Де ж ви, наші любі, гуцулики, де?

Та вони, ці коники, відколи гори Карпатські та доли. Та вони ще й напрацьовитіші з-поміж інших, найневибагливіші до корму, найстійкіші до погоди. Та хіба їх порівняєш з іншою тягловою силою. Бачили б ви їх під час трелювання деревини на крутизнах гір, де ніяка техніка не пройде та не упорає. Та ці коники краще тягнуть за будь-якого мотора. Але вже по-всьому, – з болем виповідають горяни проблему. Тих гуцуликів, яких колись утримували наші діди та прадіди, ще за наших славетних Федьковича та Кобилиці. Вважайте, що нині тих гуцуликів, яких знає історія, вдень з вогнем не стрінеш.

• А то чому? – і собі не раз задаюсь пекучим запитанням, ще більш запалюючи цим до розмови небайдужих до своєї минувщини горян.

• Ваню, – виповідав свого часу бачення проблеми знаменитий аграрій Путильщини (уже давно покійний) Петро Прокопович Дутчак. – Знаєш, друже, поки на плаву трималися крупнотоварні господарства, одним з яких у Сергіях керував і я, всі мали немалий зиск від тих гуцуликів, котрих у наших стаєнках утримали по 10 і ще більше пар. Справжніх гуцуликів. А коли ці господарства почали розпадатися, враз зникла й чистопородна масть тих коней. Бо услід занепала також селекційна справа.

• А ви, Петре Прокоповичу, так сумно про все, наче сьогодні справді в горах жодної пари славетних коників, котрі, як свідчить історія, виручали навіть військо під час Першої світової.

• Може, десь і побачите, але впевнені, що то помісь, бо чистопородні гуцулки перевелися навіть на найвіддаленіших теренах Гуцульщини.

Та все одно тішу себе думкою, що десь таки їх стріну. Ну, хоча б на сільських базарчиках. Як-ось в Усть-Путилі, Розтоках, Яблуниці, ще десь. Усіляко приглядався, звертався по допомогу до базарових, аби розгледіти їх з-поміж інших коней, виставлених на продаж. Все безрезультатно. Один газда чито з хутора Гребінь, чи з Біскова сказав, гамуючи мою зацікавленість:

• І не марнуйте часу. Вся оця тяглова сила на наших базарах – то помісь, а чистопородного гуцулка вздріти навіть не намагайтеся. Кажу вам: вони вже начисто перевелися.

Вірю, бо горяни не звикли лукавити. Як-бо той ґазда з віддаленого хутірця. Та про всяк випадок, мав розмову з лісничим Селятинського лісництва І.І. Юрнюком. Попри всі гризоти, які сьогодні підтинають також лісову галузь, Іван Іванович й досі утримує в своєму лісництві найчисельнішу в галузі України кількість коней. 30 чи 40 пар, але предостатньо, як для одного лісництва.

• Знаєш, Ваню, всі ці коники, що бачиш, хороші по-своєму. Але в наших горах кращих від гуцуликів не було й не буде. Пам’ятаю, що вони були колись і в мого тата та дідуся. Ми їх, як ніхто інший, любили. Але то було давно…

По розмові з Іваном Івановичем згадав прецікаву деталь також про справді історичну місію коників-гуцуликів. Свого часу, гостюючи в колишнього директора Селятинської СШ Леоніда Колісника (на жаль, також уже покійного), в його колекції фотографій побачив такий раритет, який вразив наповал. На тому фото було зафіксовано фрагмент, коли пара впряжених коників-гуцуликів долала гармату через крутизну перевалу. Не відаю, чи вберегла родина те фото-унікум. Але як зарар пам’ятаю фрагмент, який у пеклі штурму перевалу зазняв невідомий військовий фотограф.

А мені тим часом все одно здається, (ну як не помріяти), що десь на Шурдині, де кипіли бої Першої світової, та ще на дальшому перевалі Джогуль, якоїсь днини неодмінно стріну пару гуцуликів. Може, десь на випасах, а, може, таки впряжених у возиках, стараючи пашу для своїх ґазд.

Іван Агатій

заслужений журналіст України