Чи оздоблюють у Заставні зупинки стразами від Сваровскі? (знов про Заставну, її мовчазних рибалок, депутатів і журналістів

 Видання, які пишуть про вражаючі, шокуючи події, не часто потім повертаються до них: накриває хвиля наступних новин.  А між іншим, усе цікаве відбувається якраз поза прицілом телекамер, за відсутності прес-конференцій тощо... Найцікавіше відбувається, коли галас стихне... Тож анонсуємо рубрику « Історія з продовженням»,.

Сьогодні спробуємо дізнатися, що ж відбувається із справою Бойчука?  Як поживають учасники події?  Нещодавно таку спробу зробила київська журналістка Лідія Денисенко. І з цього приводу у  Києві з’явилася стаття  « Місто побитих рибаків».  Мою увагу робота Денисенко привернула тим, що, відвідавши Заставну, вона не переговорила з рибалками. А Денисенко -- надзвичайно досвідчений і талановитий журналіст. Мене цей факт вразив. У ньому ьула загадка. Погодьтеся, проїхати шістсот кілометрів і не переговорити із жертвами...

Та, з’ясувалося жоодної загадки!\. З ними, справді, неможливо переговорити! Я зміг зв’язатися  тільки з одним. Та Іван Бабій  відмовився від зустрічі під приводом того, що дуже багато роботи. Повідомлення  не дуже оптимістичне, тому що Іван працює на цвинтарі: -- Ви не уявляєте, що тут відбувається. У мене похорон за похороном. Все копаю і копаю. З родиною зустрітися нема коли

 -- Ну півгодини у вас є, щоб зустрітися? – вклинив прохання.

-- Зустрітися... А що я? Я, як хлопці. Вони скажуть, зустрінемося. 

Я попросив Івана поговорити із хлопцями. І результат не забарився: телефони хлопці не піднімали, або просто скидали. При тому, що вони не знають мене особисто і факт упередженого ставлення виключений. Тож і з київським журналістом відбулося щось подібне. В чому ж загадка? Потерпілі відмовляються від зустріч із журналістами.... Хоча журналісти нічого поганого поки що ані Івану Абрамовичу, ані Івану Бабію, ані Миколі Михайлюку не зробили. Швидше, навпаки. Якби не ті самі журналісти і кілька місцевих депутатів, то хлопці б просто втерлися, і не було б ніякої «справи Бойчука». І видатний менеджер району продовжував би пестити свій комплекс маленького царька. А крива браконьєрства (назвімо речі своїми іменами) у Заставнівському районі різко б пішла на спад.

Не вказуватиме джерел, але згадана київська журналістка хоч і не могла переговрити рибалками, але поспілкувалася з їхнім адвокатом.  І, здається,  саме адвокат -- носій ідеї, що рибалкам не варто зустрічатися із пресою, щоб «вони не сказали чого зайвого, щоб могло їм нашкодити» (ну не рибалки ж це вигадали). Київську гостю ця позиція вкрай здивувала. Скажу більше, вона може здивувати навіть телеграфний стовп. Адже будь-який розголос, будь-яке повернення теми невигідно лише одній людині, а саме – Михайло Бойчуку. Але чи справа адвоката рибалок опікуватися інтересами відповідача? Чи так дивно він розуміє інтереси своїх підзахисних. Гадаю, це не питання особливостей буковинської юриспруденції. І справа не тільки в адвокаті, напевно, замовчування вже в інтересах рибалок. Є дивна поведінка, значить є мотивація. Та й недарма мудрі люди кажуть, що мовчання...   

Тим паче, що Михайло Бойчук же, на думку аналітиків, судячи з кадрової політики в районі, проводжує впливати на ситуацію на Заставнівщині. Принаймні, на ключові посади все ще призначають людей, яких кулуарно вважають «людьми Бойчука».

Власне, це і є продовження гучної історії, яке повчальніше, аніж сама історія. Приємно, коли нема ілюзій.

Але, хотілося б, крім усього, зауважити ось що. Хоча, гадаю, зустрінуся  з нерозумінням. З суто людської точки зору можна зрозуміти Бойчука, який власноруч хоче «розібратися» з рибалками, які приперлися на чужий став. І наше співчуття «рибалкам» обумовлено лише розумінням, що ті живуть на жебрацьку зарплату. І ця риба для них – реальний внесок в сімейний бюджет. А зарплата жебрацька, тому що ця держава знущається над найманими працівниками і вважає їх за рабів. Крім того, бейсбольною битою по ребрах, або прикладом по зубах, це щось з розряду садо-мазо- вправ. І нормальні люди, як правило, до них не вдаються. Навіть, якщо у них поцупили рибки.

Але на чужий став, тим не менш, не ходять рибалити. І зрозуміти гнів господарів можна.

Мою ж увагу привертають інші події, які ніколи не обговорюватимуть на « Шустер-Live». На які всім начхати. По-перше, зачаровує факт, що заставнівська газета « Голос краю», яка анонсує себе як «захисника інтересу людей», не написала про подію... жодного слова. За усі місяці. До того ж, ці журналісти там пишуть статті на кшталт «Журналістика – оголений нерв суспільства», і у них є рубрика «Свобода слова». Якщо колектив газети вважає, що Бойчук правий, або не настільки винний, захищайте його. Обговорюйте тему, дискутуйте.  Але не подати сам факт....

Скептик зауважить: хіба мовчання газетярів – це подія? Та це суперподія! Більш промовистого факту, який би свідчив про життя в цій країні і місті Заставна, зокрема, неможливо придумати.  Але це так, між іншим. Мені ж здається набагато важливішим не те, що сталося на ставу. А, наприклад, непомітний, дещо радянський звіт про рік роботи під керівництвом Бойчука. Зокрема, та ж газета «Голос краю» пише, що на заміну вікон в заставнівській музичній школі витрачено триста тисяч гривень, а на виготовлення бібліотечних карток і формулярів дванадцять тисяч гривень. Є ще дивна позиція – будівництво автобусної зупинки – один мільйон гривень.

Отже, питання на засипку, скільки вікон у Заставнівській музичній школі, і скільки читачів в їхніх бібліотеках? Але це вже не для рубрики «Історія з продовженням, а, швидше, до «Історія, з якої ніхто не робить історії».

До речі, 5 жовтня відбудеться судове засідання ( Першотравневий районний суд), де розглядатимуть цю резонансну справу.

За атеріалом  Сергія ВОРОНЦОВА у " Версії"