Коли життя стає догори дригом (на уікенд "збірник дивних текстів")

На  Новий рік завжди було традицією друкувати напівфантастичні оповідання, дивувати вигадками. Але в історії міста були роки, коли дійсність дивувала більше, аніж будь-яка вигадка. І тоді сама реальність приголомшувала. Оповідання, яке пропонуємо вам,  було надруковано у газеті « Комсомолець Буковини»  наприкінці 1940 року, напередодні новорічних свят.  Через півроку після встановлення радянської влади.

Ще у тридцятих роках на Новий рік у чернівецьких газетах любили писати, що у цей день  красиво згадувати про бідних. І ось у сороковому  році ситуація змінилася рівно навпаки, і на Новий рік у комсомольскій газеті згадали про богатих. Читав цей текст із змішаним почуттям, з одного боку зрозуміло, що в ньому є велика доля лукавства. З іншого, чи не мріють нині немало людей, щоб ситуація змінилася приблизно, як  в цьому тексті комуністичних часів? Навіть декого знаю особисто. Отже, сам текст.  Орфографія і синтаксис збережені.

 Пан Бурм прокинувся

Якби не годинник старого інженера, що колись жив у нашому місті, може б ми, дорогий читачу, так нічого і не знали про існування пана Бурма, про його літаргічний сон та новорічні пригоди. Але годинник, точніше, його окраса – бронзова гармата, зробили своє діло. Ровно о 12 годині ночі, під новий рік, гармата стрельнула. І від грому, як це і личить, посипалася штукатурка, а відтак прокинувся від літаргічного сну пан Бурм.

Найперше, він оглядівся навколо, впевнився, що знаходиться дома. Це вплинуло досить заспокійливо, адже сни літаргічні навідувалися до нього час-від часу, і траплялося, що він напідпитку засинав в ресторані, чи на гучнім банкеті серед колег-фабрикантів.

 Так от, проснувшись, Бурм покликав служницю. Ніхто йому не відповів. Натиснув гудзик -- за стіною пролунав електричний дзвоник. І знов тиша. Тільки тепер Бурм помітив на столі невеличкий клаптик паперу. Він підніс його до світла і прочитав.

 « Гр. Бурм! Я давно мала охоту покинути вас. В мене є тепер краща робота.

Колишня ваша роботниця Бронислава,»

Бурм ще раз перечитав лист і нічого не зрозумів.Як вона сміла так писати, та ще й пішла кудись, не спитавши дозволу.

 Нічне місто

 На вулицях було порожньо, стрічалися тільки окремі запізнілі перехожі. На містом разом із світлом плавала знайома мелодія Штрауса. Бурм дійшов до рогу вулиці Реджина Марія – тут його магазин. Цікаво, як торгують компаньйони, чи добре бережуть надбане. Підвів очі і так і застиг. Замість свого прізвища на склі вивіски він прочитав – « Текстиль-ткань». - «Штукарі, - подумав про компаньйонів, - ще вмерти не встиг, а вони вже якийсь фортель викинули». Чим далі йшов, тим більше змін помічав на вулицях. Багато вивісок знайомих йому крамарів, фірм не було. За освітленими вітринами в достатку різного краму: он цукерками викладено напис « Новорічні іграшки», а трохи далі лозунг « Хай живе радянська влада!». «Що?! Що?!» Бурм аж прилип до скла і лише тепер відчув, що надворі зима. Дрібно заструсився від холоду. Потім ступивши крок, раптом посковзнувся і всім тілом простягся вздовж тротуару. Застогнав. Так це не сон, він ясно відчув біль при падінні.

- Що  громадянине, підпили трохи? – схилився хтось на Бурмом – ранувато!

Це був «поліціянт». Тільки розмовляв на українській мові і надто спокійним для поліціянта тоном. На ньому була нова, небачена досі форма, на гудзиках, на шапці поблискували п’ятикутні зірки.

-         Хто ви такий? – здивовано запитав Бурм.

Невідомий спритно взяв «під козирьок» і відрапортував.

-         Молодший міліціонер другого відділку робітничо-селянської міліції м. Чернівець Петро Гуренко.

Пан Бурм потроху став розуміти: сталося страшне, що ніяк не вкладається в його голові.

 Нарешті він знайшов те, що давно шукав. Оцей невеличкий напис на воротах: « Їжте квашену капусту тільки у Вінтера». Вінтер? Щось не чув він серед міської знаті такого прізвища, але все ж свій чоловік, торговець. Значить тільки якась реформа.

Заспокоївши так себе, Бурм попростував до Плаца Унірі. А де ж поділися чорні бронзові бики? Та й площа, здавалося поширшала, в центрі її, яскраво освітлений, гордо зводився в небо засніжений обеліск.

 Повз нього з незнайомою піснею пройшов гурт молоді: напевно робітники, розмовляють по-українському. Він помітив кількох селян з Карпат у своєму національному вбранні.  Куди вони пішли? В ресторан? Бидло, хто ж їх туди пустить? Бурм навіть почекав кілька хвилин біля дверей, хотів потішитися, коли їх будуть гнати в три шиї. Не дочекавшись, зайшов у ресторан.

 Фінальна зустріч

Його, Бурма, напевно не помітили, ніхто не вибіг назустріч, улесливо запрошуючи зняти пальто, хазяїн ресторану не повів через увесь зал, щоб посадити на найзручнішому місці. Він пройшов з краю в край великий зал і не знайшов жодного знайомого. Тільки кельнери і музиканти ті самі. О, їх Бурм добре знає, по одному руху його руки, вони вгадували, чого хоче пан, несли печене й смажене, а оркестр грав саме те,  чого вимагала його душа. І кельнер з’явився.

-         У нас сьогодні новрічний бал робітників текстильної фабрики, - пояснив він, - так що стороннім не вільно.

-            Текстильної фабрики? Якої?

-         Що колись Бурму належала.

Очі в Бурма поширилися ще більше.

-         Так може і мені можна з ними? Хто тут старший?

За хвилину до них підйшла робітниця з червоною пов’язкою на рукаві.  Вони впізнали одне одного – пан Бурм і колишня його служниця Броніслава.

-         На жаль, бал тільки для фабричного колективу. Зайвих місць нема.

-         Місць нема, - повторив офіціант, - ауфвідерзейн,

Бурм похапцем натягав пальто, ховаючись від світла, непевно йшов сходами вниз. А позаду, видзвонюючи, котилася двадцятилеєва монета, залишена ним гардиробникові на чай».

  Від автора. Щодо висновків.  Пану Бурму треба було більше приділяти увагу соціальній політиці, безумовно. І нашим можновладцям, здається, треба придивитися до його фантастичного, але в той же час, цілком реального досвіду.

 Підготував Сергій Воронцов

 вийшло друком у газеті "Чернівці"