Чому до Азії? (Авторський коментар до Нільсена)
Коли ми тепло розпрощалися із Нільсеном мені раптом спала думка: цікаво, а якщо б він йшов Львовом із розірваним портретом Степана Бандери, скільки у нього було б шансів прийти із нерозбитим обличчям до фінішу? На жаль, зараз таку пропозицію і таке запитання я можу поставити лише у листі до Нільсена (і це обов’язково зроблю).
Але ми інтуїтивно відчуваємо, що у данського поета у разі такого експерименту могли б бути неприємності. Ймовірно, його ніхто б не вбивав, але головиць навішати, швидше за все, могли. І ось наступна моя думка, що між Кабулом і доволі чемним Львовом більше спільного, аніж між Копенгагеном (звідки Нільсен) і Львовом. Можна було б дещо змінити умови експерименту. І запропонувати Нільсену пройти із цілим портретом того ж Бандери по іншому українському місту – Луганськ. Тоді б його шанси потрапити до травмпункту, гадаю, відчутно зросли. Тобто, з точки зору травмування експериментатора Нільсена Луганськ, Львів і Кабул доволі споріднені. А ось Копенгаген дуже далекий. У себе на батьківщині міг ходити із будь-якими портретами, і це мало кого б зачіпало. До чого ж це я підступно веду?
Звісно, до європейського вибору України. Ніби то у нас багато прихильників цього вибору. Але хто з цих прихильників думав довгими осінніми вечорами, що таке – цей європейський вибір? Що таке цінності лібералізму, які власне пропагує той самий дивак Нільсен. Що ж Європа вважає стрижнем свого ідеологічного життя?
І ось тут цікава колізії! Виявляється ці цінності, цій настрій, цій дух, які пропонують подекуди наші прихильники європейського вибору, націонал-демократи подекуди набагато більше відповідає вибору азійському, або вибору російському. Тобто при всій ненависті до Росії нашу суспільство за звичною ксенофобією, зневагою до думки меншості, неприйняттям прояву індивідуальності нагадує саме російську спільноту. Як близнюки. І на Сході, і на Заході. З невеликими відмінностями.
Якщо б наші українські ура-патріоти, ура-християне, ура-європейці (усі ура) частіше думали про те, що в Європі є цілком нормальним здати християнський храм на кілька годин кришнаїтам, або писати в статтях, що смерть нації це здорове явище і нація має померти (зокрема у скандинавських кранах велася активна дискусія на цю тему), що будь-який прояв ксенофобії (тим більше антисемітизму) може поставити крапку на великій політичній кар’єрі тощо, то, можливо, ці наші прихильники Європи усвідомили, що давно зробили свій вибір. І цей вибір, як не дивно, цілком азійський. Претензія на вибір європейський йде не від світогляду, а від наївного бажання халяви. А азійство пре з нутра. Ось я пишу і одночасно проглядаю місцеві інтернет-сайти, і тільки-но побачив, як патріот і, впевнений, велика прихильниця європейського вибору Олександра Попелюк (керівниця «Союзу українок») пише у статті, що їх примушують святити воду неподалік єврейської школи (школа на розі Головної та Шкільної, святять воду на площі Турецької криниці) « і такого блюзнірства не знали навіть за окупації». І, власне, її підтримують люди. Ніхто в цьому нічого не вбачає. Хіба це ксенофобія, запитають вони? Ксенофобія це коли хтось нас зневажає, а не ми – когось. Це, звісно, дрібничка. Впало в око. Але достатньо почитати коментарі до будь-якої статті на будь-якому ресурсі, щоб зрозуміти яку ненависть заведено відчувати до ідеологічних супротивників у нашому благословенному краї. Східняки на «западенців», ті в свою чергу на « східняків», ну а «російське», «румунське», « єврейське» питання теж причина словесних баталій з матюками,
Чомусь мало хто говорить, що між демократією і європейськими цінностями є певний розрив. Справа не в демократії, Лукашенко, наприклад обирають цілком демократичним шляхом, людина реально користувалися тривалий час популярністю, але хіба це робило його європейцем? Йдеться про цінності, які називають ліберальними. Від слова «ліберо» -- свобода. Їх можна розтлумачувати достатньо довго, а можна сказати просто: це суспільство, яке вірує, що данський поет Нільсен може ходити з будь-якими портретами і прапорами без небезпеки бути вбитим чи побитим, це суспільство, яке вірує, що ніхто не може вважати свій світогляд головним. А відтак і здати християнський храм заїжджим кришнаїтам – не злочин, а звичайна річ; суспільство, де воліють пишатися індивідуальними, а не колективними досягненнями. Де не в моді козиряти якоюсь ідентифікацією, національною, релігійною, класовою. Де наполягати на «титульності», або на тому, що наша конфесія головна, тому що нас більше, виглядає дивакуватим маренням, відлунням диких часів. І ось питання: чи готова зробити Україна такий європейський вибір?! А не вибір «халяви», та соціальних преференцій, які мають впасти із неба. Чи все ж таки вона вже давно зробила свій вибір у бік Азії, і одночасно дивується, що її відносить від Європи все далі. «Ми ж хочемо до Європи, чому нас не визнають за своїх?», - могли б спитати ці щирі прихильники. Тому.
(Вийшло друком в газеті " Свобода слова" 04.10)
