Чернівці Володимира Борисова

Чернівці Володимира Борисова

15.04.2019, 09:14

Це уперше в цьому проекті ми звертаємося до характерної для міста постаті, людини відомої і навіть не одному поколінню й у різних колах чернівчан, коли героя цієї розповіді вже немає серед нас. Але привід був серйозний: Володимиру Петровичу БОРИСОВУ цієї неділі, 14 квітня, виповнилося б 95. І замість інтерв’ю з Володимиром Петровичем розповідає про нього донька, відома в Чернівцях співачка Лариса Белова (Борисова).

 Яке воно, місто на горбах?

Десь на початку 1946-го на перон Чернівецького вокзалу вийшов з поїзда молодий стрункий чоловік із рудою кучмою волосся, ба більше – зовсім ще парубок, йому лише навесні мало виповнитися 22 роки. Звично взяв у руки немудрящу поклажу й пішов пішки вгору, розглядаючи вивіски магазинів обабіч вулиці, заглядаючи у стрімки повороти бічних вулиць і провулків. Подорожній звик до змін у своєму житті й ще не знав, що місто це стане його містом аж на 70 років життя й на роки після нього…

А перед цим був фронт, і не один: Володимир устиг пройти дві війни – з Німеччиною та з Японією, перед тим як отримав призначення до Чернівців. Військова спеціальність – розвідник, бо перед війною встиг закінчити технікум фізичного виховання і школу розвідки, а у військо потрапив, не маючи ще й  18-ти.  43-го був поранений, довго лікувався, але все ж повернувся до своєї частини, до своїх друзів-розвідників. Дійшов до Берліна, а в той самий день, коли Німеччина підписала Капітуляцію, всіх розвідників, разом із Борисовим, перекинули до Праги, де війна ще тривала… У серпні – знову перекинули, тепер уже на Далекий Схід.. Борисов жартував інколи, згадуючи все це: «Де та Японія, і де Чернівці?»

Згадує Лариса Володимирівна: «Я думаю, що оця військова розвідка сформувала його на все життя уважним, відповідальним, зібраним, із чудовою реакцією. Я впевнилася в цьому не один раз, коли тато брав мене із собою в походи до Карпат. Особисто навчав своїх підопічних усіх потрібних у горах навичок. Усе було продумано, сплановано, аж до підготовленої заміни для себе, якщо доведеться на якийсь час залишити групу. А причиною такого, на моїй особистій пам’яті, став, наприклад, напад апендициту в одного з учасників походу – і тато організував негайний спуск хворого з гори й доставку до лікарні».  

 А ще раніше, 1937-го, втратив батька – саме так, як багато хто в ті роки втрачав рідну людину. Невдовзі померла мама. З рідних залишилася одна тітка, яка підтримувала хлопця, скільки могла. Краснодару, де народився, зовсім не пам’ятав. І мало не як сон, від якого раптово збудили, згадувався родинний дім – в Іркутську, куди батька, кадрового військового високого рангу перевели до Управління Забайкальського військового округу. Родина була інтелігентна, мама свого часу навчалася в Смольному інституті в Петербурзі. Вивчилася вона на лікаря, але залишилася з нею музика, вона чудово грала на фортепіано. Лариса Володимирівна навіть бабусею й дідусем називає татових батьків із запинкою: той сталінський    вир затягнув їх ще зовсім молодими. Але сам Володимир Петрович чудово знався на оперному мистецтві, почувши якусь арію, безпомилково називав оперу, атора й співака-виконавця. Сам не співав, не маючи слуху. Але потяг до музики перейшов у наступне покоління, до доньки Лариси.

У Чернівцях Володимир оселився не одразу, спершу його направли уповноваженим від обласної влади до Кіцманя. Практично все життя він був на відповідальних посадах, коли доводилося дбати не лише про роботу, але й про людей. Для людини молодої це також було суворим випробуванням, але як виконував він свої обов’язки, можна судити навіть за дитячими спогадами доньки:

«До нас ще багато років приїздили вдячні люди з родин, яких Борисов буквально врятував від голодної смерті… Привозили курку, ще якісь немудрящі подарунки, але тато нічого не брав: мені нічого не потрібно, але дякую, що заїхали!».

 Сільські стадіони, спортмайданчики і перші футбольні команди…

Непосидючий Володимир Петрович збирав навколо молодь і дітей, заражаючи їх своїм спортивним ентузіазмом. У Чернівцях ще не було футбольної команди – а в Кіцмані вже була! Якийсь час Володимир Петрович викладав фізкультуру в Кіцманській школі, і це озвалося своєрідним відгоміном вже під час роботи у Чернівецькій міській раді, де зустрівся із Омеляном Канюком – колишнім своїм учнем. Люди обізнані часто повторюють: «Та скільки там тих Чернівців!», знаючи: коли йдеться про людську вдячність, вона розширює світи… А вдячних було й було: скількох повоєнних парубків та підлітків спорт урятував від кривої доріжки!. Лариса Володимирівна шкодує, що, може, пам’ятає не все, а батько розповів би більше…

1947 року Борисов організував і провів першу в області спартакіаду сільських спортсменів. Подія вийшла грандіозною: окрім усього обласного начальства, ще й візиту Хрущова, удостоїлися – він тоді був членом військової ради ПрикВО, що базувався у Чернівцях.

З Кіцманя Борисов виїхав уже «солідною», одруженою людиною. Дружина стала працювати в обласній раді з фізкультури й спорту бухгалтером, згодом головбухом. 1948 року народилася перша донька. 1949-го подружжя отимало першу свою квартиру на вулиці 28 червня, 50.

Хоча часто бувати вдома Володимиру Петровичу не доводилося: тепер його напрямком, як працівника ОблОНО, стали Вижниця й Путила. І туди вже він став брати малу Ларису, адже мама мало не цілодобово пропадала на роботі: тоді ж не було в бухгалтерів комп’ютерів з пограмами, навіть арифмометри з’явилися не одразу, спершу все на рахівницях підбивали…

  «Не пам’ятаю, аби колись тато сидів без діла. Він увесь час – і вдома, і на роботі, був зайнятий. Все життя. Приїжджаючи до сільських шкіл, не шукав недоліків, хоча  й вони були, а намагався допомогти. У районах він організовував футбольші команди, шкільні спортивні секції. Він брав участь і у створенні першої футбольної команди в обласному центрі. Тоді вона називалася «Авангард», на «Буковину» перейменували значно пізніше. Щоправда, й влада йшла йому назустріч: де стадіон підремонтують, де інвентар закуплять…».

 Піонерське літо – як вставна новела

У літні місяці Володимир Петрович очолював піонерський табір профспілки працівників держустанов. Першим місцем його дислокації – протягом кількох років – був колишній панський маєток у с.Оршивці Кіцманського району. Крім панського будинка. там добудували літній корпус та організували їдальню на критій веранді. Навколо ж розкошував парк на схилах, а з двох боків від центрального майданчика фруктовий сад…

Авторку цих рядків п’ятирічною дівчинкою матуся привезла туди на літо, раніше так надовго з батьками не розлучалася, до дитячого садочка не ходила, тож було сумно й слізно. Ми з мамою сиділи на величезному пні збоку від корпусу й обидві плакали, хоча біля воріт уже сигналила вантажівка: автобусів рейсових не було ж… І підійшла  до мене доросла тьотя, щось сказала мамі (згодом дізналася. що вона просто відправила її додому!) – узяла за руку й повела до діток. Там я вже трохи підбадьорилася, бо побачила дівчинку ще меншу, теж Ларису. Щоправда, меншу всі звали «Лариса-Бориса». Набагато пізніше я дізналася, що це дочка начальника табору Володимира Петровича. Бо Володимир Петрович доньку серед інших дітей ніяк не виділяв.. Наступного літа ми зустрілися вже як «старожили». Походи, ігри, спортивні змагання, свята,  карнавал, величезна ватра на відкритій галявині наприкінці табірної зміни…  Багато з тих дітей зберегли дружні стосунки на все життя. А скільки всього ми навчилися за ті роки: танцювати, робити карнавальні костюми, бинтувати рани й виносити пораненого, випилювати лобзиком чи випалювати узори, вишивати  стебельком… І команда вихователей та вожатих їздила з Володимиром Петровичем з року в рік, з невеликими змінами. А донька Лариса вже студенткою  працювала у тата в піонерському таборі – і так само без найменших «преференцій»…

             Кузня українських фінансистів у середмісті Чернівців

Після ОблОНО Володимир Борисов 1954 року перейшов працювати до фінансового технікуму. І працював там до самої пенсії. Викладав фізвиховання, був заступником директора. У доволі зрілому віці закінчив Торгово-економічний інститут (нинішній КНТЕУ) і став викладати економічні дисципліни. Технікум цей був унікальний для таких закладів – саме своїми напрямками, яких більше не було ніде. Приїздили сюди вчитися з усієї України. Спортивний зал містився у будівлі чоловічого гуртожитку технікуму на вул Челюскінців  (нині Р.Кайндля). А хто поступав до фінансового технікуму з хлопців? Слабі та маломобільні, яким у чоловічих професіях важко було б працювати. Саме їх Володимир Петрович намагався у рамках доступності долучити до спорту, свято вірячи, що це здоров’я. Щоранку приходив на підйом до «своїх хлопців»: зарядку проводили на відкритому повітрі у дворі…

 «У вихідні й на свята заходив до гуртожитку. Ті, в кого домівка була поблизу Чернівців, їхали додому. Але були й студенти з Полтавської, Донецької, Волинської областей… Тато збирав тих хлопців і телефонував мамі: «Став сковорідку». А сковорідка була величезна, мало не метрова, на всю плиту (газових тоді ще ж не було). І поки вони приходили, на столі стояла картопля, тарілка з капустою, в кращому разі сало – інших «смаколиків» у нас тоді не було…».

 З цього технікуму повиходили відомі фінансисти, міністри  та їхні заступники. У Чернівцях так само багато працювало багато колишніх татових учнів, Наприклад, брати Охрімовські. Старший з них, Георгій, очолював фінансове управління міської ради, потім був радником міського голови з фінансово-економічних питань… Студенти через багато років згадували, що Володимир Петрович обов’язково цікавився при зустрічі, чи їв того дня студент. І навіть якісь гроші «підкидав» – поїсти…

 «Про роботу з майбутнім першим президентом тато мав власний спогад. Вони удвох з Леонідом Макаровичем приїхали до Хмельницького, щоби вранці їхати в один з районів на нараду. Розташувалися в готелі, попросили чергову розбутити їх о шостій, аби встигнути на автобус. А та змінилася й забула… Прокинулися мало не о дев’ятій, автобус давно поїхав. На автовокзалі підійшли до каси: чим можна доїхати? А працівники автовокзалу якось дивно на них дивляться й нічого не кажуть…Навіть черговий по вокзалу підійшов. А потім їм розповіли, що автобус, на який вони запізнилися, потрапив у серйозну аварію, багато постраждалих: «Ви в сорочці народилися». Борисов із Кравчуком узяли шампанське й торт, дізналися, де живе та чергова й пішли їй подякувати за те, що вона про них забула»…

 «Червоний ліхтар – це не завжди про Голландію»

Володимир Петрович займався фотографією все життя. Скажімо, авторка цих рядків практично ні разу не бачила його за довгі роки без фотоапарату: змінювалися лише камери й технології виготовлення світлин. У давні вже роки проявити плівку й надрукувати фотографії було серйозною справою, особливо коли з’явилася кольорова фотографія. Треба було знати все про проявники та закріплювачі , температурний режим та ще багато чого премудрого. Лабораторій, куди можна було віддати відзняту плівку й отримати готові фотографії, тоді ще не було.

 

 «У нашій квартирі був відгороджений невеличкий закуток для фотолабораторії, куди ніхто не мав права заходити, й де тато «чаклував» над знімками при світлі червоної лампочки. Ми жили доволі скромно, але тато завжди прагнув мати хороший фотоапарат і опановував усі види фототехніки. Вже далеко за 80 він опанував комп’ютер і фотошоп, навчився працювати з «цифрою».

 

Після виходу на пенсію Борисову запропонували стати штатним фотографом міської ради. І він далі займався улюбленою справою: ходити й фотографувати. Усі хоч трохи значні події життя міста потрапляли до його об’єктива.Залишається лише дивуватися, де він браві стільки енергії. А після того, як Федорук пішов з посади мера, Володимир Петрович попрацював ще з півроку й теж пішов. Нові часи – нові пісні… Але камеру до архіву не здав.

 

А колись у басейні була вода

Коли в останні дні життя Володимира Петровича донька Лариса сиділа біля нього, а з вікна палати відкривався вид на закинутий басейн, вона з гіркотою думала про те, що тато в комі й хоча б не побачить цей сором…

Створенню цього басейну Володимир Петрович віддав багато сил та здоров?’я у ті роки, коли працював головою міського комітету у справах спорту. Вдома не біло спокою від дзвінків: бетон, фарба, щебінь, кафель, труби, насоси… На все була рознарядка, але просто купити практично нічого було неможливо: все треба було «діставати». Але басейн таки збудували. Які змагання тут проводилися! Зі школи олімпійського резерву тренуватися приїжджали. Всі школи та ВНЗ водили сюди учнів та студентів, молодь масово навчалася плавати.

При Борисові ж  почали реконструювати стадіон, який перестав бути схожим на колгоспне футбольне поле, а став сучасним на той час спортивним комплексом.

«Скільки  праці, скільки енергії вкладено – і не однієї лише людини. Команда в Борисова була справжня: працьовиті безсрібники трудилися так злагоджено: коли б у президента була така команда, Україна давно процвітала би!».

 

Пам’ять старого міста

Володимир Петрович пам’ятав усіх своїх учнів і значних чернівецьких спортсменів – до кінця життя й на імена. Коли він, окрім фінансового технікуму, викладав ще фізкультуру в 9-й школі , серед його учнів був легенда чернівецького – і не тільки – спорту Даниїл – Дусик – Тубеншлак (помер торік у Нью-Йорку – ред.) Разом зі своїм дружком Василем Безродним (теж відомим спортсменом і теж нині покійним) вони були найбільшими «збитошниками» в усій школі. І саме серйозні заняття спортом зробили з них людей.   

У Борисові все життя жив дух непосидючого організатора.

«Тато щиро вважав, що всі дурні думки – від неробства. Коли його забирали з інсультом до лікарні, з якої вже не вийшов, лікарка «швидкої» попросила його медичну картку. А у тата її просто не було! Він ніколи ні від чого не лікувався – до своїх 92 років. Лікарка не повірила».

 Дуже часто Володимира Петровича можна було зустріти в центрі міста, біля кінотеатру «Чернівці», де торгують книгами… Часто бачила його зустрічі з учніми, студентами, колегами… І всі такі теплі: люди буквально кидалися йому на шию…

Не лише Чернівці  стали рідними для Володимира Петровича, але й він був якоюсь особливою прикметою міста.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

 На знімках:

Володимиру Борисову вручають грамоту за підсумками областної спартакіади 26-27 вересня 1948 року

 Кіцманська футбольна команда. 1947 рік.

Джерело: 

http://versii.cv.ua/zhyttya/chernivtsi-volodymyra-borysova/49289.html

 

1


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.