Гондурасність та гваделупство інтелігетності (читання на вікенд)
У Чернівцях, моєму улюбленому місті, є такі острівці усамітнення, які неможливо відокремити від нього. Хоча саме місто далеко не самотнє. Таких куточків в архіпелазі моїх Чернівців немає більше ніде в світі. Вони відомі, і у кожного із городян свої. Зазвичай, це які-небудь куценькі вулички, ребристі будиночки, непомітні ділянки площ, старовинні первозданні запахи під’їздів, індивідуальні фрагменти всім відомих парканів, старі написи, сталі світлотіні не помітні на жодному фото, виразні кущі чи дерева й прадавній виноград в кам’яному оточенні вулиць, чудернацькі виверти дахів тощо. І все це безперечно в старій частині міста.
Нові ж квартали сприймаються нами, як правило, дещо вимушено й навіть силоміць, як певна даність, як прагматична необхідність чи то наслідок пізнішої урбанізації.
Саме завдяки цьому навіть у такому невеличкому місті як наше, людина в решті решт локалізується, згортається в собі, живе в своєму районі, ходить чи їздить певним маршрутом та транспортом, розважається лише у визначених місцях, купує продукти тільки там, а не деінде, лише зрідка «виходячи в місто» в наслідок якихось великих, але радше матеріальних потреб. Ймовірно, що саме тому місто наше – множина суцільно домашнього, свого, сусідського, простецького.
Але й одночасно, на жаль, сучасні прагматичні Чернівці ганебно спростили людські стосунки, позбавили їх отої ніжної старовинної інтелігентності, обов’язкових та милих умовностей етикету. Добре це чи погано? Хтозна…
Місто наразі умовно поділене на дві нерівноцінні частини – на те, що було і ніколи не повернеться, і на те, що є, й ніколи не зміниться. Принаймні поки що. Виходить, як це не прикро, що чернівецька старість – це бінокль у минуле, а молодість – мікроскоп у майбутнє…
Навпіл поділені й звички та характери чернівецьких людей, ступінь їх світогляду та сума уявлень про оточуючий світ.
Чому це кидається у вічі? Найперша причина цього мабуть полягає в тому, що, якщо б городяни знали своє майбутнє, вони б ніколи посміхаючись не прощалися із своїм минулим. Там є чому повчитися серйозно. Але лише тоді, коли цього хочеш. Ми, затамувавши подих, часом говоримо про минуле, нічого не роблячи для того, щоб його поважати.
От, приміром, ті, минулі Чернівці завжди вважалися інтелігентним містом загалом та містом інтелігентів зокрема. Причому його мешканці, виявляється, такими були незалежно від того, хто чим займався буденно.
Не вдаючись до глибоких історичних занурень, згадаймо зовсім недалеке минуле: як інтелігентно продавав пиріжки жвавий старенький єврей біля кінотеатру «Жовтень», вкладаючи в процес всю свою широку та щиру «ідіше нешоме» (єврейську душу)!
Чи як шляхетно (від староассирського слова «шлахаль», виявляється!) носили на головах жіночки-швабки з Роші корзини із зеленню, прямуючи до міських базарів?
Містом, скрегочучи, і ми це добре пам’ятаємо, виключно інтелігентно пересувалися трамваї, вишукано й велично протікав Прут та прозоро віддзеркалювалася в ньому аристократично підкреслена бура гора митрополичої резиденції.
Не говорячи вже про те, що іще давніші городяни не мали нічого спільного із простими смертними інших міст на землі, оскільки жили за своїм власним міським календарем. За цим шляхетним часомірилом сонце сходило не раніше 12 годин на полудень, а заходило приблизно о 3 годині ночі. Дві третини добового часу йшли на прикрашання, вбирання й тренування міміки перед дзеркалом. Після чого відбувався елегантний виїзд на прогумлених колесах фіакра. Центром міської цивілізації була Рінгпляц, і якби, не приведи Боже, вона зникла, а залишилися б лише резиденція, кав’ярня «Габсбург», жидівський рів, та, наприклад, ресторан «Готтліба», кожен тодішній чернівчанин схрестивши руки із слізьми на очах спитав би: де ж мої Чернівці?
Тоді на деревах міста ще не було паразитичної омели як красномовного свідченні їх віку та екології, у простих людей в ті часи так не прогресувала алергія на «цвіт» суспільства, а японський вираз «милуватися гілкою сакури» не відповідав як зараз вітчизняному звороту «дивитися як баран на нові ворота».
Чому ж тепер інтелігентність стала іншою, непомітною та не такою вишуканою? Про це писалося, говорилося, розмірковувалося тисячі разів, а воно все так само. Навіть гірше й сумніше. Багаторазово хотілось із жалем промовити «Ні, тут ніколи не буде як колись!» й категорично втекти в інше місто, і так само тисячі разів своє місто нікуди не відпускало.
Що треба, аби вважатися тепер в місті інтелігентом? Питання одночасно складне й надзвичайно просте. Просте бо певна частина мешканців просто не знає справжнього сенсу цього поняття. Тому явище сплуталося, знівечилося, спростилося.
Щоб зрозуміти складнішу складову, давайте вкотре озирнемося довкола. Сучасний міський інтелігент – це людина віком від 30 до 40, яка читає «Дзеркало тижня» російською мовою. Вона завжди поводиться як буцімто є культурною людиною. Правда часом плутає розумову працю із відсутністю фізичної. Порядністю в таких людей вважається те, після чого почуваєшся ідіотом.
Неодмінно, що саме сучасні міські інтелігенти написали цінники у наших супермаркетах. От, наприклад, такі (мовою найбільшого світового споживача): «Сок пшеничный. Без мякоти. (Водка)». Це вони розвішали містом величезні біллборди (тією ж таки мовою): «Водка. И пусть все подождет…». І це вони попричіплювали на аркушах паперу дурнуваті оголошення, розраховані на дебілів: «Шановні покупці! В зв’язку із фінансовою кризою наш бутік «Світ турецьких водопровідних кранів» переїхав назад на Калинівський базар».
Повага у сучасних інтелігентів це коли для того, щоб привітатися із людиною, витягають з вух обидва навушника. Якщо сьогоденним «джентльменам» доводиться розмовляти на підвищених тонах, то матюкаються вони так, що одними словами можуть позбавити цноти.
Не пасуть задніх і «світські дами». Сам бачив на «Тралці» (найгарніша європейська площа – Театральна, тепер «Тралка», дуже вишукано, правда?), як одна юна городянка родом з-під Кіцманя, хизуючись своїм черговим хлопцем, зламала собі руку. А потім, нервово поправивши на стегнах куці та щільні джинси, стомлено почимчикувала до аптеки навпроти, і попросила «що-небудь від сперматозоїдів».
Тільки в сучасних Чернівцях можна побачити людину, яка біжить за маршруткою і прикурює цигарку на ходу, розуміючи, що шлях буде довгий. Тепер ненависть до людей є граничною формою інтелігентного та інтелектуального одиноцтва. При цьому значна частина населення, що гордовито ідентифікує себе як інтелектуали, щиро вірять у всілякі гороскопи та просто маячню. Один чолов’яга з цієї категорії нещодавно втопився в Пруті, не дивлячись на те, що був Рибою за гороскопом та лайном як людина…
Сучасні міські «інтелігенти» навчилися відповідати на запитання запитанням. Бо вони довідалися, що саме так чинили колись міські завсідники. Виходить дуже сучасно:
Чоловік: Якого приїздить твоя мати?
Дружина: Числа чи дідька?
Почали з’їжджати з розуму ті, в кого того розуму не було ніколи!
Відкинуто старовинні шляхетні танці. Танго, наприклад. Причина одна: танго, вважають сучасні інтелігенти, – дуже вишуканий, гарний та наповнений пристрастю танок. Але чому його танцюють стоячи?!
Люди часто плутають суміш страху та шани з повагою. Тому у нас і плодяться поважні люди. Але якщо наука колись переможе пияцтво, люди припинять поважати один одного!
А в міських бездарів є талант – займати крісла, які передбачені для геніїв…
І все ж таки інтелігентність повертається.
Правда, інша: дивна, незрозуміла й нахабна. Інакше навіщо в чистесеньких європейських туалетах гіпермаркетів Чернівців сором’язливо писали б оголошення від імені стомлених інтелігентністю прибиральниць у фірмових одностроях: «Просьба с ногами на унитазы не влезать»…
Володимир Килинич,
травень 2009 року
