсі всієї історії лікування і всіх подальших подій. Розповідаємо Миколі Трохимовичу про нову ситуацію. Я плачу, Марина плаче…   Микола Трохимович каже: зробимо все, що можна зробити.  Я завжди казала сестрам, що Лідії батьки дали перше життя, а Микола Трохимович дав друге життя. Він тобі два рази дав життя.

І справді: через МОЗ України народний депутат Микола Федорук домагається виділення  коштів, необхідних для нової пересадки печінки. Якби не його допомога, переконані жінки, до державної програми допомоги таким хворим, Лідія Порфірюк ніколи б не потрапила.   

Лідія запевняла, що готова була чекати на донора скільки потрібно, щоб її знову оперував Олег Котенко у Києві. Однак в Україні так званої трупної пересадки не існує. Відповідний закон, ніби, ухвалено, але механізму його реалізації немає. І це попри те, що Україна була першою країною на пострадянському просторі, де лікарі почали робити операції з трансплантації органів пацієнтам від їхніх родичів. Сусідня Білорусь, де такі операції почали практикувати значно пізніше, тепер значно випередила Україну у цьому питанні.

Тому знову зробити Лідії пересадку у вже рідному Інституті імені Шалімова просто не реально. Особливо після скандалу з так званими «чорними трансплатологами».  Лікарі радять шукати найближчу до України країну, де такі операції дозволені.

У Чехії на Лідії поклали хрест, бо вона українка

Сестри зупинили свій вибір на Чехії.  Лідія приїхала на обстеження, консиліум підтвердив необхідність пересадки, чехи порадили: повертайтеся в Україну, ми покличемо вас  на операцію. І на рік пропали. Після року тривоги нарешті дзвінок з Чехії. Рада, що дожила до цього дня, Ліда вирушила у дорогу - для очікування донора і з надією на порятунок. На жаль, мама  не дожила до цього дня.

За цей рік, всупереч умов контракту, чехи змінили номер рахунку, гроші десь загубили, хоча увесь цей час їх десь прокручували у банках.  Якби не односельці Лідії, особливо одна подруга дитинства, яка вийшли заміж за громадянина Чехії, то їй не було би кому допомогти, дати з усім тим раду.  Подруга допомогла офіційно, через свого шефа, найняти адвокатів, щоб отримати назад ці кошти.

- У Чехії мене обстежують, роблять кардіограму…  Оскільки я іноземка, мене скрізь супроводжувала санітарка, показувала, куди потрібно йти, - продовжує розповідь Лідія. - Лікаркою виявилася словачка, а санітарка – родом із Закарпаття, з якими я могла трохи порозумітися. Аж  тут лікарка мене ошелешує: мене не беруть на операцію. Вибачте, можете їхати в Білорусію, Америку або Ізраїль…

- Я телефоную до Люди, яка мені допомагала, кажу: дзвоніть кудись, я не розумію, що відбувається. Думала, що за цей час проти України запровадили якісь санкції, чи з України не переказали кошти на операцію. Виявилося, не перше, й не друге. Я - не громадянка Чехії.  А закон забороняє здійснювати трансплантацію не громадянам країни…

- Я пояснюю, але ж ви бачили, коли я подавала документи, що я не чешка.  Я не приховувала, що я українка. Як мені складно було знайти ці гроші, скільки на це пішло часу, а тоді ще й ви затримали процес майже на рік.  Для чого мені обстеження робили, якщо не планували оперувати?  Адже це теж великі гроші, яких і так замало.

- Ви наче погралися зі мною: дали надію, а потім забрали. Забрали у мене рік дорогоцінного часу. Чому не сказали одразу? Не могли сказати: ви українка – ми вас не беремо. Я би переключилася на пошуки інших варіантів.  Вийшовши ошелешена з тієї клініки я вже не хотіла нічого, тільки чимшвидше повернутися додому. Я мала надію, що це Європа. Хіба так можна чинити з людиною!? - пригадує страшну мить Лідія.

- Коли їхала додому, то українські водії  мене усіляко розраджували. У мене чоловік Іван часто їздив до Праги на заробітки і ті шофери, його колеги,  мене знали. Він попередив їх, що з ними буде вертатися його жінка. Вони бачили, в якому стані я їхала, не промовила жодного слова. На мені поклали хрест. Повернувшись, сказала сестрі Марині, що не хочу ні операції, ні подальших мук. На цьому ми закінчуємо!

Закон, який забороняв пересадку іноземцям,  існував і до того. Тому незрозуміло, на що сподівалися чеські лікарі, коли підписували контракт на пересадку Лідії і, найголовніше, давали їй примарну надію. Адже йшлося не просто про курс лікування, а про життя. Але їй рік нічого не казали про це. Зараз Марина хоче подати на них в суд, але родина не має коштів на іноземних адвокатів. «Марина – боєць! Вона все для сестри вирве, горло перегризе. Хоча вона й молодша. Бійцівський характер. Всю родину штовхає», - пояснює тітка Василина Іванівна.  

Мінська надія 2018 року

Таємно від сестри Марина зателефонувала до Білорусії,  домовилася про консультацію з хірургом, купила квитки на потяг… Перед виїздом повідомили тільки київського рятівника – хірурга Олега Котенка, Миколі Федоруку ще нічого не сказали…  Лікар зателефонував колегам до Мінська, розповів про історію хвороби Лідії Порфірюк.  Мінські лікарі розповіли пацієнтці, що вона була першою, через кого їм телефонував київський хірург особисто.

До Мінська, який перетворився на визнаний центр трансплантології, хворі, які потребують пересадки, приїжджають практично з усіх колишніх республік СРСР. Цього показника досягнуто усього за десять років. В українському інституті імені Шалімова працювати над цим почали значно раніше, українські лікарі були фактично першими в Союзі, які робили пересадки. Проте на законодавчому рівні та організаційно справу до кінця  так і не довели. В Україні немає реєстру донорів, який створено в Білорусі. Тому Україна втратила свою першість. І тепер саме Білорусь заробляє на іноземцях, які звідусіль приїжджають до Мінська для проведення операцій.

У Мінську спочатку не вірили, що з тим гепатитом, який був у Лідії, після першої пересадки, вона прожила ще 15 років. З тим, через що вона пройшли, у неї  було максимум 6-7 років. Звідки тоді взяла ще половину? Білоруський лікар дослідив результати обстеження, які пацієнтці дали чехи, і запропонував, в очікуванні трансплантації, максимально убити активний гепатит. «Маєте кошти – лікуйте гепатит, - порадив. - Будете в Україні здавати  аналізи, робити дослідження і пересилати до Мінська електронними повідомленнями».  За цей час з’явилися нові препарати, які протидіють гепатиту С. Лікуйте гепатит, убивайте стару печінку, не шкодуйте, все одно її доведеться міняти.

Знову почали шукати кошти, через київський благодійний фонд, який точно дістає оригінали ліків, а не їхні підробки,  дістали необхідний індійський препарат. Перший курс хіміотерапії тривав три місяці. Це було три місяці мук, після яких не хотілося ні їсти, ні спати, ні жити. У такому занепаді духу Ліду ще ніхто не бачив, але вона наполегливо продовжувала курс.   Аналізи показали, що хімія подіяла. Гепатит відступає!

У Мінську, після чергової консультації, порадили повторити ще один тримісячний курс. Повний курс лікування становить пів року. І Лідія Порфірюк ще три місяці добиває підступну хворобу, не шкодуючи старої печінки. Кілька тижнів перерви, щоб оговтатися від курсу лікування, і нарешті чергова до Мінська. Микола Федорук не покидає хвору. Допомагає шукати кошти.   Адже вже шістнадцять років тримає цю історію на контролі.  

 У травні 2018 року консиліум, нарешті, підтвердив, що тепер  час робити операцію. Але життя у столиці Білорусі дороге. Особливо, після 16 років боротьби з хворобою, і того курсу хімії, який довелося пройти. Тому білоруси, як за рік до того чехи, теж радять сестрам повернутися в Україну і чекати на виклик наприкінці серпня-вересні 2018 року. Не дай Боже, трапляться якісь непередбачувані обставини, ми увесь час на зв’язку. Аналізи теж присилайте регулярно що два тижні. 

Непередбачуване трапилося дуже швидко.  Навантаження на організм хворої у дорозі додому значно погіршило її стан. Лише три дома, а Лідія вже зовсім жовта, білірубін суттєво підвищився. У діагностичному центрі, де Лідію вже усі знають,  за дві години зробили усі необхідні аналізи, які зафіксували показник білірубіну на рівні 270, замість норми – 20.

Сестра Марина з чоловіком везуть пацієнтку до обласної лікарні. Але до якого відділення її госпіталізувати - ніхто не знає. Інфекційного? Хірургічного? З Києва категорично заперечують – жодних операцій! Зупиняються на гастроентерологічному… За ніч білірубін росте, консиліум вирішує перевести Лідію до реанімації.

-  Дякую завідувачу реанімаційного відділення Юрію Бойку, який поставився до нас, як до рідних, - розповідає Лідія. - Він одразу зв’язався з київськими хірургами, ті зв’язалися із Мінськом. Всі діяли дуже швидко, не зволікали. Олег Котенко з Інституту Шалімова каже везіть Ліду одразу до Мінськ, до Києва завертати не потрібно. Інакше не довезете. Марина по телефону ставить ультиматум Мінську: кошти вже перераховано, приймайте. Бо білірубін - уже 570. Що  мені лікарі не роблять, він не падає. Очистка не відбувається, печінка відмовляє.

Тим часом, окрім медичних, виникають організаційні проблеми: державна швидка не має права везти громадянку України за кордон. Завідувач шукає іншу «швидку». «Швидка» виставляє  рахунок на тисячу доларів до Мінська.

Ще одна проблема, яку, окрім пошуку коштів, доводиться оперативно вирішувати, з лікарями супроводження. Оскільки пацієнтка у вкрай важкому стані, її  мають супроводжувати лікарі. Але більшість пройшли через службу  в АТО, тому остерігаються їхати до Мінська, де їх можуть схопити і видати Росії. Заледве знайшли лікаря, який не був в АТО і може вирушити в дорогу.  Поки доїхали – показник білірубіну в крові 780, ламає кості, через сильну печію пацієнтка не може відкрити очей. 

16 годин операція і п’ять діб безпам’ятства

Нарешті Лідія Порфірюк у Мінську. Все відбувається дуже швидко, як у кіно:  УЗД, кардіограма, рентген, кров…  Поки пацієнтку доправили до відділення Центру трансплантології, лікарі вже мали повну картину її поточного стану.  Плазмаферез, штучна очистка крові кожен день, але нічого не допомагає. Білірубін росте. За час хвороби буковинка втратила  20 кг. Тільки шкіра висить на кістяку.  Від хімії втратила волосся.

Не бажаючи за жодних обставин залишити старшу сестру саму, молодша Марина вирішила спати на лавці навпроти вікон її палати. Дякувати, на вулиці – тепло. Це побачили чергові з Приймального відділення, які на той час вже знали про важку хвору з України. Запросили до себе, запропонували відгородити куток у відділенні, відпочити після важкої дороги. 

«Розумієте, якщо колись я віддала їй частину своєї печінки, то я зараз її тим більше тут не залишу», - пояснювала Марина білорусам.  Лікар її у двері, а сестра повертається у вікно. Нарешті втомилися з нею боротися, сказали одягнути бодай білий халат. Три дні вона воювала. 

Через три дні перебування у лікарні – перша готовність. З’явився потенційний донор.  Група крові підійшла, нирки взяли, а про печінку сказали - на ній не вижити, потрібно чекати ще. Нарешті через 9 днів нова надія. «Є підходяща група крові, молодий чоловік... Моліться, щоб була ваша печінка.

-   Сестра тим часом вже на квартирі, я кажу їй: йди відпочить, якщо щось підійде, я тебе покличу. Під ранок, близько шостої, заходить медсестра  у палату і каже – донор ваш, готуйтеся до операції. Я одна, набираю сестру. Телефоную в Україну нехай моляться. У мене є двоюрідна сестра у Києві заміжня за священником. Всі разом одночасно молимося, щоб усе було добре.

9 червня 2018 року Лідію нарешті забрали на операцію.  Трансплантація  тривала 16 годин.  Дуже велика втрата крові, кров не згорталася, білірубін 1000. Після операції відмовили нирки. Отямилася у палаті. Першим, кого побачила перед собою, була сестра. Після коми, Лідія не знала, хто вона, де і що з нею відбувається. Коли лікарі побачили, що пацієнтка неадекватно реагує на дійсність, наказали Марині сидіти біля сестри – розмовляти, показувати фотографії рідних на телефоні… Коли Лідія нарешті спитала Марину, який сьогодні день, тільки тоді вони зрозуміли, що я остаточно повернулася. Це було на п’яту добу після операції, коли пацієнтка  зрозуміла, хто вона така  і що з нею трапилося.   

Пряники від Оксани Миколаївни, або медицина по-українськи та по-білоруськи

Щодня на комунікації з нею родина, київський хірург Олег Котенко, який робив першу пересадку, Микола Трохимович Федорук.  Родина Лідії ходить до греко-католицької церкви. Оксана Миколаївна,  дружина отця Валерія,  спекла пряничків для проведення благодійного ярмарку, щоб зібрати для прихожанки якісь кошти. Люди купували пряники, залишали більше коштів, ніж вони вартують. Усім охочим долучитися навіть не вистачило. Гроші і відео про цю акцію переслали до Мінська.  Білоруські медики були приємно здивовані, як щиро земляки підтримують Лідію.   

Після операції минуло кілька днів, але аналізи погані: низькі тромбоцити. Пацієнтку знову оперують, три години видаляють згусток крові, розміром як півлітрова банка. Після операції не зашивають, а заклеюють спеціальним гелем, щоб у разі чого знову не різати. Два дні чекали, тільки коли стало краще, знову зашили. У реанімації Лідія Порфірюк провела загалом  15 днів.

Тим часом сестра Марина втратила право тридцятиденного перебування у країні.  Хворій, за яку сплачено кошти, нотаріус таке право продовжив, а Марині  треба їхати. Замість неї до Мінська приїздить чоловік Лідії - Іван.

-        Коли мене нарешті повернули до  палати – медсестри були вражені. Чоловік сидить біля мене, водить на перев’язку, підтримує, бо сама я не мала сили встати… Мене треба було підняти. Чоловік мене сажав. Поруч лежить жінка, у якої троє дітьми, але біля неї нікого, - згадує Лідія.

За два місяці, які Лідія провела у мінській лікарні, з нею всі спілкувалися, як зі своєю. Жінка не могла надивуватися, як тут функціонує медична система. Ставши свідком того, як місцеві пацієнти дорікають, вичитують завідувачеві відділення, була вражена. Хворі дорікали, що лікарі їх занадто довго лікують. А медик, опустивши голову, тільки мовчки слухав. Не стрималася, розсміялася. На запитання лікаря, що так розсмішило, пояснила:  

- Бо у нас в Україні таке неможливо уявити. У нас хворі з лікарями не сваряться, які вони гроші мають, на такі їх і лікують. За шість днів перебування у чернівецькій реанімації, довелося витратити  майже 12 тисяч гривень. Траплялося, за один день платити 5 тисяч гривень.  Немає грошей, ти нікуди не йдеш. На мене працює вже не тільки моя сім’я, а вже вся наша велика родbна. Бо на мене вже мільйони пішли.

-  А білоруський лікар мені – а якщо ви потрапили до реанімації? А якщо у вас немає грошей? Вмирай дома, - відповіла. - А у нас би засудили, - сказав лікар.  За таке лікування, про яке ви розповідаєте, у нас би кожен другий сидів.

Порівняно з першою операцією, яку значно важче перенесла сестра-донор Марина, після другої Лілія поправлялася значно важче. Сильна інтоксикація організму,  не могла ходити, дуже важко запускалися нирки, спочатку одна, нарешті друга. Минуло півроку, поки повернула вагу.  З тих пір, влітку 2019 року, минув рік. Тепер Лідія Порфирюк кожні два місці їздить до київського інституту імені Шалімова для обстеження і здачі аналізів.  Постійно приймає препарати проти відторгнення.

«Сила віри» для лікарів і Святий Миколай Чудотворець для Федорука

 У мужньої Лідії Порфирюк є одне велике захоплення – вишивка. Напередодні першої операції вона вишивала ангела. Дошивала його крило навіть тоді, коли її вже забирали для трансплантації. Мусила його докінчити, адже це був її ангел-охоронець! Зауваживши, як добре на пацієнтку впливає це заняття, після операції лікарі самі радили їй чимшвидше продовжити роботу. Троїлося в очах, не було колишньої вправності у руках, але вона вишивала.

Проводячи довгі місці на лікарняному місяці у Києві жінка не полишала свого захоплення. Сестрі Марині на її 30-річчя вишила «Молитву сестер».  Якось Олег Котенко, якому вдячна пацієнта теж подарувала кілька власноруч вишитих нею картин, пожартував: «не випишу тебе з лікарні, поки не завершиш роботу». І вона таки завершила вишивати «Новорічного ангела».  

Щороку 9 грудня Лідія Порфирюк телефонує хірургу Олегу Котенку до Києва. Він каже, що вона чи не єдина його пацієнтка, яка з року в рік дякує йому за врятоване життя. Телефонувала навіть минулого року, хоча на той момент у неї вже була нова печінка, пересаджена іншим лікарем.  Бо без тієї першої, не було би цієї.  Лікар добре пам’ятає буковинку, яка була однієї з перших його пацієнток.  На десяту річницю першої трансплантації Лідія вишила і подарувала своєму рятівнику картину «Сила віри». На ній зображено дівчину, яка з останніх сил, однією рукою, вчепилася за хрест на вершечку гори і так порятувалася від повені. Цю вишивку повісили у відділенні інституту і підписали, що це дарунок врятованої пацієнтки. Лідія готова всім, поки жива,  розповідати свою життєву історію. Можливо, для когось це буде допомогою.   

Після перших вишитих ікон лікарям, Лідія надумала вишити ікону Миколая Чудотворця для ще одного свого рятівника Миколи Федорука. Бо це і за його безпосереднього сприяння склалося так, що замість одного дня народження – першого – 6 березня, Лідія Порфірюк тепер має можливість святкувати ще два: 9 грудня і 9 червня, коли їй двічі пересадили печінку.

Юрій ЧОРНЕЙ