Почесний громадянин Чернівців Іван Снігур: “Для виходу в місто маю дев’ять солом’яних капелюхів. Кожен день одягаю інший”

Етнограф, фольклорист, краєзнавець, різьбяр, писанкар, майстер лозоплетіння,  мистецтвознавець, заслужений майстер народної творчості України… Або ж можна сказати лише два слова – Іван Снігур, людина, яку знає все місто і далеко за його межами. Іван Назарович вже так довго живе у Чернівцях, що став навіть їх своєрідним символом.

Розмовляємо з Іваном Назаровичем у його квартирі на вулиці Щепкіна. Тут так багато старовинних речей, що помешкання радше нагадує музей. Музей, про який сам Снігур мріє роки і роки…Етнограф і майстер зустрічає мене у вишиванці, але, правда, без традицінйого солом’яного капелюха бачити Снігура якось не звично. Сідаємо за стіл і …  переносимося у різні етапи із життя цієї видатної людини… 

-          Іване Назаровичу, Ви стали почесним громадянином нашого міста. Але ж насправді Ви – не корінний чернівчанин. І якщо багато людей переїхали сюди жити, то Ви до Чернівців не приїхали, а прийшли – в прямому розумінні цього слова….

-          Ой, то було дуже давно, ще у  1946 році, під час голоду. Я і справді прийшов пішки, бо то були дуже важкі часи і в моєму рідному селі Грозинці Хотинського району всі вмирали від голоду. Майже два роки я блукав Чернівцями…  Ходив немитий, невиспаний і втомлений, бо вночі розвантажував вагони з вугіллям і дровами. Спав на горищах покинутих будинківі в кочегарках, опухав від голоду. Опухав двічі, думав, що не виживу… Через два роки у 1948-му,  влаштувавався у військову частину і поїхав із солдатами  рубати ліс в Тарашанах – за це давали кусок хліба і пайок. У цій таки військовій частині  влаштувався столярем. А коли працював столярем, вчився малювати, ходив у вечірню школу. Мав щастя навчатися в Одарки Киселиці – нашої знаменитої буковиснької худоджниці.

-          А хто виявив у Вас худождні здібнсоті?

-           Житття змусило малювати, я навіть сам цього не знав, що можу щось подібне  робити. І цей талант дам мені можливітсь влаштуватися художником-оформлювачем у кінотеатр ім. З. Космодем’янської.  Попрацював десь півроку і мене забрали звідти на посаду головного  художника у головний Чернівецький універмаг.  А потім - в Художній фонд, де я вже добре заробляв. Тут бачили, що я добре працюю, тому   мав багато замовлень. А завершилася моя,  так би мовити,  кар’єра у Художньоум фонді портретами Берії і Ворошилова. Я намалював більше сотні їхніх портретів. Замовлень було море, бо парткоми і кожне підприємство хотіли мати їх у себе в кабінетах.  І все йшло дуже добре. Але тут Берію розстріляли, Ворошилова зняли і  я залишився без роботи. Скажу вам, що втартив значний заробіток, бо за портрети Берії і Ворошилова платили дуже добре. Наприклад, я йшов за 30 копійок пообідати, а портрет коштував 200 рублів!

-          То ви отримували солідні гроші….

-          Воно то так, але ж у селі залишилися тато, який з війни повернувся інвалідом, хвора мама і троє менших дітей батьків. То собі я залишав лише на пиріжки, а все, що отримував, висилав  їм. Дуже довго скитався по квартирах. А коли отримав під ремонт одну кімнату, то вже мав своє житло, хоч і невелике. До речі, ми з дружиною познайомилися саме так: вона  шукала квартиру.  І вже коли ми одружилися, то нам дали це помешкання  на вулиці Шепкіна, в якому досі живемо. Наступного року буде  50 років нашому  шлюбу. Уявіть собі, за всі роки нашого спільного житятт ми з Олею жодного разу не сварилися. Жодного! Хоча нібито за гороскопами ми абсолютно не підходимо один одному. Тому скажу вам: не вірте гороскопам. Дружина закінчила університет, працювала на хімічному факультеті в лабораторії. Але що вона бідна пережила зі мною!… Мене ж арештовували - за те, що я збирав різні документи, опитував людей… Це була етнографічна робота. А наші органи побачилив  цьому щось інше і навіть знайшли зачіпку для арешту.  Я здав у ювілеріний магазин за 34 рублі  монисти – жіночі прикраси. А вони повважали це за валютні операції і дали мені три роки. Але причина арешту, звісно, була інша -  вони шукали всі мої записи.

-          Очевидно, Ваші записи були дуже цінні і особливі…

-          Я всього-на-всього записував історію,  звичаї, обради. Все розпитував у людей – і в  Чернівцях,  і по  селах. Взяв майже 8 тисяч інтерв ю. Розмовляв з місцевими людьми, був у німців, румунів, поляків, мадярів – всіх, хто жив у наших краях. Записуваві ці інтерв’ю впродовж десятки років. Цей прикрий інцидент трапився в 1976 році. Отож мене посадили і  11 місяців добивали. Повибивали всі зуби… До речі, той чоловік, який це робив, слідчий, досі ходить Чернівцями. Але коли мене бачить, втікає. Навіть  коли я заходжу у тролейбус, він одразу ж виходить. Тоді він мені казавв, що я розмовляю телячою мовою, тобто українською…

-          І Ви таки проведи за гратами всі ці  три роки?

-           Звільнила  президія Верховного суду СРСР через 2 роки. А весь той час я відсидів у тюрмі у Хмельницькій області. Це дружина аж туди, до найвищої інстанції дійшла. Досі зберігаю цей бюллетень, що мене  оправдали і  що це була найгучніша справа в Союзі.

-          Якою на той час була Ваша колекція старовинних речей і чи вони не постраждали через ваш арешт?

-          Ще й як постарждали! Коли мене, як кажуть  посадили, квартиру грабували безпощадно. А колекція вже була досить велика. Уявіть собі,  приходить четверо людей, один допитує дружину, а три набивають  портфелі… . Вкрали лише 8 тисяч давніх поштових листівок,  повиривали титульні сторінки зі старовинних книг. Викидали через балкон…. Ручки на дверях повиривали… Шукали золото. Ще забрали колекцію давніх грошей,  22 картини місцевих художників. Я ж почав збирати колекцію з тих пір, як працював  художником. Спочатку це були давні  тарелі, потім -  різні книжки. Мене найбільше цікавила історія Чернівців, тому тут я обійшов усі  яруги, горища, підвали. Вишукував різні речі  навіть на смітниках. І знаходив таке, що навіть за гроші не купиш. Я, до речі, через цю колекцію і не завершив навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі. Там вимагали, щоб я із заочної форми навчання перейшов на стаціонарну. А на кого ж  колекцію залишити?

-          Вся ваша квартира буквально закладена старовинними речами. І я навіть не питаю, чи складно так жити…

-          Навіть важко усвідомити – наскільки…Нині моя колекція налічує  більше 100 тисяч експонатів. В цій квартирі три кімнати. Ще шість кімнат маю у майстерні, яку мені дали 25 років тому. Це  таке напівпідвальне приміщення, сирувате, але що зробиш… Речі ж десь треба зберігати. Тут, у квартирі,  в одну із кімнат ми проходимо  боком….

-          Дружина не свариться  з вами через це?

-          Вона просто мовчки і спокійно терпить.  І на початку нічого не казала, вона мені помагає все життя.

-          Не таємниця, що у Вашій квартирі на Щепкіна були різні відомі люди. Хотілося би занти, а хто саме був?

-          Мені простіше сказати, хто не був. Але були дійсно легендарні люди. Ось ми з вами сидимо і спілкуємося за столом, за яким сидів великий і геніальний режсиер Сергій Параджанов. Він був у цій квартирі разів десять, ночував тут. Досі зберігаю його фото, листи. Параджанов запрошував мене бути художником до його фільму про Андерсена. Сценарій до картини  теж написав він. І це був такий геніальний сценарій!… Параджанов прийшов до мене, приніс моїй дружині букет із троянд. Ми поставили квіти на стіл і сидимо і слухаємо, як він читає уривки з цього сценарію. Це булов вперше у моєму житті, що я не відчував себе на кріслі, а десь ніби літав. Коли він закінчив, стало так тихо, що коли з троянди впав пелюсток, ми почули цей звук… А Параджанов взяв  пелюсток і поставив у свою рюмку із коньяком. І ось коли я опам’ятався, то зізнався Параджанову, що боюся братися за таку роботу, боюся не впоратися. А він відповідає: «Та я ж буду поруч»…  До речі, той фільм він так і не встиг зняти. Але сценарій у Параджанова купили, проте досі ніхто не знає, як картину зніамти – такий сецнарій незвичний.

-          Вас називають ходячою краєзнавчою енциклопедією. І відомо, що ви були консультантом багатьох фільмів.

-          Консультував 13 картин. «Білий птах з чорною ознакою» в тому числі. Режисер Юрій Іллєнко та актор Іван Миколайчук прийшли до мене і запросили працювати по етнографії і побуту у цьому фільмі. Я погодився, але коли прочитав сценарій, то зрозумів, що знімати немає що. Майже все, що стосується етнографії і побуту я переробляв – хотілося, аби в кіно було правдиве життя. Знімали в Карпатах, і кожного ранку таксі вже стояло під моїм будинком і я теж їхав на місце зйомок. Потім до мене ще із Кишинівської телестудії приїжджали. Що вам сказати: до мене присилають людей і з архівів, і з музеїв. Їм кажуть, що мовляв, якщо в Снігура не знайдете те, що вас цікавить,  то вже ніде не знайдете. Тому і видаю книжки, аби людям більше розказати.

-          Багато людйе прекрасно знають етнографа Івана Снігура. Але якщо навіть знайдуться ті, кому про вас нічого не відомо, то принаймні знають вас як «чоловіка, що не виходить з дому без солом’яного капелюха». Скільки ж у вас тих капелюхів?

-          Дев’ять. І кожен день я вдягаю інший. Сам собі їх плету. Лозоплетінню я ніде не вчився. І спочатку було дуже важко, бо був незнайомий з цим видом матеріалу. Але створив 800 видів виробів з лози. Найбільша робота – це ангел-охоронець  Чернівців. Він має 3 м, 30 см.

-          А за капелюхом у вас видніється хвостик. Чому ви не підстигаєтеся? Це такий стиль?

-          А ви знаєте, просто набридло, бо кожного місяця треба стригти. А я вже на пенсії, і бачу, що треба економити, а  щомісяця підстрижка коштує 30 гривень. То я  собі так залишив і  мені сподобалося. Ношу хвостик вже десь  три роки. Правда, дружина його час від часу підкорочує. Якщо чесно – мені навіть сподобалося, що щось там теліпається зща плечима. Мене вже за цим і  люди впізнають.

-          Цікаво дізнатися, чи ви даруєте щось зі своєї великої колекції?

-          Багато речей подарував музею під відкритим небом в Києві. І я зробив  таку помилку, яку  собі до смерті не пробачу. За своє житят я зібрав 18 тисяч видів вишивки. Але все це штабелями лежало тут, у квартирі. Звісно,  речі псувалися. Тому й  довелося віддати в музей…  А була ще така ітсорія, що я продав за 400 рублів 14 опришківських кремньових пістолетів – цьому ж музею. Але, уявіть собі, ні одного немає там… Може це йдобре, що віддав, бо якби виявили у  мене, то приписали би  до бандерівців і розстріляли. А я ж всі гори обійшов -  Карпати, Буковину, Басарабію. Знав всіх народних майстрів, всіх  вишивальниць. Сам все збирав, мені нічого не приносили. В мене тільки одних вишитих сорочок  400 штук, з усіх сіл Буковини.  Десь 400 видів горбаток.

-          Але  очевидно, що багато людей переводить вашу колекцію у  гроші. Чи це безпечно тримати все це вдома?

-          Ця колекція, звісно, забрала у мене здоров’я.  Нерви і переживання – вже не можна зміряти. Весь час є люди, які тільки хочуть це забрати і нажитися. Були спроби погабування. І з тиз пір я  вже нікого вдома  не приймаю, нічого не купую  і нічого не продаю. Злодії двічі не давали спокою, а нещодавно навіть вночі телефонували і казали, коли я вже  здохну... Знаєте, коли  розповідаю про свою колекцію, то мені здається, що люди мене не розуміють. А якщо і розуміють то не хочуть допомагати. А колекція доросла до таких розмірів, що потребує  вже окремого примішення - хоча би 8-10 кімнат. А де я їх візьму?  Правда, було таке, що пропонували, але за гроші…  Ще 23 роки тому я написав меру міста листа-заповіт, що на підставі моєї колекції прошу зробити музей міста Чернівці. До цих пір ще відповіді немаю… . І мені дуже прикро про це думати – у свої 85-ть, після інфаркту… . Серце болить за кожну річ, яка може опинитися в руках не тих людей…  Я вже навіть зробив проект цього музею опис його. Всі меблі приготовані. Музей повинен починатися з австрійської квартири, з вітальні. Далі - столова, кухня, спальня і сам музей. Я вже майже перестав вірити, що це коли-небудь стане реальністю. Але не так давно одна зустріч ще запалила в мені якусь іскринку.  Прийшов до мене в гості, аби познайомитися зі мною Михалійшин. Провів  у мене вдома  кілька годин, уважно дивився, слухав. І це був фактично перший чиновник, який так детально звернув увагу на мою колекцію і я побачив, що він хоче допомогти.  Може, ще таки доживу побачити свій музей і у Чернівцях.

-          Але так трапилося,  що у Чернівцях вашого музею ще немає, а у Криму один із музеїв носить ваше ім’я…  

-          Кілька років тому до мене прийшов чоловік із Севастополя,Михайло Кузмук.   Він чернівчанин, але вже багато років  живе там. Збирає все буковинське. І завітав до мене, аби купити кілька речей. Але оскільки в мене деяких експонатів було по дві пари, то я йому подарував десь  200 давніх старовинних речей. Дещо він ще докупив і ось відкрив  у Севастопол музей побуту Західної України ім. Івана Снігура.

-          Ви розповідали, що сходили всі Чернівці. Цікаво почути від вас: а яке місце тут найкрасивіше?

-          Є таке, точніше було, бо зараз від тієї краси і сліду не залишилося. А я його бачив іншим. Для прикладу, уявіть, що на вулиці Кобилянської у кожному дворі була криниця! А чи зараз хоч одна там залишилася? Найкраще місце, яке мені вдался бачити у Чернівцях знаходилося на вулиці Руській, на початку вулиці Лук’яна Кобилиці, де зараз гаражі. А тепер перенесімося на кілька десятиліть назад і там стояла  зовсім інша картина. Це була  долина, в ній-  великий фонтан і джерельна вода. Навколо -  доріжка,  вистелена мурмуром.  Білі мармурові лавки поруч,  плакучі верби.  А у фонтані були високі фігури імператора   Франца Йосифа і королеви Єлизавети – з білого мармуру. Я застав вже лише  Франца Йосифа без голови…. Туди вели мармурові сходинки. А поруч  стояв мисливський дерев’яний будиночок. Це було наскільки казково! До речі, фонтан називався «Весільним», але чернівчани його називали дзеркальним.

-          Ви так багато знаєте, стільки читали, стільки всього зібрали…

-          Ну, пррчитав не все.  Кажуть, що в житті можна прочитати до 7 тисяч  книг. Я прочитав  30 тисяч книжок. Але не прочитав ні одної радянської книжки…

 Наталія ФЕЩУК, газета «Чернівці».

Фото автора та з архіву Івана СНІГУРА (На фото він сам, з режисером Сергієм Параджановим, з дружиною Ольгою Петрівною і політологом Ігорем Буркутом).