Одинадцять років тому у Москві помер Петер Демант - один із батьків чернівецького міфа

ДЕМАНТ Петер Зиґмундович (1918-2006) народився 2 серпня 1918 року в Інсбруку (Австро-Угорщина) в сім’ї військового лікаря. Хрещеною матір’ю хлопця стала титулована австрійська альпіністка  Цісі фон Фікер (Cissi v. Ficker). Саме їй, підкорювачці подвійної вершини гори Ушба, князь Дадешкеліані подарував 1903 року цей символ Верхньої Сванетії. Не знайшовши застосування своїм знанням та досвіду у повоєнній Австрії, офіцер Зиґмунд Демант з дружиною і двома дітьми – Ерні та Петером - переїхав до Румунії. Родина оселилася у Чернівцях.

Петер Демант пройшов повний курс навчання в чернівецькій «Гімназії для хлопців імені Куза Воде» з німецькою мовою викладання. Під час навчання познайомився з майбутнім Паулем Анчелем - майбутнім Целаном, який навчався в цьому самому приміщенні.  Здобувати вищу технічну освіту поїхав до німецько-чеського технічного інституту в Брно (Чехо-Словаччина).  Після аншлюсу Австрії та розчленування Чехо-Словаччина продовжив навчання в Аахенському технологічному інституті (Німеччина). Як румунський громадянин був призваний на військову службу. Під час військової служби в Бухаресті навесні 1940 року  був англійським перекладачем у «Радіобюро» Генерального штабу (в щоденниках за інші роки місцем служби Демант раз називає «радіорозвідку», раз «радіоперехоплення»). 

Після 28 червня 1940 року за досі нез’ясованих обставин опинився у Чернівцях. Після кількох місяців безробіття влаштувався на роботу  до щойно створеного Чернівецького республіканського історико-етнографічного музею.  Друкований орган  Чернівецьких обласного і міського комітетів КП(б)У та облвиконкому газета «Радянська Буковина» в № 93 від 20.04.1941 р. повідомила про успішну роботу лаборанта над описом старовинних турецьких карабінів XVII століття та кінської збруї.

У ніч із п’ятниці 13-го, на суботу 14-го червня 1941 року його, як і тисячі інших буковинців, депортували з чернівецького вокзалу до Новосибірська. Доля інших членів родини, зокрема, матері і бабусі залишилася невідомою.  Батько, який під час війни залишився у Чернівцях,  ймовірно, загинув в одному з таборів Трансністрії. Як з’ясувалося через багато десятиліть, вижила лише старша сестра Ерні. 

З Новосибірська Петер Демант потрапив до штрафного лагпункту Іскітім табірного комплексу Сиблаг, де працював на випалюванні вапна.  Зі штрафного режимного табору Іскітім під Новосибірськом, де він встиг уже ґрунтовно дійти, його витребували для роботи на примітивному паперовому млині райпромкомбінату в Пудіно. Через деякий час йому вдалося звідти втекти і кілька місяців протинятися велетенськими Васюганськими болотами, підробляючи чорноробом у місцевих старообрядців.

Арештували Деманта під час сінокосу. Після річного сидіння у підвалі сільської КПЗ, згодом – тюрмі районного МДБ у Колпашово (нині – Томська область) був засуджений. 12 вересня 1946 року Військовий Трибунал Томського гарнізону  засудив Деманта за «розстрільною» статтею 58-1-«а», 17, а також ст.ст. 58-8, 58-10 ч.2, 58-11, 58-14 КК РРФСР («зрада Батьківщині (шпигунство), терористичні акти, антирадянська пропаганда, організований контрреволюційний саботаж») до 10 років виправно-трудових таборів, ще «п’ять дали по рогах» (поразка у громадянських правах на 5 років).

Строк відбував у різних таборах Колими, с тому числі спеціальних таборах Берлагу. Звільнився після смерті Сталіна  з олов’яної копальні «Дніпровська» 25 серпня 1953 року. Понад чверть століття потому прожив у селищі Ягідне (Ягідний) однойменного району Магаданської області. Працював чорноробом-вантажником на місцевій промисловій базі. Наприкінці 50-х та влітку 1980 року, під час відпустки,  приїздив до Чернівців в пошуках тіней минулого.

На  початку 70-х років, ще перебуваючи у Ягідному,  написав табірні спогади «Зекамерон ХХ століття», які московське видавництво «Художня література» опублікувало у 1993 році. Після виходу на пенсію переїхав на постійне проживання до дружини в Москву.

29 листопада 1991 року, військовий прокурор засвідчив своїм підписом, що на підставі п.1 Указу Президента СРСР від 13 серпня 1990 року «Про відновлення прав всіх жертв політичних репресій 20-50 років», громадянина Деманта Петра Зігмундовича, 1918 року народження, реабілітовано. 

Продовжив писати документальні і художні твори під псевдонімом Вернон Кресс. Є автором двох історичних романів з часів підкорення Дикого Заходу в США, численних подорожніх щоденників, книги спогадів та біографічної повісті про Чернівці між двома світовими війнами «Моє перше життя». Багато подорожував світом. Відвідав майже всі країни Європи та обох Америк. Зустрівся з численними друзями чернівецького дитинства і молодості, які залишилися з іншого боку залізної завіси.

Помер 11 грудня 2006 року в Москві. Похований на Ново-дівочому кладовищі. Особисту бібліотеку письменника та його архів вдова Петера Деманта передала у Чернівці. Книги стали частиною книгозбірні Муніципальної бібліотеки ім.Добрянського. Рукописи творів і щоденники поповнили фонди Державного архіву Чернівецької області. 

Юрій Чорней

26.Адреси «Першого життя» Вернона Кресса

Постійного помешкання на Буковині багатодітна родина Зиґмунда Деманта, схоже, не мала. Упродовж понад двадцяти років, які сім’ї довелося тут провести, житло вона, швидше за все, винаймала. Можливо, що дахом над головою її забезпечували нові роботодавці батька. Квартирувати родині доводилося не лише у Чернівцях. Наприклад, майже два роки прожити у невеличкій прикордонній Вижниці: від осені 1922 до осені 1924 року.  А 1925 року навіть повернутися на кілька місяців до Відня. Тому найперші дитячі спогади старшого сина Зиґмунда Деманта – Петера, які закарбувалися в його дитячій уяві, пов’язані аж ніяк не з Чернівцями. Попри всю його любов до «містечка на пагорбах».

Розповідь про своє перше, щасливе, життя Вернон Кресс  починає зі святкування четвертого дня народження. А відтак і перша згадка про помешкання, в якому сім’я жила влітку 1922 року, стосується не міської квартири. Письменник описує «ошатний селянський будинок з ґанком біля підніжжя лісистих Карпат, де родина оселилася на все літо. За кілька годин їзди потягом від великого міста». Господарем дому був колишній австрійський фельдфебель, а тепер доглядач мисливського заказника. Над будинком «круто здіймалися лісисті відроги і десь удалині біліли голі скелі». Місцеві називали їх «Перстами апостола». У корабельному лісі столітніх ялин і могутніх ялиць водилися кабани й сарни.

Швидше за все, Демант описує тут місцину над долиною ріки Золота Бистриця у Cхідних Карпатах. З подвір’я будинку, де тоді квартирувала родина, було лише три години пішої ходи до Рареу (Rar?ul). Ці скелі справді стирчать гребенем над зеленим лісом. І саме це дозволяє обережно припускати, що літній будинок Демантів розташовувався десь між курортними містечками округу Кимпулунґ і Дорна-Ватра (Ватра-Дорней).

Докладніше «невеличке селище на схилі румунських Карпат» письменник описав у розвідці «Дещо про туризм». Післяобідня прогулянка в загороджений високим парканом заказник дозволила роздивитися його з гори. «Здавалося ми не довго підіймалися, анітрохи не стомилися, а побачили наше селище, «наш» двір ніби з висоти пташиного польоту. Іграшковий будиночок з прибудованим ґанком, конюшню, курник, собачу будку, колодязь і яму за будинком, де метушилися десятки кролів. Зі схилу гори їх, зрозуміло, не видно. Лише біля воріт ворушиться червонувата точка – ми знали, що це велетенський півень стереже своїх курей. Більше у дворі – жодної живої душі, значить нашу з сестрою відсутність ще не виявили».

Осінь 1922 року Деманти проведуть у своїй великій міській квартирі. «На Панській вулиці, де ми мешкали в перші роки, над нашими головами, на третьому поверсі, розміщувалася неприємна установа», – напише років через 60-70 Вернон Кресс. Йдеться про сигуранцу. Проте,  якого саме періоду життя Демантів у Чернівцях стосується репліка  про «перші роки» – 1920-1922 років чи другої половини 20-х – початку 30-х років, з тексту книги зрозуміти складно. Запис від  6 січня 1920 року у Книзі реєстрації громадян, які приїхали з інших країн чи місцевостей Буковини і стали на облік в спеціальному бюро примарії, а відтак анкета 1925 року для отримання закордонного паспорта місцем проживання Зиґмунда Деманта вказують вулицю Янку Флондора, 19. Це дозволяє обережно припускати, що в «Першому житті» все-таки йдеться про першу половину двадцятих. Проте на Панській (у румунські часи – вулиці імені Янку Флондора) Деманти житимуть, схоже, ще не раз.

З тексту «Першого життя» достеменно відомо про височенні стелі цієї квартири, флігель у дворі, в якому  висока, струнка бабуся з довгою білою косою закрученою на потилиці вголос читала сліпому одноногому дідусеві зі страхітливим багряним рубцем на чолі взяті з бібліотеки романи. Це – татові батьки. Дитяча – це довга вузька кімната з широким вікном, далі бібліотека зі шкіряними кріслами, вітальня з дубовим столом, де всі зазвичай обідають, спальня батьків, кімната бабусі Ґусті, кухня, комірчина денщика. А ще – величезна тераса. Саме на ній малий Петер мимоволі став свідком розмови «слабкого до чарівної статі» батька та подруги родини рудої аптекарки Єви. Поцікавившись якось у присутності мами про що, власне, тоді між татом і його гостею йшлося, мимоволі спричинив гучний сімейний скандал.

Проте вже за кілька днів нагальна потреба вкотре змінити місце служби відсуне усі хвилювання далеко на другий план. Найближчі два роки родина проведе у маленькому прикордонному містечку. Житимуть Деманти спочатку на околиці лісу біля болота – за кілометр від самої Вижниці, а згодом – на пагорбі, саме навпроти місцевої електростанції. Справжність болота Петер не раз випробовував носаком черевика, проте, загрузнувши в ньому по кісточки, щоразу втікав. Коли старшій дитині – непосидючій Ерні – наспіє час вирушати до початкової школи,  родина переїде до іншого помешкання.  Це буде великий, але, на жаль, незатишний будинок на протилежному боці прикордонного містечка. Дітям нова оселя не подобалася: ліс далеко, сад менший, вулиця брудна. Єдина втіха – з  пагорба, на якому стояв будинок, майже все містечко було видно як на долоні. На задньому плані навіть можна було розгледіти рештки висадженого у повітря залізничного моста і польський прикордонний пункт.

Поява восени 1924 року (?) третьої дитини у сім'ї – Адама, народжувати якого маму на «Сітроені» відвезли до міста (Чернівців?), – сприятиме швидшому переселенню з прикордонного містечка всіх Демантів. Щоправда, переведення батька на службу не до австрійських за духом Чернівців, а кудись до Південної Румунії родина сприйме без ентузіазму. Розчарування виявиться настільки сильним, що Деманти на кілька місяців навіть повернуться назад до Відня – разом із двома товарними вагонами своїх пожитків.

У Відні на них чекала ціла купа добрих дядечків і тітоньок, двоюрідних братів і сестер. Тут їм довелося спочатку пожити у бабусиної сестри, а згодом на старій квартирі бабусі Ґусті – у центрі міста біля «Пострілу турка», як пише письменник. Кам’яний турок із шаблею в руці нібито стояв на будинку напроти. На цьому місці розірвався турецький снаряд під час облоги Відня 1683 року. За два кроки від їхньої оселі була відома літературна кав’ярня «Café Central». Стара квартира бабусі Ґусті, згідно з прикметами, які вказує її онук, була в районі палацу Монтенуво на Heidenschussgasse 1 (Гайденшусґасе). Під час другої турецької облоги Відня у 1683 році учень-пекар із Мюнстера Йозеф Шульц викрив спробу османів зробити тут  підкоп під міський мур і підірвати його міною. Про історичну подію нагадує фігура яничара на стіні будівлі. До кафе «Централь» звідси справді метрів 100-150. Кафе розташоване у палаці Ферстль, який збудував, як баумайстер (керівник будівництва) та співавтор,  Йозеф Главка перед приїздом до Чернівців.

А вже зовсім скоро Демантів знову покличе дорога. Щоправда, цього разу за сином, невісткою та онуками батьки Зиґмунда Деманта не поїдуть. Старі залишаться доживати віку десь в особняку під Віднем. Їм обом на той час буде добре за вісімдесят. Наглядатиме за ними стара кухарка Резі, яка ще до війни прослужила в них років зо двадцять. 1925 року до комфортніших за поселення Південної Румунії, а головне – австрійських за культурою Чернівців повернеться тільки молодше покоління Демантів.

Постійна потреба Адама у свіжому повітрі, (цікаво, що Деманти сказали б про нинішню чернівецьку атмосферу?) змусила сім’ю винайняти будинок на околиці міста. Для поселення було обрано двоповерховий особняк на колишній вулиці Святого Домініка (нині – Йозефа Главки). Одразу за резиденцією митрополитів Буковини та Далмації, саме напроти парку на горі Габсбург. Тут сім’я прожила майже три роки. До квартири на першому поверсі заходили просто з вулиці, минаючи маленький палісадник. Напроти – досить лише перейти ґрунтову дорогу – великий парк, що круто спускається під гору. На вулиці мало цікавого: з протилежного боку лише кущі і дерева парку.

Великі кімнати розташовувалися анфіладою: за дитячою, де стояв рояль – велетенська їдальня, відтак кухня з ванною, трохи збоку – кімната Юстини, ще далі – вітальня, вихід у двір, і врешті спальня батьків. Туалет взагалі був десь за коридором. Поруч мешкали ще дві сім’ї, вікна яких виходили у палісадник. Спуститися у палісадник можна було через подвійні, куті залізом двері по двох кам’яних сходинках просто з дитячої кімнати. Сидячи у палісаднику, легко було рахувати візочки, в яких немовлят везли на прогулянку до парку. 

Ближче до літа 1927-го родина знову «перекочує»: цього разу – до центру міста. Зважаючи на те, що район нинішнього проспекту Незалежності тоді був околицею міста із сільською забудовою, а за вулицею Реджеле Кароль (до 1918 року – Садовою-Gartengasse), у нинішньому районі вулиць Федьковича-Аксенина хіба що поля не колосилися, вирахувати центр Чернівців на перший погляд нескладно. «Перед  будинком на самому краю  міста, де за садами навколишніх вілл і садибами дрібних землевласників уже починалося дике поле, теж зяяла непевність. Схід був загрозливим для нас. Розкішні дерева Народного саду, з якими межував наш сад, стояли голі», – описував цю місцевість  Реццорі. Інша річ – установити конкретний будинок, до якого цього разу переїхали Деманти. Принагідно тут можна зауважити, що нинішні кам’яниці на Федьковича – межа бажань деяких чернівецьких нуворишів – тодішня чернівецька публіка вважала збудованими без смаку.

З розкиданих у тексті «Першого життя» згадок про квартиру в центрі достеменно відомо таке: зупинившись під крайнім вікном на другому поверсі, пізні перехожі часто слухали фортепіанну гру військового інструктора Зиґмунда Деманта. А ще у цьому «великому» будинку торгували автомобілями «Шевроле». Під час візиту до Чернівців влітку 1980 року, 62-річний Петер Демант довго розглядатиме двоповерховий будинок з барельєфом святого Флоріана на фасаді, й між іншим зауважить: наша квартира була неподалік від цього місця. Адреса будинку з барельєфом –  вулиця Ольги Кобилянської, 23. Відтак можна припускати, що квартира Демантів теж була на колишній Панській. Ще одна важлива вказівка для дослідників життя і творчості Деманта: поверхом вище, над апартаментами, які тоді займала сім’я, містилася румунська сигуранца. Тут час від часу допитували людей.

Але, якщо стверджувати впевнено,  якого саме періоду життя родини в Чернівцях стосується згадка про сусідство з сигуранцею, поки що неможливо, то довідатися точну адресу румунської спецслужби виявилося нескладно. Здійснене фахівцями Центру буковинознавства ЧНУ ім. Ю. Федьковича на замовлення управління СБУ в Чернівецькій області архівне дослідження дозволило визначити: специфічна установа розміщувалася за адресою вулиця Янку Флондора, 19. Генеральний субінспекторат державної безпеки (сигуранца) займав тут апартаменти на третьому поверсі починаючи від 1919 року. Запчастинами до  легкових  і вантажних автомобілів торгували в магазині на першому поверсі. Леопольд Мересх започаткував свою справу 1934 року. Тож згадка про «Шевроле» у вітрині їхнього будинку –  не художня вигадка Вернона Кресса.

Колишня вулиця Янку Флондора нині носить ім’я Ольги Кобилянської. Рішення про перейменування вулиці Чернівецький облвиконком прийняв 27 листопада 1940 року: «у зв’язку з 55-річчям літературної діяльності видатної української письменниці Ольги Юліанівни Кобилянської… перейменувати вул. Янку Флондора міста Черновець на вул. ім. Ольги Кобилянської». На той час Демант ще був чернівчанином.

Під 19-м номером стояв будинок, який завалився 22 червня 2002 року. Згодом на його місці збудували новий, спробувавши максимально зберегти архітектуру фасаду і осучаснивши внутрішнє планування. Стара будівля стояла тут з австрійських часів. Це видно з тогочасних схем і листівок. А нумерація будинків, як дозволяє судити оцифрований план Чернівців Людвіґа Веста, на цій ділянці вулиці не мінялася. Відомий план, на якому позначено не тільки чернівецькі шляхи, але й пронумеровано будинки, 1911 року опублікував видавець Леон Кьоніг. (Оригінал карти-схеми зберігається в Австрійському військовому архіві). Власниками ошатної споруди були поважні чернівецькі адвокати брати Хайм та Мендель Кінсбрунери.

Після приєднання північної частини Буковини до «Країни Рад» будинок націоналізували. Комісія Чернівецького обласного виконавчого комітету оцінила його у 3,5 мільйона румунських леїв. Голова облвиконкому Коліков і секретар Кожухов засвідчили підписами, що споруда перейшла у державну власність. Націоналізоване приміщення використовували для різних потреб.

Зокрема, розмістили фонди Чернівецької обласної бібліотеки.  Її створили в липні 1940 року згідно з рішенням Ради Народних Комісарів УРСР. Водночас директорів шкіл та керівників громадських організацій м. Чернівців та Чернівецького повіту зобов’язали до 20 серпня здійснити інвентаризацію книжкового фонду. Фіксує доручення нової влади протокол Чернівецького повітового виконавчого комітету від 8 липня 1940 року, в якому йдеться про організацію мережі закладів мистецтва. Публічні бібліотеки підлягали обов’язковій реєстрації у бібсекторі Повітового відділу народної освіти.

Паралельно у серпні шукали зручне приміщення під обласну бібліотеку, яка існувала поки що лише на папері. Бажано  на престижній вулиці, в центрі міста. І таке місце незабаром знайшлося. Виконком Чернівецької міськради прописав новий заклад  за адресою вулиця Янку Флондора, 19. (Рішення виконкому № 13 «Про виділення приміщення для організацій і установ» від 9 вересня 1940 року). Під тисячі томів бібліотечного фонду виділили п’ять кімнат і велику залу, де мав бути обладнаний читальний зал на 100 чоловік.

Для цього, щоправда, довелося потіснити інших власників приміщень. «Надати обласній бібліотеці для дорослих другий і третій поверхи із наступним закріпленням за обласною бібліотекою правої сторони першого поверху будинку по вул. Янку Флондор, 19, –  читаємо витяг з протоколу № 20 засідання виконкому Чернівецької міськради від 5 жовтня 1940 р. –  Зобов’язати міськжитлоуправління до 05. 10. 1940 р. звільнити все приміщення для обласної бібліотеки для дорослих, надавши колегії адвокатів приміщення майстерні Карла Пі(т)цінґера по вул. Янку Флондор, 3. кв. 5. Переселити лікаря Конн у рівноцінну квартиру. Переселити в інші приміщення адвокатів і господаря будинку».

Газета «Комсомолець Буковини» повідомила про відкриття обласної бібліотеки в номері від 15 листопада 1940 року. Згідно з повідомленням, за кілька днів роботи до бібліотеки  записалися 150 читачів. До їхніх послуг 8 тисяч книг російською, українською, єврейською і німецькою мовами. Ще 5 тисяч обіцяють надіслати найближчим часом з Москви, Києва, інших міст. У приміщенні, де колись жили Деманти, бібліотека проіснувала недовго. Незабаром її прописали за іншою адресою на вулиці Ольги Кобилянської. 

Вже 3 січня 1941 року на бюро обкому КП(б)У розглядалось питання «Про вилучення шкідливої літератури». До списку застарілих і шкідливих видань потрапило чимало творів місцевих авторів, які  суперечили комуністичній ідеології. Відтак облліт (управління у справах літератури і видавництв) зобов’язали простежити за їхнім вилученням з бібліотек і книгарень. Вилучені книги або вивезли до спецфондів Москви, або спалили на місці у печах облліту, – стверджував дослідник Олег Шилюк.

У червні 1941 року, після початку радянсько-німецької війни, бібліотека взагалі припинила існування. На той момент, згідно з різними даними, бібліотечний фонд  сягнув 30 тис. книг, а кількість читачів зросла до 4 тисяч. Дещицю цінної літератури встигли евакуювати, більшість знищили творці нового європейського порядку. Обсяг збитків, заподіяних бібліотекам краю під час війни оцінили у 350 тис. крб., обсяг втрачених фондів – 30 тисяч примірників.

«Один лише вигляд кирилиці сповнював жахом стражів порядку – від начальника сигуранци… до останнього вартового», – засвідчує Петер Демант. Камера німецького фоторепортера Віллі Праґгера, який відвідав тоді Чернівці, зафіксувала викинуті на смітних бюсти Шевченка та Горького. Очевидно, що бібліотечним виданням «цивілізатори» вготували подібну долю. У цьому вони були, як дві краплі води, схожими на радянських  «визволителів».

Можливо, це місце справді було несприятливим для книжок. За румунських часів у будівлі розташувалася таємна політична поліція. 2002-го року будинок взагалі… зруйнувався. Недобру карму споруди засвідчує життєва доля Петера Деманта, який мешкав тут разом із батьками. Щоправда, книги мешканці цього дому, схоже, любили. Кожний по-своєму, звісно. Хтось – шукаючи в них заборонений зміст. А хтось, як Демант, – ставши письменником Верноном Крессом.

1990 року письменнику наснився панорамний сон. Записуючи його до щоденника, він, поміж іншим, згадає «нашу квартиру». Починається сон із зустрічі абітурієнтів 1936 року, які зібралися біля старого міського театру. Щоправда, театру там давно вже немає. На цьому місці румуни збудували CasaAsigurarilorSociale – Каси соціального страхування  (нині – міська поліклініка на вулиці Шкільній у Чернівцях).  

«Місце біля театру знайоме мені до найменших подробиць: поруч міст-віадук, під ним – старе місто видно аж до Прута, за віадуком турецька лазня, ще далі запорошена, немощена вулиця, яка веде до старої синагоги. Десь тут у часи війни починалося гетто. Навколо – за густими, гарно підстриженими кущами, могутніми деревами та акуратно пофарбованими парканами – ховаються ошатні особняки. Ближче до центру розташувалися великі дохідні будинки, у крайньому напівпідвалі – підозрілий бар із дівицями: там грав на саксофоні мій шкільний приятель Йозеф Хубер, а звідти вже рукою подати до гімназії моєї сестри і нашої квартири».

Щодо згаданої «гімназії моєї сестри», як орієнтира, від якого було рукою подати до «нашої квартири», то це Liceul Clasic Modern Particular de fete  (розміщувався на розі нинішніх вулиць Шептицького та Турецької, нині тут – чернівецька румунська гімназія). Але чи була ця квартира останньою, в якій Деманти мешкали до війни? Невідомо!

Стверджувати напевно, чи змінювала родина  місце проживання після переїзду «до центру» текст «Першого життя» не дозволяє. Розповідаючи про успіхи молодшого брата Адама у школі буквально з першого року навчання, автор лише мимохідь зазначає: з того моменту «кочове життя родини закінчилося» (орієнтовно – після 1932 року). Зрештою, звідси і Петеру було ближче до школи. Тепер не доводилося тягнутися до неї хвилин сорок ледь не через усе місто. Як не крути, але з нинішньої Кобилянської до гімназії № 5, що на вулиці Дмитра Загула (у цьому приміщенні був розташований середній навчальний заклад, який закінчив майбутній письменник), таки ближче, ніж з вулиці Йозефа Главки. Місцем для зустрічей з друзями  тепер служив Народний парк (нині – імені Тараса Шевченка). Хронологічно – це початок 30-х років. Усі подальші згадки житла стосуються тільки його облаштування, але не місця проживання родини.

Водночас можна припускати інше: у помешканні під сигуранцою юність Вернона Кресса точно не пройшла. Своїх тодішніх гостей жіночої статі молодий студент запускав до помешкання, користуючись... вікном, розташованим лише трохи вище рівня тротуару. У чернівецькій адресній книзі 1936 року вдалося знайти такого собі Demaud Sigmund Dr. medic major, який проживав за адресою вулиця Ісопеску, 4 (нині – Мирона Кордуби). Можливо, йдеться про батька письменника. Зиґмунд Демант 55-ти років з дружиною Gezela Demant 33-ти років, зі списку чернівецьких євреїв 1942 року, мешкав за адресою вулиця Florilor, 3-a (нині – В.Залозецького). Сам Петер, починаючи з 1936 року, до Чернівців навідувався тільки наїздами.

Цікавіше з’ясувати, де Демант жив від 28 червня 1940 року до дня депортації з Чернівців – 13 червня 1941 року. Адже якщо про свою тодішню працю у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї Вернон Кресс докладно розповів у нарисі «Лаборант», то щодо місця його проживання є запитання. Не міг він увесь цей час мешкати просто у приміщенні колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації, де радянська влада розмістила музей.

Якщо не з’ясувати достеменно, то бодай просунутися в цьому напрямку пошуків несподівано допоміг матеріал московського власкора кількох видань Валерія  Майорова. У нарисі «Гніздо лелеки», присвяченому Чернівцям, журналіст, поміж іншим, переповів... життєву історію Петера Деманта (матеріал опубліковано у журналі «Смена» за 1992 рік).  Автор особисто знав колишнього чернівчанина, спілкувався із ним. Готуючи публікацію, працював у чернівецькому архіві. Тому його зауваження варте уваги: останнє чернівецьке житло майбутнього Вернона Кресса розташовувалося на відрізку вулиці Руської, обмеженому з одного боку Центральною площею, а з іншого – Собором Успіння Пресвятої Богородиці. Іншим орієнтиром є «територіальне міжгалузеве виробниче об'єднання» Чернівецького міськвиконкому, по сусідству з яким в 1941 році нібито квартирував Вернон Кресс. З’ясувати телефони колишнього керівника установи вдалося за лічені хвилини. І хоча Василь Долгов був на пенсії, чоловік одразу вказав адресу будинку: Руська, 20. Останню чернівецьку квартиру Деманта можна шукати у будівлях під номером 18 або 22. А заразом – заховані у тайнику щоденники і револьвер.

27.Петерова ялина

Позаяк будинок, розташований на вулиці Ольги Кобилянської, 19, зруйнувався, єдиним установленим місцем проживання Демантів у Чернівцях залишається дім біля парку імені Юрія Федьковича. Впізнати його можна за текстом «Першого життя». Особняк мав  особливу прикмету: старезну ялину, яку семирічний Петер посадив перед домом далекого 1925 року. Таке саме дерево, посаджене поруч сестрою Ерні, на жаль, загинуло. Наразі на вулиці Главки є тільки один дім – під номером 13, перед яким донедавна росла велетенська ялина.    

Остаточно розвіяв сумніви сам... Вернон Кресс. Завітавши у червні 1980 року до Чернівців – через 40 років після депортації, – він не лише описав хвилюючу зустріч з будинком дитинства, але й сфотографував його. Влітку 2009-го вдова письменника передала історичну фотографію авторові. Якщо колись постане питання про пошанування пам’яті Вернона Кресса у Чернівцях, кращого місця для встановлення меморіальної дошки годі й шукати. Фасад будинку за адресою Йозефа Главки, 13 підійде для цього якнайкраще. Очевидно, що будівля вже зараз потребує опіки з боку державних пам’яткоохоронних організацій та громадськості. 

Натомість автори документального фільму «З батьківщиною у серці: Петер Демант», який вийшов у рік 600-річчя першої письмової згадки про Чернівці (ТРК «Місто», ТРК «Чернівці»), правильно визначивши вулицю проживання сім’ї, неточно вказали будинок. Закадровий текст з «Першого життя», який начитав Семен Цідельковський, не відповідає пропонованому відеоряду. Глядачів переконують, що обійстя Демантів – це розташована на тій же вулиці вілла «Лола».

Насправді у віллі «Лола» – четвертому за рахунком будинку, якщо лічити від того, в якому жила Ольга Кобилянська, мешкав друг Петера – Евальд Гаусліг, але аж ніяк не він сам. Письменник залишив такий орієнтир вілли родини Гаусліг: «А далі (рахуючи від особняка Кобилянської. – Авт.), через чотири будинки, як і раніше, стояла, хоча вже без напису, моя рідна вілла «Лола»! Очевидно, що прикмета «через чотири будинки» може стосуватися не тільки будівель під №№10,8, де нині розташовані  корпуси дошкільного навчального закладу №6, але й сусіднього з ними особняка під №6.

Хазяйка вілли Амалія Гаусліг, не довіряючи молоку з базару, не лише утримувала тут корову, а й власноруч її доїла. Як-не-як, у родині налічувалося восьмеро дітей. З сином власників вілли Петер познайомився під час військової служби.  (Через тісні дружні стосунки його самого згодом жартома називали дев’ятою дитиною тітоньки Малі). Тільки після смерті голови цієї великої сім’ї, у стіні вілли «Лоли» виявили його таємний щоденник. Страждаючи на невиліковну хворобу, багатий лісоторговець волів за краще звіряти свої думки не родичам, а паперу.

З Гертою Гаусліг (по чоловікові Оуен) – наймолодшою з дітей колишніх власників вілли «Лоли» – та її донькою Демант ще поспілкується у кондитерській «Прага», що на Арбаті в Москві. Майже так само, як колись спілкувався в «Рипяну» на Панській. «У нас завжди були платонічні стосунки: її брат став моїм кращим другом після від’їзду Конрада, а з нею я плавав, катався на лижах, лазив по горах. Понині вона мені хороший друг», – уточнив чоловік. Епістолярний зв’язок колишні чернівчани налагодили, коли Петер ще перебував на Колимі.

Герта Гаусліг-Оуен була не єдиним очевидцем минулого Вернона Кресса, яка знала його чернівецьку адресу. Унікальним свідком, здатним указати місце проживання Демантів у Чернівцях,  була Петерова ялина. На жаль, захисту вона не дочекалася. Під Новий, 2012-й, рік місто втратило один з привабливих туристичних об’єктів гіпотетичного пішохідного маршруту-екскурсії «Чернівці між двома світовими війнами». Адже водять туристів у Львові, приміром, пам’ятними місцями навіть вигаданих літературних героїв. Чому на Буковині не може бути такого маршруту? Достеменно відомо про городян, які, прочитавши мемуари Петера Деманта про міжвоєнні Чернівці, мало не з книжкою у руках ходили містом, відстежуючи згадані у «Першому житті» пам’ятки, цікаві місця та об’єкти.

Стара велетенська ялина, поза сумнівом, могла  стати окрасою подорожі містом минулого. Усвідомлення, що семирічний Петер посадив ялину власноруч, посилює відчуття причетності до таємниці чужого життя. «Сестра Ерні схитрувала й посадила ялинку в готову яму. Я ж викопав для своєї нову і посадив деревце. Три роки по тому, коли ми залишали квартиру, наші ялинки гарно підросли», – засвідчив у мемуарах письменник. Окрім естетичної, остання обставина додавала дереву культурно-історичної цінності. Адже воно  дозволило ідентифікувати місце проживання родини Демантів у Чернівцях.

Проте не судилося. Дерево зрубали. «Незадовго до Нового року дерева ще стояли, а за кілька днів, коли знову завітав до парку імені Федьковича, їх вже не було. Сталося це у проміжку між 25 і 29 грудня», – засвідчив історик Ігор Піддубний. Остання надія, що трапилася помилка і дерево вціліло, розвіялася після власних відвідин відомої адреси. Місце, де нещодавно височіла вічнозелена красуня, зяяло  потворним пеньком.  Судячи по зрубу, що не мав жодної червоточини, дерево було здоровим. А з огляду на особливості свого виду, могло простояти ще не один рік. У тресті зеленого господарства підтвердили: 28 грудня 2011 року працювали за цією адресою. Дерева зносили планово і не лише тут. Під кінець року терміново освоювали додаткові кошти з Екологічного фонду, виділені Чернівецькою міською радою. Замовником робіт виступала Шевченківська районна рада у м. Чернівці. Акт обстеження дерев із подальшою видачею ордера на рубку провели фахівці департаменту житлово-комунального господарства міської ради.

Формальних порушень у цій скандальній ситуації виявити не вдалося. Окрім моральної, жодної іншої відповідальності причетні до неї не понесли. У Чернівецькому обласному центрі з питань культурної спадщин запевнили, що меморіальні дерева на облік не беруть.  У відділі біоресурсів, заповідної справи та формування екомережі регіонального Держуправління охорони навколишнього природного середовища  «Петерова ялинка» на обліку теж не перебувала. Тому, згідно з паперами, скоєне виглядає нормально.

Чому ж тоді ця історія залишає такий гіркий осад? Можливо, через брутально знищену добру справу чийогось життя: «Посадити деревця ми вирішили після популярної бабусиної лекції про рослини... Як будь-яка хороша людина, за її словами,  я просто зобов’язаний був посадити дерево. Так само, як бодай одній людині врятувати життя і написати хоча б одну книгу... Виходить, усі три завдання бабусі Ґусті я виконав», – тішився Петер Демант.

Залишається сподіватися на кращу долю іншого дорогого йому дерева. Стрункої сосни, за якою письменник спостерігав з вікна палати десь у підмосковному санаторії. «В усій красі її молодості і прагненні вгору – молода, чудесна  сосна, темнозелена, з густими, наче хутро у ангорського кота, голками – висотою уже до підвіконня четвертого корпусу. Це буде могутня сосна, що значно перевищить будівлю корпусу, радість багатьох недужих і білок – коли мене, нас давно вже не буде! Але поки вона належить мені», – вивів 76-річний чернівчанин у щоденнику. 

Насамкінець варто згадати твердження краєзнавця Лариси Канюки, озвучене після історії зі зрубаною ялиною. Дослідниця визнає, що Деманти жили на вулиці Домініка, але не в 13-му, а 16-му будинку, – припускає вона.  «Лише сильна завантаженість за основним місцем роботи не дозволяє сісти за спогади про вісімдесятий рік, коли письменник приїздив на рідну вулицю. А те, що вже написала, знищив вірус», – розповіла пані Канюка вдові Вернона Кресса.

Але ні «Перше життя», ні отримана від вдови Деманта  фотографія будинку, не дають підстав ставити під сумнів попередню адресу. Демант чітко вказує: його будинок був двоповерховим, а будівлю під №16 такою можна назвати тільки з натяжкою. У ній не два поверхи, а цоколь і поверх. Анфілада кімнат, які згадує автор, теж не зовсім схожа.  Поруч із домом №16 справді розташований «будинок на схилі», де жила Кобилянська. Але малий сусід письменниці вказував, що їхній «стояв навпроти». Вхід до квартири на першому поверсі  пролягав через малий палісадник. Сидячи в палісаднику, зручно було рахувати візочки, у яких немовлят везли на прогулянку в парк. Очевидно, для цього він мав дивитися на вулицю, а не у двір за будинком. Піднімалися в оселю лише по двох сходинках. А в домі №16  з боку вулиці їх значно більше.  Напроти описаного Петером палісадника – досить лише перейти ґрунтову дорогу – кущі й дерева.  Вікна дому №16 впираються в глуху стіну університетського парку.  Натомість потрапити у його парк, згадує Демант, можна було або з палісадника, перетнувши дорогу і перестрибнувши через живу загорожу, або через один з трьох входів. До улюбленого місця ігор й читання – штучної скелі – «вела пряма дорога від другого входу напроти нашого будинку». Ця дорога збереглася донині. І починається вона майже перед вікнами дому №13. 

Будинком, напроти якого розташувався другий вхід до парку – ще один важливий орієнтир для ідентифікації, можна вважати також будівлю №11. Вона двоповерхова, хоча й не така ошатна, як сусідня №13. Зате тут зберігся палісадник і вхід прямо з вулиці. Єдине, чого не вистачає для цілковитої ідентифікації, – це ялини.

Демант пише, що 1980 року його ялинка ще була неушкодженою. «Минуло півстоліття, я повернувся до міста свого дитинства і відвідав старе житло. Палісадника вже не знайшов: вулицю розширили, площадку перед домом залили асфальтом, але посеред асфальту стояла струнка  могутня ялина, що набагато переросла двоповерховий будинок, – моя ялина». Перед будинком №16 у цей час подібне дерево тоді не росло. Це підтверджують інші мешканці вулиці, які проживають на ній з 70-х років. Натомість листяні дерева перед ним достатньо старі. Не схоже, щоб між ними взагалі колись було  місце для великої  ялини. 

Натомість перед домом №13 ялина – і навіть не одна, а цілих дві – 1980 року росла. Правда, те, що їх було дві, дослідження тільки заплутує. Демант чітко вказує: застав тільки свою  ялинку, а посаджена Ерні зникла. Вдова письменника теж підтверджує: «ялинку і свій старий будинок Петер фотографував не випадково. Він точно вказав, що ялинка Ерні зникла, а його вціліла й виросла з іншого боку». Виходить, будинок №13 теж не його рідний дім? А як же тоді фотографія, хоч і не зовсім якісна, решта прикмет, що вказують саме на нього?

Спогади про перебування в місті дитинства Вернон Кресс записав через півтора десятка років після приїзду у Чернівці, тож наплутав із ялинами? Чи їх від самого початку було більше. Вціліли посаджена ним і кимсь іще, але не сестрою? Більше проблем з міцними вхідними дверима. З фасаду двоповерхового дому № 13 вони зникли. Можливо, двері до половини замурували, замінивши вікном, коли розширяли дорогу і асфальтом заливали палісадник. Кому, справді, охота заходити в будинок просто з вулиці? А може, письменник поєднав описи різних будинків: вихід на тротуар, хоч і з більшою кількістю сходинок,  зберігся у будівлі під шістнадцятим номером. Чи просто обрав перший ліпший будинок, який йому приглянувся,  і вигадав решту історії?

Вирішити суперечку може запис в адресній книзі з прізвищами мешканців тих часів. Звісно, якщо її вдасться  знайти. А до здійснення такого дослідження залишається тішитись: за Деманта в Чернівцях уже змагаються. Так, як колись сім грецьких міст сперечалися за Гомера: кожне прагло вважатися його батьківщиною. Значить, Демант і його спадщина теж потрібні.

Які ще життєві історії бережуть старі чернівецькі дерева, насаджені попід вікнами кам’яниць? Скільки родинних переказів пов’язані з цими німими свідками минулого? Відповіді знають члени чернівецьких сімей, які давно розсіялися усім світом. Решта довідується про них випадково. Хто знав би дивовижну історію, яку донедавна приховувало струнке дерево на вулиці Главки, якби Вернон Кресс не розповів її у «Першому житті»? А починалася вона з посадженого у дитинстві деревця: Петерової ялинки.

 Ілюстрації Ірини Вєчної