Жовті мрії старого трамваю (читання на вікенд)

Вони в чомусь дуже схожі - забуте олімпійське ведмежатко на горбочку біля старої валякузьмінської траси та безіменний старенький міський трамвай - пам'ятник серед дерев біля вокзалу. Але якщо ведмежатко може тепер лише заздрісно дивитися на сонце, то міський трамвай має ще й спогади та мрії. І добре, що сучасні городяни склали його із кількох. В такий спосіб він наділений  правом мріяти від імені всіх своїх гордовито рогатих друзів і, власне, від імені усіх старих Чернівців.

Міста мрій та мрійників. Міста витончених трамваїв…

Він стоїть ніби у засідці, споглядаючи за сучасними Чернівцями. Йому добре видно, хто спускається з гори, від центру. Він уважно стежить за тими, хто крадучись підіймається туди, в місто, яким він багато років вільно та  стрімко літав. Ніколи не опускаючи єдиного жовтого ока-фари та не звертаючи ніякої увагу на те, що діялося за межами його колії.

 Тепер старий трамвай згадує, порівнює й робить лише свої висновки. Точні, як рейки. Ними він поки що ні з ким не ділиться. Він складає їх на старі дерев’яні сидіння немодного вже салону, а найбільш значущі – на маленький витертий та жовтий стілець водія, вправного керманича колишнього чернівецького життя.

В якомусь сенсі цей людський витвір вже цілковито зайвий на головній вулиці крайової столиці. Він своє давно відпрацював, віддзеленькотів та відлітав. Його тутешнє життя завершилося, і схожий він тепер на забуту колишніми пасажирами валізу, коли ті похапцем вивалювалися до потягу біля залізничного вокзалу. Або на східний мавзолей, спільний склеп мрій та сподівань, закинутий у спекотній жовтій пустелі часу. Він одиноко ностальгує. Ця його ностальгія просто жовта мрія про минуле…

Вночі, коли більшість чернівчан ставлять заряджати свої мобілки і ніби відключають на ніч сьогодення, в місто велично входить минуле. Здається воно ховається  вдень в череві цього старого трамваю. Тому вночі трамвай тихо говорить з минувшиною, йому здається, що він знову мчить міцними рейками до Пруту, вщент наповнений говірливими городянами, які поспішають із рюкзаками  до прохолоди річки, на пляжі, до діжок із квасом та пивом, що криво підставили жовті боки літньому сонцю.

В ті часи він шкодував лише за одним – що йому не дозволяли бігати іншими, жовтими від сонця, вулицями міста. Лише по Головній. Hauptstrasse. Regele Ferdinand. Леніна. Якби йому дозволили заглядати й туди, куди йому кортіло, він обов`язково разом із міськими хлопчаками всіх поколінь бігав би до лазні на Боженка зухвало підглядати за жовтими оголеними тілами прекрасних городянок. Він би разом із гостями Чернівців обов’язково б перечитав всі жовтіючі на стовпах об`яви та оголошення тих часів, які завжди писалися в місті із енциклопедичною неосвіченістю. Наприклад, таке. «Високоповажні гості нашого під`їзду! Якщо ви прийшли до когось, визначтеся, де достеменно мешкають ваші знайомі та дзвоніть безпосередньо до них. Мешканці нашого під`їзду, безперечно, будуть раді опівночі підказати вам, куди йти, але аби уникнути непорозумінь, краще знати заздалегідь поверх та номер квартири. Якщо ж ви забігли до під`їзду просто так, здійснити якусь фізіологічну мрію, ви повинні мати при собі: 1. Паспорт; 2. Гроші на ремонт всього під`їзду; 3. Йод; 4. Вату; 5. Півмішка гіпсу; 6. Заповіт; Ласкаво просимо до нашого під`їзду!»..

… А ще він шкодує за тим, що йому не дозволялося тоді говорити, як сучасним тролейбусам, бодай із мікрофоном. Якби йому дозволяли й це, то він обов’язково б переказував всім своїм пасажирам тремтливі саги трамвайних зупинок. Ось на зупинці «Лермонтова» стоїть дівчина в дуже модній на той час - вузькій, такій, що гранично обтягує, спідниці із жовтою «молнією» ззаду. Підходить він, трамвай. Народ, штовхаючись, намагається влізти в нього. Дівчину черга підносить до передніх дверей. Вона намагається підняти ногу на сходинку – спідниця заважає. Вона тихенько, руку за спину – розстібає «молнію». Знову намагається ступити на сходинку – спідниця не дозволяє. Іще раз руку за спину – защібка чомусь застебнута. Знову розщібає її, робить ще одну спробу – й знову не виходить! «Що ж це таке!», - нервово розмірковує дівчина, і втретє знаходить «молнію» защебненою. В цю мить чолов’яга в жовтих шкарпетках, який стоїть за нею, обережно бере її за сідницю та підсаджує у трамвай. Заходить слідом. Дівчина: «Мужчина! Заберіть руки! Як вам не соромно!». Чоловік: «Розумієте, після того, як ви втретє розщібнули мені брюки, я подумав, що маю на це право…»

Тоді в Чернівцях іще ніхто не знав, що на світі бувають геї, «жовта преса», бомжі та власні авто в кожному дворі. Що, виявляється, в магазині можна вільно купляти червону ікру, жовті ананаси та блакитний данський сир. Що взимку можна їсти свіжі помідори та огірки, а влітку – апельсини та мандарини. Що є одноразовий посуд і, особливо, стаканчики. Що існують цілі секс-шопи, та й просто секс.

Колись про існування деяких речей чернівчани навіть не здогадувалися. Проте  не зважаючи на це поводилися виключно шляхетно. «Мадам, який гарний у вас светр! Так, це справжня верблюжа бавовна! Безперечно, я відразу пізнав її по двом горбикам…». Або: «Загублено чемодан з грішми. Поверніть хоча б гроші».

Тепер в Чернівцях кругом – зміни. Приміром, за спостереженнями старого трамваю останніх років, сучасна чернівецька зима – це малопомітний та плавний перехід із осені у весну із незначними вкрапленнями снігу. Змінилися, звісно, й люди. Жінки, насамперед. На них старенький трамвай традиційно звертає особливу увагу весною, бо вони в Чернівцях розквітають у найбільш вражаючий спосіб саме цієї пори. Цієї весни, зокрема, він з`ясував, що в місті не всі жінки – стерви. Деякі роблять це красиво. Втім, чернівчан, чекає напрочуд весела старість. Уявіть собі: скільки довкола них буде бабусь із татуїровками на животах!

…На вежі ратуші годинник пробив без п’яти дванадцять.

Важко жити в часи змін, - подумалося старенькому трамваєві. Особливо, якщо ці зміни – на краще. Хоча жити безперечно стало веселіше. Проте, значно коротше.

Навіть попри те, що останнім часом сучасні Чернівці все більш старанно обливають  брудом різноманітні недоброзичливці, як правило, із містечкових псевдополітичних міркувань. Бо яка в Чернівцях політика? Так, балачки в зв’язку із болісним весіннім викидом жовчі…

Старенький трамвай перейшов із звичайного перебігу думок на інохідь.

Доки десь у столиці готується до видання Повне зібрання листів В. Ющенка в 10 томах із проханням прийняти Україну в НАТО, недоторканістю користуються всі особистості, крім історичних. Нам нав’язують питання про газ.   Навіщо нам знати як ідуть справи із продажею газу? Ми що в долі?

А в місті політики бувають двох сортів – другого та третього.  Бо важко, скажімо, одночасно займатися політикою доступного житла та похапцем скуповувати нерухомість. Найвищою нагородою тепер є дозвіл що  небудь дозволяти. Місцеві політики пропускають повз вуха все, що не відповідає розміру їх черепа. Всі вони у нас рафіновані інтелігенти. Рафінований інтелігент як рафінований цукор – абсолютно не зрозуміло: більше від нього шкоди, ніж користі…

Втім, сучасні чернівчани – продукти життєдіяльності людини людиною. І це лише здається, що за все сплачується грішми. За все дійсно важливе сплачують шматочками душі…

Заснув старий чернівецький трамвай. Йому знову наснилися пружні рейки, гомін на зупинках та те, як крутиться голова на стрімких кінцевих кільцях, особливо на Рогатці. Йому снилося жовте від сонця місто, жовті капелюхи чоловіків, жовті квіти на підвіконнях головної вулиці.

Тепер всі ці Чернівці разом лише на «Одноклассниках.ру». Постарілі, стомлені, лише часом автоматично посміхнені. Колишні гамірливі відвідувачі університетських аудиторій та всіх без винятку міських шкіл. Колишні перехожі Кобилянської та колишні пасажири старенького жовтого трамваю.

Вони дивляться один на одного  з різних кінців світу ніби говорячи – хороші люди після смерті потраплять в США, а погані – в Сомалі. Але допоки ми жалілися на життя, воно скінчилося…

А на старий чернівецький трамвай, що сиротливо стоїть біля залізничного вокзалу, квитків вже немає. Ніколи вже його нутром не пройде дебела кондукторка в береті, із чорною сумкою для копійок на стегні та із рулонами квитків на міцній важкоатлетичній шиї…

Й ми не знаємо, що буде з нами завтра. Наша справа – бути щасливими сьогодні.

Володимир Килинич, березень-квітень 2008