Кожелянко  і гра ' Вгадай політика'( Нічний 'Букньюс')

Кожелянко і гра " Вгадай політика"( Нічний "Букньюс")

14.06.2012, 03:44

Невеличкий уривок з роману Василя Кожелянко " Діти застою", де він описує буковинського політика. Але кого?

"Бо один уже договорився. Григорій мав на увазі себе - начебто за вільнодумство й зухвалі розмови підстреленого, як молодий орел-сокіл, на злеті. Тобто знятого з посади, вигнаного з роботи в Києві, посланого к ебеням. Довелося повертатись до отчого порога, у рідний Джерелів. Падіння було болісним, Бо дослужився у Києві Григорій Маузер до посади заступника міністра, і виглядало, що це не межа. 

Але потім усе пішло прахом: упав черговий уряд, впіймали Григорія на хабарі, а молода коханка втекла з російським політтехнологом у Москву і все в один день! Здуріти можна. Що, власне, Григорій Маузер і зробив.

Він, як кажуть у певних інтелектуальних колах, конкретно поїхав дахом. Спочатку стрілявся. Із пістолета з гумовими кулями пальнув собі в голову, міцно перед тим зажмурившись. Тому не поцілив. На звук пострілу прибігли охоронці, потім міністерські, які покликали нового міністра. Той дав вказівку зв'язати невдалого самостріла і відвезти у вар'ятський шпиталь. Бо поки його ще не скрутили, Григорій оголосив себе пістолетом Маузера і намагався впакуватись у дерев'яну кобуру, як він назвав шухляду свого робочого столу.

Коли його, вже у дурдомі, розв'язали, лікар-психіатр із прізвищем, у якому домінували два засадничі звуки «ф» і «р», запитав, невже все так кепсько. - Хуже нєкуда, - відповів Григорій Маузер, напружено думаючи, що робити: вдавати і далі божевільного чи поплакатися цьому теплому на вигляд череватому лікарю в камізельку. Якщо грати вар'ята, то він може вдати, що уявляє себе котом, і накинутися на мишку лікаревого комп'ютера. Закихкотіти, стрибнути, схопити, погризти... Цікаво, а струмом не гримне?

- Миші заїдають, - довірливо прошепотів Григорій лікареві, - особливо ось ця, - він кивнув на комп'ютерний маніпулятор і зробив котячий, як йому здалося, порух.

- Не треба, - сказав лікар на «фр», - може струмом вдарити. Краще поплакатись у жилетку. Лікар розстібнув піджак і продемонстрував велюрову камізельку з кольоровими візерунками, яка м'яко облягала комунікабельний лікарів живіт. Григорій засоромлено похнюпився.

- Навіщо вам вдавати божевільного? - запитав лікар. Григорій почервонів. І одночасно здивувався, бо не думав, що ще здатний червоніти.

- Аби не посадили, еге ж? - лагідно посміхнувся - Я б на вашому місці повернувся на малу батьківщину, - сухо і по-діловому промовив лікар, - на Буковину.

- Але ж есбеу взяло підписку про невиїзд, - пробурмотів Григорій, - коли, мойво, з тими грішми незручно вийшло. - Незручно? - засміявся лікар. - Та вас, батенька, спіймали на хабарі. Подякуйте, що відразу не взяли під ключ, а залишили на підписці. Стрілятися дозволили. Дали змогу вар'ята пограти. З вами вчинили дуже гуманно, пане Маузер.

- Що робити? Що робити? - Припиніть голосити, як баба! - розгнівався лікар. - Я вас хочу врятувати від кримінальної справи, а ви тужите за тим, що втрачено безповоротно. Полежите у нас тиждень-другий, аби не забрали в каземат, потім я вас випишу, і поїдете додому. У край Черемоша й Прута, так, здається, співають ваші видатні таланти?

- Прута - так, - відповів Григорій, - а Черемош це вже ближче до гуцульської культури.

- Яка різниця, - пирхнув лікар, - гуцули, буковинці, хто там ще? Чи ви, буковинці, особливі? - Так, ми особливі, - твердо відповів Григорій, і в очах його блимнув такий фанатичний вогонь, що лікар на «фр» подумав, чи не взятися справді лікувати цього дивака.

- Чим це ви, буковинці, особливі, цікаво? - Бо ми відрізняємося і від гуцулів, і від бессарабців, що живуть у Чернівецькій області. Ми істинні центрально-східні європейці. Коріння своє буковинці тягнуть не з українських степів і не з карпатських гір, а з Балкан. Наша культура... Параноя, зробив висновок лікар, не слухаючи далі пристрасної Григорієвої проповіді про балканський менталітет істинних буковинців. Замкнути його і посадити на хімію чи що? Хоча, зрештою, хто в цій країні з такою політикою без параної? Хай живе... Хай живе свобода! Під таким гаслом екс-заступник міністра і взагалі особа в політиці помітна Маузер Григорій Іванович повертався на малу батьківщину, у рідний Джерелів.

Там, крім батьківської хати з городом і садом, на нього чекало ще й родинне ім'я, під яким він долав перші щаблі кар'єри, аж поки перед останнім кидком на Київ поміняв його на більш, як він сам казав, функціональне. Був Ґіца Аурелович Пуцінґвер - став Григорій Іванович Маузер.

По п'янці він цинічно пояснював давнім друзям, які знали його під обома прізвищами, що просто уточнив марку ґвера: виявилося, що ця зброя системи Маузера. Але не це головне. Головне - свобода! Свобода від рабства і принижень. А скільки він напринижувався на тій блядській державній службі! Ще з тих часів, коли починав кар'єру службою в райкомі комсомолу в ролі - що було, те було - звичайної шестірки. Чого лише не доводилося робити! І чистити взуття секретарям райкому, і мити їхнє блювотиння в службових кабінетах після кожної пиятики, і возити на аборти дівчат-співробітниць, які не мали права відмовляти, коли старшому нада. Не було, здається, такої гидоти, яку би не мусив виконувати молодий співробітник таваріщ Гіца на терені служіння комсомольському апарату. А скільки мук довелося витерпіти, поки дряпався щаблями міністерської драбини! Як не було важко, а місцями й огидно, але таки видряпався. Спочатку нардеп, а потім заступник міністра чи, простіше, замміністра - це вам не купка соломи.

І ось, коли, здавалося б, лише жити, ці підараси програли вибори, а крайнім виявився він, Григорій Маузер. У Джерелів Григорій повернувся на високій хвилі ейфорії від свободи. Усвідомлення того, що він нарешті сам по собі і нема над ним більше начальника, тішило душу не гірше за кокаїн. Але не довго. Проживши кілька днів у батьковому домі, Григорій спочатку підсвідомо, а потім і свідомо почав чекати, що його шукатимуть. Бо не може так бути, аби у Києві обійшлися без нього. За його розрахунками, не далі як через тиждень після від'їзду зі столиці мав би почати розриватися мобільний телефон. Дзвінки, есемески, ще дзвінки... Колишні колеги, однопартійці, начальство, підлеглі, журналісти, спонсори, хабародавці, хабароотримувачі, коханки - колишні й потенційні, вірна, як Тузик, секретарка, водій, охоронець, прибиральниця - усі вони мали би дзвонити і просити його повернутися назад.

Бо без нього там нічого не крутиться. Але минав день-другий, тиждень-другий, І ніхто не дзвонив і не писав. Може, нема покриття, захвилювався Григорій і для перевірки зателефонував у Київ своєму колишньому водію. Той сказав «Ізвінітє, Грігорій Іванич, я за рульом!» - і відімкнувся. Значить, зв'язок є, тоді мусять подзвонити Григорій чекав-чекав, чекав-чекав, а потім упав у нерви. Почав дурити сам себе, залишав мобілку у хаті, а сам ходив туди-сюди подвір'ям, повертався і кидав швидкий погляд на телефон з надією побачити на дисплеї жовтий конвертик смс-повідомленпя або значок пропущеного дзвінка. Але телефон лише блимав на нього байдужим оком і холодно мовчав, як порожня, ображена ні весь світ консервна бляшанка. Він мав ноутбук із бездротовим інтернетом так само, як на дзвінки та есемески, чекав на лист електронною поштою.

Марно. Григорій згадав Льва Толстого і вирішив шука ти душевного спокою, сердечної втіхи і сенсу життя; у простій важкій фізичній праці. Пробував копати город, швидко натер мозолі і плюнув, пробував косити траву, але зламав косу і теж плюнув. Якби Джерелів не був газифікований, може, ще спробував би наколоти дров, але не факт, що теж не плюнув би натрапивши на вузлуватий оцупок-відземок. Тож Григорій найняв місцевих алкашів, аби вони все робили по господарству (гроші він мав і на рахунку в банку, і готівкою з собою), а сам безцільно колотився садом і городом, забігаючи кожні півгодини до хати подивитися на дисплей молільника і перевірити електронну пошту. Телефон мовби заціпило. Так само й і-мейл. Хоч би якась сволота задзвонила, якась курва смс надіслала або якась скотина листа написала - ніхто.

Навіть пожалітися, крім песика Тузика, прак¬ично не було кому. Його батраки, як він подумки називав своїх найманих працівників, поки ще тверезі, були злими, похмурими, мовчазними, а коли з Божою і Григорієвою допомогою похмелялися паленою водкою з найближчого генделика, говорити вже не було з ким. Внутрішній голос підказував, що треба йти в народ, налагоджувати контакти з джерелівськими інтелігентами, ходити в кіно, на концерти, в ресторани, до церкви, зрештою, але цього не дозволяв йому робити гонор. Варто лише з'явитися на людях, як гостроязикі джерелівці почнуть насміхатися, збиткуватися і відверто знущатися: «Ади, Ґіцу Пуцінґвера вігнали з міністра, і тепер п'є горівку в барі «Туман яром», як простий».

1


КОМЕНТАРІ (1)

Ну хто б сумнівався. Звичайно ж йдеться про нині засудженого, колишнього голову ОДА , великого "рухівця" Георгія Філіпчука. Може, є інші версії?

avatar

Ірина

15 червня 2012 14:42