'ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ТЕАТР ТАК, ЯК ЛЮБЛЮ ЙОГО Я?' Або про театр сам по собі, а не театр для себе

"ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ТЕАТР ТАК, ЯК ЛЮБЛЮ ЙОГО Я?" Або про театр сам по собі, а не театр для себе

28.11.2011, 13:25

На театрі розуміються, здається, всі. Від малого до великого радять, як краще грати акторам, а режисерам – ставити п'єси. Але чи всі, слідом за Станіславським, можуть саме цими словами засвідчити, що люблять театр сам по собі, а не театр для себе. Сумнівно! Про деякі аспекти сучасного життя театру спілкуємося з директором Чернівецького академічного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Юрієм Марчаком та його художнім керівником Людмилою Скрипкою.

– Актори обговорюють інформаційну хвилю негативних публікацій про театр, яку здійняли у місцевих ЗМІ деякі їхні колишні колеги по сцені?

– Скрипка: Знаєте, що особисто мене дуже радує і, власне, найбільше тримає? Ніхто не відчув, що вибухнула бомба, відбулося щось надзвичайне і театр зупинився. Навіть натяку на це немає. Усі ці дні спілкуємося на репетиціях, адже зараз репетиційний період, багато роботи. Йдуть вистави, вся творча частина колективу спілкується між собою за лаштунками, і ніхто цю тему не обговорює. Старші актори, солідні люди, які життя прожили у театрі, сказали єдине: настільки неприємно тхне, що навіть наближатися до цього не хочеться. Не було би щастя та нещастя допомогло. Таке відчуття, ніби щось гидке відійшло, відірвалося... Заходиш у театр і, здається, навіть атмосфера покращилася. Будь ласка, можете прийти до нас на репетицію, за лаштунки, подивіться, як ми зараз спілкуємося. У нас творчих працівників – акторів, учасників балету, оркестру – 40 чоловік. І більшість самі кажуть, нічого страшного немає, з ситуації якось вийдемо, замінимо одне одного.

– ЗМІ повідомляють, що театр залишили провідні актори... 

– Марчак: Заяву на звільнення написав Мирослав Маковійчук. Та він змушений був її написати. Інакше заслуженого артиста України звільнили б за статтею. Пройшов лише рік, як сюди викликали міліцію. Марчак ту справу затер, написав, що не має ніяких претензій, бо це – актор! Робили усе, щоб про цей прикрий випадок ніхто не довідався. Але через рік він уже ображає півтворчого колективу. Інакше вирішити дане питання не було жодної змоги. Там уже все! Органи, які складали першого акта, просто змусили його написати заяву. Пиши заяву і йди з театру. А щодо репертуару, то у Маковійчука вже була схожа ситуація, коли він з Чернігова до нас їхав. Адже він родом звідси і починав, коли тут працювали Анатолій Литвинчук, Євгенія Золотова, Петро Колісник. Чому він не потрапив у наш колектив тоді? Не взяли! Він працював у Чернігові. Коли він звідти йшов, то там теж була ломка репертуару, бо що б там не було, а він справді гарний актор. Вже по всьому директор телефонує мені і каже: ну, тепер вже ти будеш мати з ним всі ці проблеми, а не я.

– Скрипка: Насправді і Даніліна, і Григорчука мені щиро шкода, тому що вони люблять театр. Їх використали, ними маніпулюють. Вони стали інструментом у чиїхось руках, про які навіть говорити не хочеться. Як режисер, я з ними дуже багато працювала. Не шкодувала часу, сил, нічого… Тому що люблю свою роботу, і вони люблять свою. Але з Іваном почали траплятися надзвичайні речі. Він не сильний актор. Але тут для нього була дуже благодатна атмосфера. І він працював у цій атмосфері. Настільки, наскільки міг. Зірок великих не хапав, але загалом непогано. А щодо Григорчука, то він дуже незвичний, не завжди вписується в інші вистави. Але коли, наприклад, робила "Солодку Дарусю", то розуміла, що такий типаж повинен бути у виставі. Спеціально під Григорчука писала ту роль, яку він грає в "Дарусі". І яку ми з ним потім разом робили. І він її з задоволенням виконував. А я його тільки позитивно в ній оцінювала. І зараз те все ось так розтоптати? Як взагалі можна? Та Бог їм суддя. Я на них не ображаюся. Це молоді люди, пройде час і вони ще дуже багато чого в житті зрозуміють. Але Данілін і Григорчук, як на мене, це не той контингент і не та справжня сила театру, про яких взагалі варто стільки писати.

– Чого в оприлюднених заявах більше – творчої муки чи особистих амбіцій?

– Марчак: Ну, як взагалі можна такого наговорити на своїх вчорашніх колег? Ні я, як директор театру, ні Людмила Іванівна, як художній керівник, ніколи у житті не дозволяли собі такого. Де ви чули, щоб я чи вона сказали, що у нас погані артисти? Навпаки, завжди беру все на себе. Ми в усьому винуваті. У нас поганих немає. У нас всі хороші.

– Скрипка: Ми не хотіли реагувати на ці публікації, але деякі з них, що просто перетнули межу порядності, нас змушують це зробити. Бо йдеться вже не лише про нас особисто, а про весь колектив. Даючи інтерв'ю, ніколи не дозволяла собі сказати щось прикре про актора. Це – табу! Актор – це священна корова. Але коли почали коїтися вже зовсім неприпустимі речі, що залишається робити? Найобразливіше для мене у цій ситуації, що тепер навколо Івана Даніліна і Олексія Григорчука стільки всього понаписували, коли в театрі є набагато талановитіші творчі люди. Але вони не можуть собі дозволити привертати до себе увагу такою ціною. Це і Ольга Ільїна, і Лариса Попенко, ті ж Тамара Артеменко і Андрій Піддубний, який, щоправда, зараз захворів, Катерина Чумакова, Богдан Братко. Працюють з ранку до вечора. Трапляється, розходимося о десятій вечора. Вже сама жену їх додому: йдіть. А вони мені на те: але завтра об 11-й знову зустрічаємося. Чому маємо розбирати вчинки людей, які не гідні цього?

– А що такого надзвичайного можуть дозволяти собі актори? 

– Скрипка: Все почалося через їхні нові проекти поза театром. У нас 90 відсотків творчого складу колективу ще десь працюють. І жодних перепон ми цьому не чинимо. Але коли це переходить всі межі – це вже просто нонсенс. Лише один приклад, з часу, коли ми працювали над "Тисячею снопів вітру" Галини Канарської і Л. Скрипки. Приходять до мене Данілін, Тараненко і Григорчук з диктофонами у кишенях – це було жахливо, відпрошуватися. Я не боюся диктофонів, тому що нічого крамольного не роблю. Моя біда в тому, що зазвичай кажу, що думаю. Отак як є, так і сказала: Ваню і Олексію, ви не можете поїхати в цей час тому, що у нас відповідальна робота тут, яку треба завершити. Адже цей матеріал – не готова п'єса. Це робочий процес, велика частина якого відбувається просто на сцені. Текст формувався по ходу. А Данілін мав декілька епізодів, без яких порушувалася загальна канва всього дійства. В результаті вони всі втрьох взяли лікарняний, зробили свої проекти, а ми тут за тиждень до прем'єри мусили усе переробити. Призначати нових людей, працювати з ними. Мало того, ще й репертуар постраждав. Театр – це колективна робота. І їх основне місце роботи – наш театр. З записом у трудовій книжці "актор драми".

– Марчак: Непогано, коли актори створюють іншу виставу. Це непогано. Ми – за! Хіба в театрі була ситуація, коли директор взяв і вигнав людей, що прийшли з кіностудії провести у нас кастинг? Якби у нас було 80 творчих одиниць, незадіяних, з замінами, як працює національний театр, тоді інша річ. А у нас є масові вистави, де заміни просто не передбачені. І ми змушені цю виставу відкладати і ставити ту, яка може гратися. Театр один раз, другий, третій пішов на поступки – навчання, курси, підробітки, запізнення – усе за рахунок знову ж таки всього творчого колективу. У нас в штатному розкладі 160 чоловік. Порахуйте скільки потрібно людей, щоб випустити на сцену одного актора. Але коли вже дійшло до того, що ми мали скасовувати вистави. Ту ж "Кайдашеву сім'ю". Людмила Іванівна вам так дуже легко про це розповіла. А ми мали страшенний цурис. Коли люди ввалили у каси й казали, що ви нас дурите, чому міняєте вистави. Ми до вас у театр більше не прийдемо. І це тоді, коли наші актори, взявши лікарняний, поїхали робити свої проекти. А ми лише згодом дізнаємося, що вони були у Санкт-Петербурзі. Але Людмила Іванівна сама винувата, винувата у тому, що одержувала доповідні, викликала його до себе, мала з ним розмову, а потім їх рвала, прощала…

– А може Ви просто душите молоді таланти?

– Скрипка: Розповідаю вам про таланти. У нас була вистава "Маска", режисером-постановником якої був декан факультету Харківського інституту мистецтв, заслужений діяч, професор Борис. Під час репетицій найбільше професійних претензій у нього було саме до Даніліна і Григорчука. Це було сказано не в кабінеті, а при всьому колективі. Він – дуже пряма людина і казав усе, що вважав за потрібне. Він взагалі не розумів, яким чином Данілін з Григорчуком працюють на сцені. Але ж ми не винесли тоді цю ситуацію в пресу. Бо це наша внутрішня кухня. Але коли на "Сойчине крило" вводять актора, а Данілін покриває свого колегу матами: хто ти тут такий, тут я значу, а ти ніхто, і це при включеній рації, коли ці слова чує весь театр, то далі терпіти вже просто не сила.

– Ну, з молодими зрозуміло, але у того ж Маковійчука до вас також чимало претензій?

– Марчак: Я теж працював актором в театрі. І не такий я вже поганий актор. Грав при Тадеєві Сулятицькому, при Петрові Коліснику, але не вважав, що маю бути директором, не вимагав запросити для себе режисера, щоб він поставив зі мною виставу. Чому людина, яка працює актором, яка безпосередньо підпорядкована художньому керівнику, присвоює собі право казати такі речі. А чому він не здійснив всього того, про що зараз каже, коли сам був художнім керівником? Йому дали можливість себе проявити. Один сезон з 2006 по 2007 рр. перед Людмилою Скрипкою М. Маковійчук був художнім керівником нашого театру. Але його і тоді так само не влаштовував ні директор, ні творчий склад. І чим усе закінчилося? Дійшло до того, що колектив зібрався і висловив все те йому прямо в очі. А зараз, вибачте, ситуація інша. Я ще зрозумів би претензії тих, хто довго пропрацював у театрі, а його раптом очолила людина, яка взагалі не знає театральної кухні. Або художній керівник щойно сьогодні прийшла у театр і хоче створити все по-новому. Але ж ми з Людмилою Іванівною прийшли у театр не сьогодні. І Даніліна, і Григорчука, і Маковійчука разом з дружиною Марчак брав на роботу. То чому вони раптом вирішили, що тепер самі можуть керувати театром? Знаєте, коли молодь приходила до нас у театр, завжди наводив їм один-єдиний приклад того, як працював Едуард Цисельський. Коли цей актор приходив на роботу, то його не цікавило, чим займається режисер, монтувальник сцени чи директор театру. Він навіть не знав, як зайти в цю адміністративну частину театру. А знав одне-єдине – йому треба обговорити питання творчості, налаштуватися на репетицію, виставу, зіграти виставу. Люди були зайняті зовсім іншим – творчою роботою.

– До речі, щодо омолодження колективу. Відхід молоді Вам теж закидають...

– Марчак: Сьогодні у нас навпаки старшого і середнього покоління бракує. Театр щороку має поповнюватися на дві-три особи, щоб не випадало якесь покоління. А щодо ротації акторського складу – це нормальне явище. Чому не згадують тих знаменитих сьогодні людей, що за весь цей період пішли з театру. Василь Вовкун – колишній міністр культури – вийшов з нашого театру, а його дружина Лідія Жук залишилася тут і ще деякий час працювала. У 1988 році у театр прийшли ми – четверо молодих, талановитих акторів. Але вже через рік пішла Лариса Недін, бо хотіла залишитися у Києві. Пішов Сергій Наталушко, батько якого тут працював, і який мав всі можливості для розвитку. Адже театр теж тоді був на злеті. У 90-х пішли з театру немаловажні актори Андрій Циганок, Даша Андрусяк, Сергій Авраменко, Василь Лещик, які теж несли репертуар на собі. Але йшли без скандалу. Вони пішли, бо хотіли створити власний театр. І вони це зробили. А скажіть, будь ласка, як можна було утримати у театрі молодих, перспективних Петра Магу, Михайла Войчука, коли вони зрозуміли, що можуть працювати у Києві? Якби ми мали квартири, а так, чим могли їх зупинити? І вже зовсім близько до нашого часу. Актори, які прийшли на сцену з Дніпропетровська. Думалося, ну ось, нарешті, прийшла нова когорта, яка вже точно буде працювати. Рік-другий і нова ситуація: хтось злякався, що його підіпруть. І створювалася вона ні ким іншим, як тим самим Маковійчуком, його дружиною. "Ви називаєте мене татом, а її мамою. Чому? Тому що Марчак свариться, що на робочому місці не можна пити, а ми вам по 50 грамів наливаємо".

– Людмило Іванівно, зізнайтеся, Ви авторитарний режисер? Підлаштовуєте акторів під своє прочитання твору, не даєте їм вирости?

– Скрипка: Завжди, коли не знаю, як щось зробити чи у мене є щодо цього якісь сумніви – звертаюся до класиків. Відкриваю і читаю. Для мене гуру в режисурі – Товстоногов. Що він сказав? На сцені має бути художня диктатура! Якщо цього немає – вистави ніколи не буде. А буде лебідь, щука і рак. Але тут є але. Я режисер – диктатор, але я так само дуже люблю актора. Якщо актор приходить і пропонує, а давайте спробуємо так або інакше, кажу: робіть – дозволяю. І слава Богу, що у нас є такі актори. При цьому має бути творча диктатура, бо за кінцевий результат відповідає хтось один.

– Марчак: Говорити можна багато про що, можна запропонувати масу ідей, вони і в мене є, і у Людмили Іванівни. Але спробуйте довести справу до кінця, покажіть кінцевий продукт. Але коли просто зібралися, поговорили, художній керівник поганий, директор поганий, то це зовсім інше. Ось мені дорікають заганянням глядача у зал. Не знаю, чи сьогодні спроможний хтось когось кудись загнати. Приходять до мене якось Григорчук і Данілін: ми мусимо такого то числа грати "Марата", бо ми вже про все домовилися, у нас буде 100 чоловік. Я відповідаю: піду вам назустріч, але хочу вам як чоловікам нагадати, що у нас зала на 700 чоловік. Ви самі, коли писали колективний договір, заклали в нього, що вистава може гратися, якщо прийшло не менше 200 чоловік. І скільки прийшло? Аж 11! Натомість одна з останніх прем'єр наробила багато галасу. І попри усі критичні закиди 50 відсотків глядачів, виходячи з зали, кажуть, що це їм подобається. А зібрала вона 12 тис. Це на рівні з франківцями з національного театру. У той самий час румунська вистава – 8 тисяч гривень, коломийська – 8. Хіба це не показник? Коли вдруге повернувся до свого директорства, то звітував про 18 тисяч глядачів за рік. Чому тепер вони не бачать, що сьогодні маємо 44 тисячі?

– А може, акторам просто нема де себе проявити?

– Скрипка: А те, що увесь колектив сьогодні працює у масових виставах. Скільки сьогодні масових вистав, щоб показати весь колектив. Щоб весь колектив був зайнятий, і оркестр, і балет, і весь акторський склад. Хіба вони можуть ображатися, як інколи це серед акторів буває, що їм не давали роботи? Неправда!

– Марчак: Так, репертуарна афіша у нас – субота, неділя, і о 12.00 в неділю – дитяча вистава. Бо це оптимальний варіант. Але цільові вистави у нас йдуть через день. Вони ж самі у них грали. Ну, складно з сучасною українською драматургією і те, що сусідні театри показують, не хочеться ставити. Людмила Іванівна взялася – і в цьому я її цілком підтримую – за інсценізацію. Художній керівник і директор театру знайшли стосовно цього спільну мову, тому що ми розуміємо одне одного. Інсценізація "Солодкої Дарусі", "Калинової сопілки", "Туги за майбутнім". Є резонанс, є зацікавлення. Запитайте у наших білетерів, з яких міст приїздять подивитися наші вистави. Ми не проти того, щоб запрошувати режисерів на постановочну роботу. Вони за Мосійчуком дуже всі побиваються, а що було при Мосійчуку? У 2000 році під Новий рік Олег з сім'єю переїздить у Чернівці. Отримує службову квартиру і ми два роки працюємо. А ще два роки до того я бігав як цуцик між ОДА і виконкомом, клопочучись про надання цієї квартири. Потім я йду з театру. Через два роки і Олег Мосійчук йде з театру. Хто винуватий? Я? Скрипка? Хто був тоді у театрі? Не ті ж Маковійчук, Григорчук, Данілін? Вони ж тоді працювали. Чому ви зробили так, що Мосійчук, за яким ви тепер плачете, за два роки звідси пішов? Тоді він вас теж не влаштовував? Або пишуть, що Олег Мельничук хотів зробити ще одну постановку в театрі. Після того, як у нас вийшла нормальна постановка, пропонується вистава, де на сцені мають бути два спаяних унітази і розбита дурка. І це тоді, коли вже налагодився репертуар, ми притягнули глядача... Знову затівати щось таке, що може відкинути нас назад? Не хочеться. Це творчі речі. Але, можливо, для малої сцени?

– У чому, на Вашу думку, причина того, що в театральному середовищі часто виникають такі ситуації? Це специфіка професії чи середовище, особливо сприятливе для бурхливого з'ясування стосунків?

– Скрипка: Зазвичай такі випадки завжди мають конкретні причини. Але якщо придивитися до інших театральних колективів, проаналізувати, хто зазвичай починає, то це, як правило, люди з дуже упередженим ставленням до колективу. Які надзвичайно високо несуть своє я... Я акторів розумію. Це – діти. Вони зі своїми амбіціями. Це специфіка, але я теж максималіст, роботоголік. І у мене теж буває позиція. Звичайно, бувають і помилки. Тому, що рвешся з усієї сили, хочеш досягти результату, і на цьому шляху інколи помиляєшся. Це творчість. Звичайно, театр – це не конвеєр, де ти штампуєш деталь і вона весь час виходить однаковою. З виставою – інше. Одна може вийти, а друга – ні. Це живий організм. Лікарю, коли він оперує, ніхто не може сказати "мені не подобається, як ти робиш операцію". А на театрі всі розуміються, дають поради. А ви спробуйте зробіть. Було 70-річчя Миколайчука, будь ласка, у вас є проекти – зробіть. Зробіть, і тоді скажете, так, це було краще. Головне, щоб глядачу було цікаво. А люди приходять, хочуть бачити наш театр. І те, що ми працюємо чесно, можу гарантувати. Я вже вік прожила у театрі і мені нема чого займатися крутійством. Попри все, я ні на кого не тримаю зла, життя навчило мене прощати. Дуже б хотілося, щоб вони також це розуміли.

Юрій ЧОРНЕЙ, "ДОБА"



КОМЕНТАРІ (3)

Чудова стаття

avatar

Вася

28 листопада 2011 15:06

Погоджуюсь з Василем. А творча диктатура -- це добре. І щоб подивитися на унітаз -- не варто виходити з дому в театр.

avatar

читач

28 листопада 2011 22:02

"– Марчак: Ну, як взагалі можна такого наговорити на своїх вчорашніх колег? Ні я, як директор театру, ні Людмила Іванівна, як художній керівник, ніколи у житті не дозволяли собі такого." - ніколи не кажи "ніколи"...

avatar

я это никогда не полюблю!

01 грудня 2011 14:07