Ірині Вєчній - дружині Петера Деманта (Вернона Кресса) - сьогодні 93! (+нові фото)

Вдова колишнього чернівчанина Петера Деманта Ірина Вєчная, яка живе у Москві, сьогодні святкує день народження. Відома в минулому російська журналістка зустрічає свій день народження в доброму гуморі. Сам Петер Демант, який помер у 2006 році на 89 році життя, висловлювався про свій вік теж з іронією. Наприклад, 88 років називав не двома вісьмірками, а чотирма нулями.

Чоловік Ірини Вєчної більше відомий чернівчанам під псевдонімом Вернон Кресс, як автор автобіографічної повісті "Перше життя". Місце дії твору - Чернівці між двома світовими війнами. Минулого року у Чернівцях вийшов український переклад головної книги життя Вернона Кресса "Зекамерон ХХ".

Ірина Вєчная закінчила редакторсько-видавничий факультет Московського поліграфічного інституту. Працювала у видавництві "Молода гвардія".

Коли вона поїхала на цілину на її місце у редакцію комсомольської літератури взяли… Булата Окуджаву.  

Працювала в газеті «Комсомольська правда», журналі "Піонер". 

Батькове високе становище Ірина Вєчная завжди приховувала, можливостями, що воно відкривало – не зловживала.  «Я, наприклад, приховувала у компанії туристів, що працюю у «Комсомолці», щоб не перевищуватися над товаришами». Почуття такту було настільки гіпертрофованим,  що своє справжнє становище приховувала навіть від тих, кому щиро симпатизувала. «Іринко, ким тобі приходиться генерал П.П.Вєчний? (В одному з військових статутів я зустрів це прізвище, як редактора)», – запитував знайомий. 

Найважливіше в житті Петера Деманта знайомство — з журналісткою Іриною Вєчною відбулося під час подорожі 1962 року. Познайомилися вони в Бухарі. Ірина Вєчная була там проїздом, перебуваючи у відрядженні. Демант вдруге заїхав у Бухару  – дорогою в Хіву. Він знав ці місця ще з дитинства. Про Бухару розповідав батьків приятель Володимир  Залозецький. Тепер колимський вантажник вже сам проводив екскурсію для нової знайомої. І щось в ньому таки зачепило доньку російського генерала, що змусило  її продовжити це випадкове знайомство.

В спогадах відомого генерала-інакодумця Петра Григоренка, відомих під назвою «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», є цікаві згадки про тестя Петера Деманта.  Саме від Петра Вєчного, який переходив працювати на іншу посаду,  Григоренко прийняв справи начальника науково-дослідного відділу Військової академії імені Фрунзе. Генерал Петро Григоренко – той самий координатор  діяльності Української та Московської гельсінських груп, в якого репресивна радянська  психіатрія «діагностувала» психічний синдром, що «характеризується наявністю реформістських ідей, зокрема щодо реорганізації державного апарату; а це пов’язується з переоцінкою власної особистості, що сягає месіанських розмірів».

І Петро Вєчний був першим, хто трапився Григоренку на очі після того, як колективу академії зачитали доповідь Микити Хрущова «Про культ особи та його наслідки». Перший секретар  ЦК КПРС виголосив її в 1956 році  на закритому засіданні ХХ з’їзду Комуністичної партії. «Озирнувся   – Вєчний Петро Пантелеймонович, генерал-лейтенант, вчений секретар Ради Академії, добряк і розумник.  Середнього зросту, широкоплечий, збитий, але не товстий. Голова велика, очі добрі, розумні… Прикмета є, але  не в ньому, а при ньому.  Курить…  махорку, звертаючи з газети велетенську цигарку, товщиною  в палець і довжиною  10-15 сантиметрів».  Обмінялися враженнями, – згадував Григоренко.  – Вєчний розповів, що знав іншого Сталіна. «Зараз він поклав мені руку на плече і, дивлячись на мене, раптом глибоко запалими, дуже сумними очами, сказав: «Що, Петре, погано?». «Дуже погано!» « А мені як! Можливо, там в доповіді і правда, але  я-то знав Йосифа Віссаріоновича іншим».  

На початку війни Петро Вєчний навідувався на станцію метро «Кіровська», де знаходилася ставка Верховного головнокомандування і Генеральний штаб. Його призначили керівником групи офіцерів-генштабістів, які працювали над бойовим статутом піхоти.  Якось він чотири години просидів разом зі Сталіним і виконувачем обов’язки начальника Генерального штаба Василевським, перебираючи поправки до статуту. Можливо, саме тоді у Вєчного склалося враження, що з Сталіним можна було сперечатися, він не соромився запитувати про те, чого сам не знав, дослухався до слушних порад, а ще – давав змогу просунутися по службі талановитим воєначальникам.  Врешті саме Сталін врятував Петра Вєчного від репресій після Кримської катастрофи 1942 року. Григоренко цих людських якостей Сталіна тоді ще не заперечував. Навпаки, з задоволенням слухав про «батька» тільки хороше, намагаючись скинути з душі важкий осад після секретної доповіді. 

Випадкова зустріч 1962-го року у Бухарі з журналісткою-генеральською донькою направду змінила життя колишнього чернівчанина. Нехай навіть попервах виглядала як звичайна прихильність двох європейців, які опинились разом десь далеко за межами звичного світу. «До краю котловану, який показався, коли відкопали основу мавзолею, підходить жінка з фотоапаратом в руці, – описав письменник сцену знайомства з майбутньою дружиною біля мавзолею Ісмаїла Самані. –  Прицілюється, звідки фотографувати.  Я підхожу до неї і раджу, як зручніше зняти будівлю та інтер’єр. Вона фотографує. Ми починаємо спілкуватися. Це перша біла людина, яку я зустрів сьогодні на вулиці. Жінка пишнотіла, майже мого зросту. Густе темне волосся, хороша осанка, голова гордо посаджена. Тримається, це кидається у вічі, винятково впевнено, всі рухи енергійні, цілеспрямовані. Обличчя дещо східного  типу, але немає ні високих вилиць, ні прямих повік. Великі живі карі очі, але вона так запорошена, що толком розібратися в цьому обличчі немає можливості… Присідаємо перекурити. Вона звичним рухом вправного курця дістає сигарету і заправляє її до бурштинового, мені видається, чоловічого  мундштука – в цьому теж відчувається багато енергії. Я кількома словами розповідаю про себе, і вона також».

Далі подорож визначними місцями Бухари вони здійснюють разом. Вантажник з Ягідного, який вже був тут три роки тому,   виступає в ролі чичероне. Захопившись Демант ледь не загнав свою нову знайому. Але вигляду, що помітив її втому, не подає. Тільки трохи збавляє крок. Біля мечеті Чор-Мінор, де вже давно немає ознак цивілізації, на жінку наскакує велика дворняга. Кавалер відганяє собаку, відтак проводжає нову знайому до готелю.  Сам він зупинився в іншому місці, але вони домовилися зустрітися знову. «Мені показали, де буду спати і я поспішив у готель до своєї нової знайомої. Вона встигла за цей час вмитися й переодягтися – виявилося, що виглядає значно краще, ніж можна було припускати під шаром пилюки, – згадував Демант. – З великим задоволення скористався її запрошенням освіжитись у ванній. Потім спустилися в ресторан – ми обоє сильно виголодніли. Домовилися зустрітися вранці на вокзалі. Ще помітив, що у неї  бездоганні манери за столом». Таки знадобилася бабусина наука, яка колись вчила онука:  «поведінка за столом – ваша візитна картка».

Наступного дня вони вже як добрі знайомі  жваво пащекували у вагоні потяга. Розсталися на малій залізничній станції поблизу Ургенча. Далі кожен поїхав своєю дорогою, куди планував. Таким був початок. І це якраз той випадок, про який можна  стверджувати: без цієї зустрічі не було б Вернона Кресса.

Всі без винятку першодруки книг Вернона Кресса побачили світ в редакції Ірини Вєчної. Сам письменник завжди наголошував, що дружина не тільки спонукала його до писання, але й правила першозапис. Причин було кілька – чернівчанин цінував лише те, що вилилося на папір з-під клавіш його друкарської машинки, а доведення написаного до пуття, правка тексту – пригнічували його. Зазвичай це був клопіт дружини.

Саме Ірина Вєчная подарувала Чернівцям бібліотеку Петера Деманта та свою власну. За сприяння тодішнього Чернівецького міського голови Миколи Федорука, який спілкувався з Іриною Вєчною  у Москві (на фото), книгозбірня поповнила фонди муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського.

 BukNews щиро вітає іменинницю з Днем народження і бажає Ірині Вєчній оптимізму, здоров'я, поваги і уваги.

На основному фото: Ірина Вєчная з чернівецькими гостями.