Дуб, який росте на Хотинщині, увійшов до реєстру Стародавні дерева України

Дуб, який росте на Хотинщині, увійшов до реєстру Стародавні дерева України

21.10.2017, 19:55
«Чудо-велетень» – так нарекли школярі Колінковецький дуб

«Чудо-велетень» – так нарекли школярі Колінковецький дуб, що росте на території Колінківецького лісництва Хотинського лісгоспу. Цьому старожилу виповнилося майже 540 років, хоча у деяких джерелах зазначають, що його вік не менше шести століть. Висота дуба понад 25 метрів, а обхват стовбура майже 6 метрів.

Всі напевно чули про Колінковецький дуб, проте мало хто чув, що він увійшов до реєстру «Стародавні дерева України», в якому зібрана інформація про відомі дерева-довгожителі нашої країни. Про це повідомляють Хотинські вісті.

Сподіваємось, що цей «Чудо-велетень» доживе до віку сьогоднішніх старожилів – найстарішого дуба Європи, якого звуть Квінг Екен (Швеція), з обхватом стовбура 14 метрів, віком набагато більше 1000 років, та англійського дуба Боуторп, обхват стовбура якого становить 12,75 метра, а в його дуплі одночасно можуть сховатися 39 людей.

https://pogliad.ua/

Читайте також:

ШУКАЛИ СТАРІ ДЕРЕВА,

ЗНАЙШЛИ ЗОЛОТІ СКАРБИ, УПИРІВ І ПИРОГИ З ЖОЛУДІВ

 Наразі достеменно невідомо, чи досягнули організатори всеукраїнського конкурсу "Національне дерево України" поставлених перед собою завдань, проте ближчого ознайомлення з претендентами, запропонованими до розгляду тільки у Чернівецькій області, цілком достатньо, щоб впевнено стверджувати: йдеться про абсолютно новий, незвіданий для більшості з наших сучасників світ. На Буковині організацією відбору опікувався відділ біоресурсів, заповідної справи та формування екомережі регіонального Держуправління охорони навколишнього природного середовища. І нехай чернівецьким деревам-старожилам складно змагатися за звання найстарішого дерева України з багатовіковими претендентами з інших регіонів країни, хоча не бракує таких і на Буковині, таємничий всесвіт, який ледь проглядається крізь велетенські крони унікальних дерев, нікого, переконаний, не залишить байдужим.

 Як у старовину з повенями боролися

 І справа, звісно, не в тому, що все життя буковинців з давніх-давен якнайтісніше пов'язане саме з деревами. Зрештою, хіба навіть головний топонім краю не бере свій початок від назви дерева-тотема? У язичницькі часи, наприклад, старі буки на нашій території зрубували тільки з дозволу волхвів, а молодому дереву, особливо дуплястому, годилося хіба що поклонятися. Присутність у буковому листі такого рослинного пігменту, як антоціан, надає йому багряного забарвлення – кольору візантійських імператорів. Чи випадає після цього дивуватися, що навіть у XIX столітті в краї ще існувало табу на зрубування старих фруктових дерев, посаджених дідами і прадідами? "П'ять гектарів ялицевого пралісу у Чемернарському лісництві Берегометського лісомисливського господарства, що на Вижниччині, наразі вважаються найстаршим лісовим насадженням краю. Представлених тут дерев – насправді більше подібних на колони лісового храму – так само не торкається сокира лісоруба, – розповів перший заступник начальника управління лісового та мисливського господарства Валерій Кашпор. – Середній вік цих лісових красунь висотою 55-60 метрів коливається у межах 390 – 400 років". "На сторожі старих дерев стояло не лише шанобливе ставлення до них нащадків, але й суворе застереження: достатньо лише комусь зрубати прадідівське дерево, як винуватець чи члени його родини обов'язково... збожеволіють, – переповів журналісту звичаї минулих часів доктор історичних наук, етнограф Михайло Чучко. – Переказ про селянина, в якого через зрубану ним стару предківську грушу збожеволіла сестра, зафіксували на Буковині Олександр Монастирський і Раймунд Кайндль. Молоді дерева також шанували. Для застереження майбутнього врожаю з природою завжди ділилися. Відтак зриваючи фрукти, обов'язково залишали кілька плодів на гілках як знак того, що дерево обов'язково родитиме у майбутньому".

Врешті, якихось лише 100-150 років тому місцеве населення ще добре розумілося на тому, які дерева прихильні до людей, а від яких варто триматися подалі. Жоден буковинський гуцул, наприклад, ніколи не посадив би біля своєї хати дерен червоний, як дерево, що приносить нещастя, так само не заходився б робити цвяхи з рокити. Адже останнє стало тим єдиним деревом, яке піддалося, щоб з нього зробили цвяхи для розп'яття Ісуса Христа. Бук, наприклад, хотів впасти й розчавити своєю вагою катів, але не зміг витягти коріння з землі. (Насправді Христа, згідно з біблійною, а не народною традицією, прибивали до хреста металевими). Щоб не налаштувати проти себе нечистого, так само гуцули ніколи не корчували бузину, кущі якої особливо полюбляє чорт. А ще – буковинці ніколи не використовували у будівництві так званого проклятого дерева, з якого було виготовлено шибеницю або на якому хтось повісився. Те саме стосувалося дерев, в які влучила блискавка. І нехай трембіти, виготовлені з висушеної таким чином берези, мали особливий голос, для будівництва такі дерева все одно не годилися. Іди знай, чи не захоче святий Ілля, який блискавкою виганяв з дерева чорта, згодом добити його, метнувши блискавицю вже не в саме дерево, а у виріб із нього?

Натомість осика у буковинців користувалась пошаною. Особливо, як помічний засіб проти... упирів. У 70-х роках ХІХ століття, коли велика повінь затоплювала село Лужани, місцеві мешканці відкопали на цвинтарі труп людини, яку підозрювали в тому, що за життя це був упир, загнали у груди осикового кілка і викинули у Прут. Виловили тіло нещасної жертви людського невігластва лише біля Ленківців. Подібні факти боротьби з упирями, на жаль, непоодинокі. Перекази про змагання з упирями, в яких фігурує осиковий кілок, походять також із Задубрівки, Самушина, Великого Кучурова.

 Секрети старих панських парків

 Перекази – переказами, але неабияким відкриттям для більшості нинішніх мешканців краю, переконаний, стануть захоплюючі історії про старі панські парки, яких, виявляється, в краї також було чимало. Подейкують, що таких дивовижних місць в області з добрих чотири десятки, а в Україні – сім сотень. Хоча, зрозуміло, таємниці Карапчівського дендрологічного парку, так само як і Глибоцького та Черепківського (усі – на Глибоччині), а також Рідківського парків (Новоселицький район), є лише незначною ілюстрацією до цієї майже невідомої сторінки нашого минулого, але наведених прикладів цілком вистачить, щоб усвідомити про який безцінний скарб йдеться. Усі ці рукотворні шедеври природи об'єднує схожість походження, адже в основі виникнення кожного такого парку лежала воля його господаря. Відома у Європі ще з XVIII століття мода на закладення присадибних парків дісталася Буковини лише наприкінці ХІХ. Декоративні й плодові дерева завозили з австрійських, голландських, німецьких, французьких, польських та італійських розсадників. Пізніше – також із чеських та карпатських розсадників та шкілок. І нехай прізвища колишніх власників парків не завжди українські – Григорчі, Скібіневський, Гуржецький, Штефанович, Рамашкану, Василько – добра справа, зроблена ними, прикрашає саме цю землю.

Там, де в основу майбутніх парків було покладено старі лісові насадження, як, наприклад, у Карапчеві, до наших днів збереглися старіші дерева. До таких, зокрема, належить 155-річний дуб. Цей 42-метровий велетень, з подібною на королівський шатер кроною, міцними гілками, товстим стовбуром і порепаною повздовжніми тріщинами сіро-зеленою корою й досі захищає від спеки альтанку, збудовану посеред невеличкого озерного острівця. Розташоване у південно-східній частині Карапчівського дендрологічного парку водоймище, площею не більше 0,5 га, живиться водою з невеличкого струмка, що сховався у хащах паркової рослинності. Компанію старезному дубу, периметр стовбура якого на висоті грудей дорослої людини сягає 515 см, складають мальовничі групи столітніх ялин і сосен, розкидані на відкритій місцевості дендропарку. Цвіте дуб у травні, а пізньої осені – переважно у жовтні – щедро обдаровує жолудями. І нехай місцеві етнографи – скільки душі заманеться – лякають обивателів страшними переказами про божевілля тих, хто споживає в їжу жолуді. (Про практику вживання буковинцями в їжу жолудів, особливо в голодні роки, розповідає чиновник Молдавського дивану Кагальнічану, який перебував на Буковині в 60-тих роках XVIII століття. Відвідавши приміське село під Чернівцями, чиновник побував на обіді в одного священика, під час якого до столу подавали пироги з пшеничної муки та перемелених на муку жолудів). Мешканці Карапчева не ймуть їм віри. Натомість тут досі переконані: якщо обняти старий дуб руками і загадати бажання – воно неодмінно збудеться. Чи так це насправді, напевно, могли би розповісти ті, хто багато років тому гуляв старою Панською дорогою, прокладеною ще австрійським інженером крізь поле до парку...

Береже свою таємницю і закладений у 1890 році колишній панський парк у Глибокій. Щоправда, зовсім не ту, яку після вимушеного від'їзду пана Скібіневського до Польщі шукали у ньому місцеві мешканці. Згідно з легендою, перед розлукою пан закопав в ньому родинні скарби. Невідомо як щодо грошей, але посаджені власником парку дерева й досі милують око глибочан та гостей селища. Наприклад, 130-річний бук лісовий. Висота цього дерева – 28 метрів, периметр – 3 метри 35 сантиметрів. Можете уявити собі зелений килим площею 1200 метрів квадратних? Саме такою є загальна площа листя цього столітнього дерева. Або менш велична, проте не менш прекрасна 113-річна магнолія Суланжу, що, до слова, як і весь парк, також має власну легенду. Подейкують, що у Станіслава Скібіневського важко хворіла донька, проте одного погляду на розквітлу під вікном магнолію виявилося досить, щоб назавжди повернути дівчині здоров'я. У 70-х роках минулого століття магнолія сильно постраждала: у дерево влучила блискавка. Від нього залишилася лише обгоріла гілка. Але їй дали шанс на друге життя, яким дерево скористалося. Квіти семиметрової глибоцької красуні-магнолії, ще до появи листя, традиційно розпускаються у травні.

Залишається тільки пошкодувати за тим, що кліматичні особливості регіону не дозволяють дозріти каштанам, якими плодоносить дерево з колишнього панського парку у Рідківцях. Ну, де ще, скажіть, у наших широтах можна було б скуштувати на смак каштан їстівний, якби не примха колишнього власника парку? Завіз же він його для чогось з Польщі чи Румунії? Врешті, нехай навіть із недозрілими плодами, це 120-річне дерево висотою 27 та периметром стовбура майже 3 метри все одно залишається одним з найстарших символів Рідківців. Так само, до слова, як і його віддалені родичі – каштани кінські – найстаріші дерева села Стальнівці. Вісім таких дерев висотою 28-32 метри, посаджені понад 128 років тому на обійсті поміщика Рамашкану, досі змагаються з вуглекислотою та пилом, обдаровуючи мешканців Стальнівців киснем та цілющо-гірким каштановим медом. А скільки могла б розповісти про колишніх мешканців занедбаного триповерхового панського маєтку Ніко Гуржецького, що у селі Черепківці, занесена до Червоної книги 120-річна модрина польська та столітня тополя біла? Звісно, якби тільки вміли говорити. Тривалість життя модрини польської – понад 500 років. Наразі обидва дерева, висотою 20-25 метрів кожне, давно вищі за найвищу башту маєтку – з вікнами, відкритими на всі чотири сторони світу.

 Шевченківський дуб і скарб митників під горіхом

 Є в краї також дерева, пов'язані з відомими історичними подіями та діячами. І хоча старійшинами серед них, поза сумнівом, є п'ятсотлітні дуби у селах Валя Кузьмина (Глибоччина) та Колінківці (Хотинщина), через певну міфічність пов'язаних із ними подій, ці дерева, вочевидь, поступаються не такій древній, зате, напевно, історичній 120-річній липі у селі Димка. Ще один їхній ровесник з села Ревне, що на Кіцманщині, до слова, загинув кілька років тому. Щодо двох вцілілих дубів існують перекази, тісно пов'язані з іменами молдавського воєводи Стефана та гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького. Наприклад, 550-річного велетня з Валя-Кузминського лісу вважають сучасником розгрому польського війська короля Яна Ольбрахта у жовтні 1497 року. "Згідно із зафіксованим літописцем XVIII століття Іоном Нікульче переказом, після перемоги над шляхтичами воєвода Стефан змусив їх впрягтися в плуги і зорати ниву, яку засіяв жолудями. Так нібито постала Червона Діброва. Нічого подібного насправді не було. Ніхто там дуби не саджав, а виросли вони природним чином, – пояснює доцент кафедри етнології, античної та середньовічної історії ЧНУ ім. Ю.Федьковича, д.і.н. Михайло Чучко. – Щобільше, особисто воєвода участі у битві також не брав. Стара рана та загострення подагри, як випливає з повідомлень літописця Ніколая Костіна, взагалі змусили його пересісти з коня на сани. Хоча сам дуб, про який власне йдеться, справді може бути сучасником тих подій". Висота дерева – 23 метри, периметр – більше 5-ти. У 80-х роках дуб почав хворіти, проте нині одужав. Очевидно, що довести особисту причетність гетьмана Хмельницького до Колінковецького 530-річного дуба складніше. А ось щодо історичності згаданої серцелистої липи – символу миру і спокою – жодних сумнівів бути не може. Росте ця 20-метрова красуня з периметром стовбура 1 м 60 см у колишньому саду Кобилянських на території сучасного музею-садиби письменниці у селі Димка, що на Глибоччині. Посадив дерево дід авторки безсмертної "Землі", про що навіть є згадка в її оповіданні "Весняний акорд": "Моя хата. Навкруги обсадив її мій дід липами і смереками..." У 1956 році під час грози у дерево влучила блискавка. Стовбур липи роздвоївся, проте вона вижила. Наразі це єдине дерево, яке збереглося тут з часів, коли у Димці жила Ольга Кобилянська.

Загадковий світ багатовікових дерев не був би повним, якщо бодай побіжно не згадати про дерева, посаджені не воєводами, гетьманами чи відомими письменниками, а звичайними буковинцями. Хіба від того їх історії менш привабливі? Ну, хіба про власну славу дбав професор Чернівецького університету Володимир Копачук, саджаючи у 1914 році в рідному селі Старий Вовчинець молодий дубок на честь сторіччя від дня народження Тараса Шевченка? Переживши дві світових війни і владу трьох держав, Шевченків дуб досі живий. Чи так само власними інтересами керувався мешканець Новоселиці Флорій Кожухар, посадивши в 1945-му тополю чорну на знак завершення Другої світової війни?

А скільки у краї родинних переказів, відомих лише найближчим членам сім'ї, пов'язаних із деревами. Можна лише здогадуватися, які життєві історії бережуть дерева, насаджені попід вікнами старих чернівецьких кам'яниць. Деякі з них випадково стають набутком ширшого загалу. Не розказав би колишній чернівчанин Петер Демант у своєму романі "Перше життя" про посаджену ним перед домом ще у дитинстві ялину, хто знав би дивну історію, яку приховує це струнке дерево, що на вулиці Йозефа Главки, 13? Присутня своя легенда і в родині Аркадія Томульця з Новоселиці. Де ж іще, як не в колишньому прикордонному містечку, постати переказу про підземний хід до російсько-австрійського кордону грошовитих контрабандистів і захований скарб. Один із членів сім'ї успадкував від свого ще царського митника-батька переказ про закопаний під старим горіхом лантух із золотом. Набуті "важкою" працею червінці й турецьке золото, приховані у роки військового лихоліття початку минулого століття, чоловік мав розділити з рязанським другом-напарником або членами його родини. У вирі війни повернутися по сховане золото не зміг жоден із них. Через 70 років шукати скарб заходилися вже нащадки, у тому числі дядько Аркадія Томульця. Єдина прикмета – великий горіх за 100 кроків від берега річки Рокітнянки. Три доби блукали вони берегом річки, але як тут знайдеш скарб, якщо старі горіхи є мало не в кожному дворі? Так і розійшлися шукачі ні з чим. Тільки згодом люди переказували про раптове багатство якогось місцевого любителя оковитої, який згодом виїхав з Новоселиці... Хто знає, чи не усміхнулася чоловікові чужа доля?

А ось мешканець Руського кута в Коровії, що під Чернівцями, Дмитро Цілієвич скарбів у землі не шукав. Доживши майже до 90 років, всього тільки й зробив, що викопав криницю, посадив дерева, виростив дітей... Був у діда Дмитра і свій дуб. Проріс він у 1895 році – трохи збоку від решти дерев – акацій, ясенів та грабів, що зміцнювали корінням схил родинного поля. Щоб зберегти пам'ять про дуб, чоловік прикріпив до нього табличку з нержавіючої сталі, на якій цвяхом вишкрябав дату народження дуба: "1895 р". Були, звісно, такі, що насміхалися з місцевого Сковороди, який на камені біля дому навіть провадив власний літопис: позначив, коли було викопано криницю, збудовано хату. Та дід не ображався: "Мене не стане, але люди згадуватимуть діда Цілієвича, дивлячись на ці написи". Сьогодні вже правнуки діда Дмитра граються у затінку цього 115-річного зеленого вартового роду. Читають напис на табличці, згадуючи людину, яка таки відшукала таємницю вічності.

 Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці

1