Ким треба бути, щоб мати депутатські гроші?

І ось здійснилася віковічна мрія українського народу. Депутати пішли на сповідь до народу. Фінансову.  Тепер в Інтернеті ви легко зможете знайти сайт Центральної виборчої комісії, там є опція  «кандидати від округу». А далі вже треба бути зірким соколом, щоб помітити на екрані золотенькі круляші, на яких нічого не написано. Тиснете на ці буратинські червонці – і перед вами декларації кандидатів у депутати. Ось так закамуфлювали. Елегантно.  Від перегляду, зазвичай, у вашій кишені не додається ані копійки. Але в серці, вірю, чомусь додасть класової ненависті. Не до багатих – до брехливих.

 Усе б нічого, якби, припустімо, Андрій Шевченко згідно зі своєю фінансовою сповіддю ЦВК не отримував у «Динамо» дві тисячі гривень на місяць. Тепер можна зрозуміти, чому клуб «Динамо» має таку назву. Чи і цей також у конверті отримує? Безправний футболіст. От і пішов у депутати. Почав переглядати інші декларації. І позбувся купи комплексів. Землячка-письменниця Марія Матіос отримала, як пише вона своєю правдивою літературною мовою, 28 тисяч гривень за весь рік.  Ну, то я цю письменницю обійшов на крутому повороті. Увесь в милі, але обійшов. Не знаю чим взяв: талантом чи плодовитістю. Чи тим, що не збрехав? Але мені за мої літери заплатили більше, аніж Матіос. Втім, який же письменник без художнього вимислу. Але, погодьтеся, комплексів позбавляє.

Ян Піневич Табачник за гру на акордеоні має двадцять чотири мільйони гривень на рахунках і ще купу усілякого нерухомого барахла. Тут навпаки – суцільні комплекси відкриваються. Згадую, скільки не тиснув на клавіші, казали мені «та тихіше вже». Не знали ж, скільки за це платять. Зараз б я їм показав… цю декларацію. На акордеоні ж бо вигідніше грати, аніж у футбол у столичному «Динамо». Але це так, вершки. У нас все те саме, лише на іншому рівні.  Переглянувши більшість із майже 60 декларацій, я не тільки позбувся комплексів, але й зрозумів, ким хочу бути у наступному житті. Я хочу бути дружиною кандидата в депутати Верховної Ради. В цьому просто фізіологічно це неможливо.

Що вони там мають ці бідні кандидати? Лише турботи на свою голову. А їхні дружини – і квартири, і гроші, і машини понтові. А якщо і мають якісь крихти ці кандидати, то одразу роздають бідним.

Мені подобається, що для того, аби стати благодійником в Україні, виявляється, багато не треба.  Було б бажання. Ось, наприклад, Руслан  Панчишин, диво-людина, має тридцять шість тисяч гривень на рік (це три тисячі на місяць виходить) і у Новодністровську є відомим благодійником. Що ж це за місто таке Новодністровськ,  що людина з таким доходом там пам’ятники купує і благодійним фондом опікується?

У Чернівцях ценз вже вищий, тутешній благодійник Віктор Довганич показує річний дохід  у 57 тисяч гривень (це виходить трохи менше 5 тисяч на місяць). І теж є головою благодійного фонду, зауважимо.

Інша дивина – це підприємці, більшість яких вказує, що зарплата у них є, а доходів від підприємницької діяльності нема. Ось Віктор Гончар має 200 тисяч гривень зарплати, як директор «Агро», а доходів від підприємницької діяльності не має. Хто ж доходи-то отримує, ось що мене дивує. Артем Семенюк – аналогічна історія. Підприємець, який отримує зарплату, близько 70 тисяч гривень на рік. В розділі прибутки від підприємницької діяльності – прочерк.  Ну, і багато ще таких чудасій. Що не декларація, то пригода логіки. Це випадкові прізвища – їй-богу.

Про кожного багато, багато дивного можна було б написати. Чи  прибавляться від цього гроші в кишені? Втім, як вже сказано, можна позбутися комплексів. Хоча чи варто позбуватися? Хай вже буде як є. Тисніть на буратинські червонці на сайті ЦВК і думайте про нашу дивакувату Вітчизну, де всім від усіх треба ховатися.

А на запитання, винесене у заголовок, уже відповів. Для того, щоб мати депутатські гроші, не треба бути депутатом – треба бути його дружиною. Або бодай його бабусею.

Сергій ВОРОНЦОВ

 Пост скріптум

 Згадав історію цікаву.  Працював якось в одній газеті. Писав рецензії на кінофільми в тому числі. На  Різдво показували щось про життя Христа. Розкриваючи ідею фільму я написав слова « епізод із крадіжкою віслюка», єдина редакторська правка була « епізод з придбанням віслюка».  Я зауважив: «який чутливий редактор, опікується почуттями віруючих». Мій старший колега повернувся і сказав: « При чому тут віруючі? Ви що не знаєте, що в певних колах слово «красти» є непристойним і завжди замінюється на слово « придбав». Говорити серед цих людей слово «вкрасти» все одно, що торочити про мотузку біля повішаного.

 Врешті, мені не хотілося б, щоб думали, що когось звинувачую. Просто ці декларації давно вже доводять, що ми живемо за гранью ідіотизма.