Ігорю Бесарабі було дано те, що від Бога…

Дивлячись на цей до щему сердечного знайомий з дитинства сюжет і добре знаючи його автора, укотре упевнюєшся, що у житті кожному суджено те, що від Бога.

Такою установкою жив і творив Ігор Львович Бесараба. Був висококласним лікарем-інфекціоністом. На улюбленій і такій потрібній для людей роботі засиджувався днями і ночами. А коли випадала та вільна часина – гайда «сідлав» стареньке авто і чимдуж добирався до батьків у село рідненьке. Мусив, бо зобов’язував синівський обов’язок і любов до того села, де, як не раз казав, і соловейко найкраще у світі витьохкує. Десь на околиці села і де городчик неня та матусі дарує найрясніші врожаї всякої всячини. І щоби переконати в цьому, Ігор Львович фіксував в об’єктив усе те, до чого лежала душа його небайдужа.

 Як, наприклад, і в сюжеті про оце дитя, котре залюбки вивело на свіжу отаву весни, що купається в цвітті-рясці, свою корівчину.

 По приїзді завжди розповідав, що такої краси, як у його Худаївцях ніде в світі не побачиш. На кожному кроці. Таким був стиль роботи фотомитця Ігоря Бесараби, котрого уже нема серед нас. І по котрому, навіть в цьому буйноцвітті сумує весна.

Іван Агатій