Голові Кіцманської райради австрієць Франц Йосиф дорожче ніж борці за волю України?

Голові Кіцманської райради австрієць Франц Йосиф дорожче ніж борці за волю України?

10.12.2011, 01:45

Пам’ятник австрійському цісарю Францу Йосифу в українському містечку Кіцмань потрібен більше, аніж пам’ятник Борцям за Волю України. Саме такий висновок можна зробити зі звернення до Голови Верховної Ради України Литвина В.М. з проханням прийняти Постанову Верховної Ради України «Про відзначення на державному рівні 600-річчя м. Кіцмань Чернівецької області», яке було прийняте на сесії Кіцманської районної ради.

По суті, це є звернення з проханням про виділення коштів з держбюджету на підготовку до свята. В нашій країні вже склалася традиція, що отримати якісь кошти з Києва місто може тільки тоді, коли готується до відзначення якоїсь визначної дати.

Якщо опустити всі пафосні описи та банальщину, то ось основна частина з даного звернення: «Одна з найбільших проблем – облаштування в місті центральної площі, на якій стоятиме пам’ятник Тарасові Шевченку, відновлення міського краєзнавчого музею, відновлення (побудова) пам’ятника Франсу Йосифу, який надав поселенню статус міста, оновлення фасадів будинків, що складають архітектурну цінність, ремонт вулиць міста, встановлення ліхтарів, реконструювання меморіалу Слави (воїнам Красної армії), а також встановлення пам’ятного знаку на честь 600-ліття міста».

Можливо це звернення й не набуло б такого гострого обговорення, якби не один нюанс. Справа в тім, що з року в рік патріотична громадськість Кіцманщини пам’ятні дати української історії відзначає біля дерев’яного хреста, який слугує пам’ятним знаком Борцям за Волю України. Про цей знак у зверненні немає ані слова. Те, що місцева влада вважає пам'ять про австрійського монарха важливішою за пам’ять про людей, які проливали кров за нашу країну – є верхом цинізму.

Звісно, аргументи авторів звернення, що Франц Йосиф створив обличчя міста і дуже багато будівель, якими й понині послуговуються державні установи району, збудовані саме в період його правління, заслуговують на увагу. Однак ми повинні розуміти, що українці не якась там африканська колонія, в якої не було цивілізації. Колоніальна адміністрація імперії робила тільки те, що повинна робити – розбудовувала міста своєї імперії.

У нас є свої герої, своя славна історія і повинна бути своя національна гідність. Ми вже якось звикли, що по всій території України стоять меморіали і пам’ятники австрійцям, румунам, мадярам, росіянам, полякам та представникам аморфного радянського народу, але дуже мало пам’ятників людям які віддавали для України найдорожче – своє життя.

Саме це доводили депутати від ВО «Свобода» та отримали підтримку інших опозиційних сил. В процесі обговорення дійшло до того, що міський голова Кіцманя погодився виключити спірне питання з тексту звернення, однак голова райради, певно щоб вчергове прислужити партії влади, поставив на голосування проект рішення без поправок, за які проголосувала рада. Була також компромісна пропозиція – включити у звернення і потребу побудови пам’ятника Борцям за Волю України та голові райради вона чомусь не сподобалось.

Можна тільки вітати бажання міської влади показати з гарного боку місто перед іноземними туристами, гостями з Європи і гарно підготуватися до такого свята. Але навряд чи пам’ятник австрійському монарху, навіть просвітленому, зможе затьмарити те, що в місті немає жодного громадського туалету, те що в центрі міста стоїть жахлива будова ринку і майже повну бездіяльність комунальних служб.

Ми повинні розуміти, що національна пам'ять це сфера суспільного життя до якої необхідно ставитися вкрай розсудливо. Якщо молоді українці будуть бачити на вулицях Кіцманя пам’ятники іноземцям, але не будуть бачити увіковічену пам'ять про українських героїв – то чи виростуть з них патріоти, чи будуть вони любити і поважати нашу державу? Якщо ми будемо прививати нашій молоді любов не до рідної української держави, а до європейської імперії, то ми повинні бути готові до того, що вона, наша молодь, буде обирати життя в ЄС, в сучасній європейській імперії, та працювати на її благо.

Олег Дяконюк,
керівник фракції ВО «Свобода» у Кіцманській районній раді

Джерело: Вчасно Чернівці

Коментар "BukNews": Скільки б не радили українцям лукаві сусіди не перейматися власним минулим, а жити переважно майбутнім, для багатьох очевидно: різне трактування далеких історичних подій ще довго залишатиметься актуальною проблемою, що активно впливатиме на сучасність. А за чим же ж тоді, як не за ставленням людини до тих чи інших історичних подій, судити, до якої саме уявної спільноти вона сама себе зараховує: українців, малоросів чи взагалі homo soveticus?І то незалежно від того робить вона це з власного вибору, чи з різних життєвих обставин. Власне той, хто чи не найголосніше пропонує забути минулі образи, сам чомусь зовсім не демонструє готовності слідувати Ісусовій настанові: “залиште мертвим хоронити своїх небіжчиків”. Відтак подобається це комусь чи ні, але без прийнятого за основу міфу про власне минуле, до того ж спільного для всіх регіонів, Україна ще довго залишатиметься лише територією, а не національною державою у модерному розумінні цього слова. Актуальність тези підтверджує не лише нещодавнє відзначення річниць поразки шведів та мазепинців під Полтавою (1709) чи, навпаки, перемоги української зброї над російськими вояками під Конотопом (1659), або взагалі щойно завершений візит патріарха Кіріла в Україну – подій, які не лише у різних регіонах країни, але й в межах однієї й тієї ж території, трактують по-різному. Відсунуті на другий план суперечки навколо встановлення в Україні пам’ятників різноманітним іноземним володарям, щодо діяльності яких у суспільстві також немає спільної думки, ланки цього ж ланцюга. 

Монарх у шафі

Має свого кістяка, даруйте, монарха у шафі, також і Чернівецька область – специфічна українська територія, яку навіть політологи змушені виділяти в окремий ментальний регіон країни. Так, як це робить, наприклад, Дмитро Видрін, виокремлюючи, окрім двох ментальних зон (Захід – Схід), також три біментальні – Дніпропетровськ, Закарпаття і нашу з вами Буковину. Ризикуючи нарватися на звинувачення в “образі величі” буковинського люду, до якого сам з діда-прадіда належу, все-таки ризикну припустити: саме ментальна неоднорідність сучасних буковинців, значною мірою, згладжує гостроту протистояння у трактуванні найважливіших подій минулого. У тому числі в питаннях відновлення старих чи встановлення нових пам’ятників. Зрештою, наміри пошанування, образно кажучи, специфічно буковинських “претендентів на папаху”: молдовських господарів чи австрійських цісарів, особливого спротиву у більшості мешканців України також чомусь не викликають. Наприклад, щодо втілення у бронзі Франца-Йозефа І, на період правління якого, із загалом 143 років австрійського панування на Буковині, припадає добрих 68. Чим викликана така пасивність – власною незначущістю претендентів, чи, що значно вірогідніше, меншим за російський негативним впливом Молдови чи Австрії на події загальнонаціональної історії, залишається лише здогадуватися. Відомий вітчизняний письменник, публіцист та філософ Мирослав Маринович, наприклад, переконаний, що у тузі Львова чи Чернівців за “небіжчицею Австрією” є щось швейківське: незлобива іронія над монархом, якого навіть трішечки любиш, а ще більше – смачна іронія над собою, яким ти був у часи зеленої юності. Саме це й відрізняє, здається, вшанування Франца-Йосифа в Галичині й на Буковині від вшанування цариці Катерини в Одесі”. А відтак всі такі наміри Великою Україною сприймаються як регіональне, ледь не хуторянське дивацтво. Так само, до слова, як і автором цих рядків.

Натомість спроби використати “привиди минулого” для активного впливу на сучасність, шляхом встановлення на Буковині, наприклад, пам’ятника молдовському воєводі Стефану, яке ініціюють представники деяких румунських національно-культурних товариств, натикається на значно більший суспільний супротив. Власне, останнє тільки підтверджує тезу про те, що своє ставлення до тієї чи іншої історичної постаті буковинці визначають за ступенем заподіяного їм у минулому зла. А також залежно від намірів щодо використання цього історичного образу у наш час. Заяв щодо територіальних претензій до України в сучасній Австрії, на відміну від Румунії, ніхто з політиків будь-якого ешелону не проголошує! Ризикну припустити: спроба поставити де-небудь на території сучасної Чернівецької області монументи румунським королям Фердинанду I, Міхаю I чи Каролю II викликала б не менший спротив, ніж встановлення пам’ятників тій таки Катерині ІІ. І то вже по всій Україні.

З огляду на все вище зазначене, вже зовсім не дивує, що якщо втілена у життя наприкінці 90-х місцева ініціатива з відновлення барельєфа цісаря Австрії та короля Угорщини Франца-Йозефа І ще наразилася нехай і на незначну, але все-таки критику доморощених комуністів-патріотів, які на той момент не позбулися радянської звички ганити усе незрозуміле, то ініціатива  встановити у Чернівцях пам’ятник цісарю пройшла майже непоміченою. Принаймні нічого подібного на протистояння довкола монументів Катерині ІІ у Севастополі або Одесі, чи вже ближчих у часі суперечок навколо майбутнього пам’ятника гетьманові Івану Мазепі в Полтаві ініціатива не викликала. Передрукована чернівецьким “Часом” з “Української правди” гнівна інвектива Богдана Червака про наміри встановити пам’ятники “ясновельможному цісарю” у Чернівцях та Львові під промовистим заголовком “Пам’ятник окупантові” виглядала ледь не голосом волаючого в пустелі. Більшість опитаних по гарячих слідах місцевих представників громадськості захоплення ініціативою також не демонстрували, проте якихось акцій протесту чи пікетів із цього приводу також не організовували. 

То все-таки пам’ятник чи пам’ять? 

Глянути на проблему, як мовиться, з боку несподівано допоміг Іво Андрич. Точніше, не сам югославський письменник-нобеліант, а головний роман його життя “Міст на Дрині”, над екранізацією якого міркує сам Кустуриця! Бо одна справа, коли сумніви щодо “батьківської любові” Австро-Угорщини до підвладних народів сіють свої Лесь Мартович, Марко Черемшина, Василь Стефаник чи Ольга Кобилянська, і зовсім інша річ – поглянути на проблему очима боснійського серба, хорвата чи мусульманина з Вишеграда. Так, як це, власне, пропонує Андрич. Пряме австрійське урядування у Боснії було років на сто молодшим за буковинське, до того ж припало саме на роки правління Франца-Йозефа І, відтак це якраз той випадок, коли порівняння – доречне. Стверджувати, що австрійська адміністрація не ремонтувала мостів, не будувала доріг, не рівняла торгових рядів на ринках, не уніфіковувала систему мір і ваги, врешті – просто не налагоджувала прибирання міста від сміття, наприклад, збирання того таки кавунового лушпиння вкупі з насінням, яке до того вишеградці чомусь просто кидали собі під ноги, – було би чорною неправдою. Проте чи достатньо всього цього для того, щоб славити “клаптикову” монархію у віках? Сумнівно! Принаймні у цьому переконаний Андрич. Бо розплачуватися за всі ці здобутки цивілізації часто доводилося рекрутськими наборами, розоренням дрібних підприємців, економічною кризою, врешті війною. А то й просто віддавати життя за подарований Віднем шанс. Так, як це, наприклад, трапилося з молодим рекрутом-українцем з Коломиї, якому цісар довірив охороняти від сербських повстанців міст на Дрині у далекій Боснії…

Саме по собі минуле – поза добром і злом. Позитивного чи негативного забарвлення йому надає передана наступним поколінням пам’ять сучасників. У кожного вона своя: особиста, родинна, національна… Відтак хто знає, чи це бува не перший альпіністський досвід, здобутий у дитинстві під час штурму колишньої “цісарської скелі”, розташованої у найпрекраснішому парку світу, згодом допоміг вже згадуваному чернівчанину Петеру Деманту, який підписував свої книжки псевдонімом Вернон Кресс, здолати свою життєву Голгофу? А можливо, цьому посприяли прочитані на лавицях біля “постаменту” і на ньому самому сотні книжок, “ігри в індіанців”, спогади про обкований залізним кільцем старезний каштан, що ріс біля входу у парк, розмови під час прогулянок з двома-трьома десятками місцевих “ентузіастів чистого повітря” – Мері Красс, донькою інженера – будівничого тунелів, відставним професором-природолюбом Майером, який повсюди носив за собою витончений шезлонг, і, навіть, закарбований у пам’яті образ велетенського плямистого дога багатодітної фрау Бреннеке, що облюбував собі місцину під велетенськими ялинами. Переконаний: зовсім не “цісарське” минуле скелі у парку на горі Габсбург зробило її світоглядним центром спочатку дитинства, а згодом ледь не всього життя Петера Деманта. І вже точно не цього минулого шукав біля неї добряче побитий життям письменник, коли у 1980 році спеціально завітав до Чернівців аж з Москви: “Аж ось, понад піввіку по тому я, лисий з білою борідкою стариган, протиснувся крізь густі чагарі до задньої стінки “монумента”, забрався на скелю, як тоді, коли у мене було довге волосся, короткі штанці й усе життя попереду!”.

Хіба навіть найвеличніший пам’ятник здатен замінити таку людську пам’ять?



КОМЕНТАРІ (1)

жодних пам"ятників - дорога по Незалежності біля вул. Франка сунеться!

avatar

кіцманчанин

22 грудня 2011 02:20