Чернівецький герой «Маршу Радецького», богемні любовні пристрасті старого міста і голий барон (BukNews на вікенд)
«Кошмаром ії життя стали спогади, як гер майор ганявся за нею з пістолетом по вулицях Чернівців, щоб вбити її. Так він себе повів, коли вона заявила, що покидає його». Якщо ви подумали, що це уривок з якогось дамського любовного роману, то помилися. Ця ефектна картинка – реальний епізод із життя чернівчан дорадянського періоду. Жінка, про яку йдеться, це Адела Бейнер – викладачка гри на фортепіано, євангельського віросповідання, яка народилася у м. Чернівці 20 липня 1906 року. А палким коханцем, який з такою пристрастю її переслідував, є ніхто інший як колишній австрійський офіцер, полковий лікар Зиґмунд Демант.
Зиґмунд Демант був досить колоритною постаттю у Чернівцях, не без претензій на зовнішній ефект, театральність та буфонаду (що, поміж іншими рисами, передалося й Петеру – відомому сину гер майора від третьої дружини). У місті було чимало колишніх австрійських офіцерів, проте Зиґмунд виділявся бодай би тим, що його згадав Йозеф Рот у "Марші Радецького".
Ті, хто читав цей ностальгійний пам’ятник добі, яка назавжди відійшла у минуле, точно мали запам’ятати полкового лікаря, який займає помітне місце у фабулі культового тексту. Збергіши прізвище Демант австрійський письменник замінив тільки ім’я героя – Зиґмунд у Рота перетворився на Макса.
Під час навчання у Віденському університеті та військової служби в столиці Австро-Угорщини Зиґмунд Демант справді мав друзів серед мистецької богеми. Зокрема, він був палким шанувальником поета-імпресіоніста Петера Альтенберґа. Просиджуючи цілими днями, а нерідко й ночами, у знаменитій напівбогемній літературній кав’ярні «Грієнштадль» її дивакуватий завсідник збирав навколо себе художників, музикантів, літераторів, офіцерів, яких розважав оповідками, анекдотами, імпровізаціями. Шанувальників, готових платити за насолоду спілкування із блискучим оповідачем та імпровізатором, ніколи не бракувало. Петера Альтенберґа, «найбогемнішого із богеми», навіть номінували на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури.
У Чернівцях Альтенберґа теж добре знали й читали. Зокрема, чимало сторінок «Нотаток літератки» Ольга Кобилянська заповнила саме читаючи тексти Альтенберґа. Цей щоденник української письменниціз Буковини датують лютим-квітнем 1917 року.
І саме того року це богемне знайомство офіцера з Чернівців отримало ще один важливий наслідок. Свою музу, молоду віденку Паулу Швайцер, якій присвятив присвятив книги «Nach fechsung» (1916) та «Vita ipsa» (1918), Альтенберґ видав заміж за чоловіка, який був його палким шанувальником. Водночас від того таки Альтенберґа можна було почути іншу версію: Паула покинула його заради Зиґмунда Деманта в найегоїстичніший спосіб. Як би там не було, саме у шлюбі цієї пари народився майбутній Вернон Кресс. У жовтні 1917 р. Альтенберґ ще гостював у Демантів в Інсбруку. Кожен з трійці намагався вдавати, ніби нічого нового у їхніх стосунках не сталося. Насправді змінилося все. Після цієї поїздки Альтенберґ виглядав зламаним. Було очевидно: колишньої дружби з Паулою більше не буде.
Власне на цьому можна було б завершити обговорення теми про музу «віденського Діогена», як називали Альтенберґа, якби не одна обставина… В Австрії і зараз часом вказують на більшу зовнішню схожість Петера Деманта з відомим поетом-імпресіоністом Альтенберґом, ніж з офіцером Зиґмундом Демантом. Батькову зовнішність письменник Вернон Кресс ніде не описував. Якось лише обмежився зауваженням, що не був до нього подібним. Зате, «гляньте, яка схожість з Альтенберґом!»? – лунає у відповідь від деяких австрійців. Вагомих доказів на підтвердження гіпотези, яка з цієї подібності нібито випливає, не наводять. Власне, окрім сердечної дружби Паули Демант (чи тоді ще Швайцер?) з Петером Альтенберґом, тільки спільне для обох ім’я – Петер. І те, що фотографію Паули з новонародженим сином поет нібито зберігав у своєму готельному номері.
********
Вже у Чернівцях, через кілька років після народження Петера, Зиґмунд Демант розлучився з його матір’ю. Цього разу гер майор вирішив учетверте спробувати звити родинне гніздечко із Вандою Йоганною (уроджена Sonziedzkа). Їхній шлюб формально протривав тільки два роки – від 1924 до 1926 року, а його наслідком стало народження сина Ернста Зиґмунда. «27 травня 1924 року, через десять днів після реєстрації шлюбу, дружина залишила чоловіка без будь-яких пояснень, – йдеться у матеріалах справи про їхнє розлучення. – Жінка досі не повернулася, припинила шлюбне життя і перестала мешкати разом із чоловіком, що підтвердили свідки. Нині вона живе у місті Галац».
Після дивного розлучення Зиґмунд Демант холостякував майже десятиліття, щоб нарешті уп’яте зв’язати себе шлюбними путами. Цього разу зі згаданою на початку Аделою Бейнер, шлюб з якою було укладено 3 липня 1935 року. Проте й вона була не останньою його законною дружиною.
До честі гера майора слід зауважити, що деяким своїм попереднім дружинам, які бажали з ним спілкуватися (а таке, зрозуміло, мали не всі з них), а також дітям від попередніх шлюбів Зиґмнунд Демант радо допомагав матеріально. Після усіх цих виплат йому залишалося зовсім небагато: якихось 3000 лей на місяць. Цей дохід забезпечував тільки мінімальні потреби. З них 1000 – плата за оренду житла, решта – харчування, комунальні послуги, борги. У квартирі, яку він винаймав разом з дружиною Аделою Бейнер, та її старим батьком, через борг вже відімкнули електроенергію, борг за водопостачання сягнув 7342 лей. Жити доводилося у постійному страху, під загрозою виселення через борги з квартплати і за комунальні послуги.
Жодних підробітків майор медичної служби у відставці не мав, працювати лікарем нібито не міг через психоневрологічне захворювання. Ґеорґ Дроздовський, інший автор спогадів про Чернівці між двома світовими війнами, зауважує, що військовим лікарям у місті справді, бувало, не довіряли. На його думку, «часто зовсім безпідставно»: «бо не кожен обмежував свій діагноз лише бронхітом чи тісним взуттям і приписував аспірин та клізми, як про це читаємо у «Швейку».
Високий соціальний статус вимагає від нього вести певний спосіб життя, - пояснював гер майор. - Проте досягати цього дуже складно. Забезпечити відповідний його статусу рівень життя удається тільки розпродуючи предмети розкоші, зароблені у попередні роки, коли його матеріальне становище було кращим за нинішнє.
Для повноти розуміння картини варто напевно додати, що Адела Бейнер була п’ятою шлюбною дружиною старшого за неї на двадцять років гер майора Деманта. Пані Аделу зближували із Зиґмундом любов до природи, до класичної музики та ліберальний світопогляд. Разом вони часто здійснювали сходження на верхів'я гір Рареу біля Ватри Дорни та Гури Гуморулуй. Перешкоджали сімейному щастю та злагоді неможливий важкий характер Зиґмунда, часті вибухи його ревнощів, що лише підсилювались через велику різницю віку подружжя. Адела була жвавою та привабливою жінкою, яка мала певний успіх у чоловіків.
Колоритну історію про гонитву із пістолетом переповів Вольф Московіч, який добре знав Аделу Демант. «Я чув багато про Зиґмунда Деманта від його дружини», - пояснив пан професор. Пані Адела і сам Вольф Москович у 1950 -70-ті роки належали до гурту любителів природи, туристів, які часто разом ходили в походи по карпатських горах. Серед них були й люди, що, як і п. Адела, до війни ходили по горах разом з Зиґмундом Демантом, досвідченим альпіністом. Це та школа, яку пройшов і наш колимський герой Вернон Кресс.
На початку липня 1941 року вагітна Адела з ії новим чоловіком пішки вирушила на схід, де ії затримали німці. (Під час радянської окупації п. Адела була вже одружена з художником Moris'ом Fischer’ом, цікаву документальну розвідку про якого написала Тетяна Дугаєва: http://versii.cv.ua/.../mystetskyj-detektyv.../54641.html). Після цього Адела півроку провела у ґето Чернівців. Там помер ії батько, а ії залишили у місті. Пережила війну у Чернівцях. Разом із сином 1976 р. еміґрувала до Ізраїлю, де померла в Ход Хашароні у віці 88 років.
Доля Зиґмунда Деманта була не менш трагічною, ніж у його літературного двійника. Але якщо у романі Йозефа Рота «Марш Радецького» полкового лікаря Деманта убивають на дуелі, то в реальному життя все склалося значно страшніше. Зиґмунда Деманта – разом з дружиною (шостою?) Ґезелою і немовлям Гердою – вже румуни спочатку інтернували в чернівецькому гетто, а 1942 року депортували до Трансністрії.
За непрямими свідченнями, до червня 1942 року вони ще перебували у Чернівцях. Розмістили депортованих другої хвилі у Тростянецькому районі Вінницької області. Частину передали німцям і переправили через Буг для використання на важких роботах. Згодом тих, хто вижив, розстріляли.
У короткому повідомленні юриста Ісака Вайсґласа про депортацію у Трансністрію є згадка про «відомого полкового хірурга доктора Деманта». Автор спогадів про придністровські табори, яких дійшло дуже мало, вказав, що доктор був християнином, а до Трансністрії потрапив через політичну неблагонадійність доньки, фактично замість неї. Хоча самої доньки, ім’я якої у книзі не названо, у Чернівцях не було багато років. (Очевидно, що тут мова про його Ерні Циту, яка народилася 1915 року у другому шлюбі – зведену сестру Петера Деманта).
В Ізраїлі син Адели - Ганс зустрічався з Ерні Цитою Раушвергер (Альмог) – донькою Зиґмунда Деманта – першого чоловіка своєї матері. Це та сама Ерні, яку Петер Демант (Вернон Кресс) з такою любов’ю описав, як сестру, у «Першому життя» – своїх спогадах про довоєнні Чернівці. Забувши (чи не бажаючи) уточнити, що Ерні була йому не рідною, а зведеною сестрою, бо народилася у другому шлюбі Зиґмунда Деманта, а він сам тільки у третьому.
********
Вернон Кресс жодного разу не написав, що його батьки колись розлучалися. Глухим відлунням цих бурхливих подій, в тому числі біганини батька з пістолетом, можна вважати хіба що іншу розказану мемуаристом історію. У ній теж фігурує пістолет, але вже за зовсім інших обставин. У зв’язку з цим епізодом у спогадах вигулькнув друг родини і Зиґмунда Деманта – Т.Настасі. Мемуарист стверджує, що Т.Настасі був кумиром гімназійної молоді 20-х років. Деякий час його коханкою, як запевняє Демант, була навіть фрау Реццорі.
Одного «прекрасного вечора» цей батьків приятель з’явився у Демантів, божевільний від шалу ревнощів, які його охопили. «Здавалося, що він втратив розум». Виявилося, румун випадково – через вікно – побачив сцену примирення своєї тодішньої пасії з чоловіком. За даними «Театральної енциклопедії», цей шалений ревнивець був видатним діячем культури і мистецтва, засновником румунського лялькового театру в Чернівцях.
«Зовнішності його не пам’ятаю, але, напевно, мав бути гарним й привабливим, якщо за ним упадали не тільки дівчата… Ставши свідком такої, як він висловився, безсоромності, Настасі кинувся додому за пістолетом. Батьки заледве заспокоїли розлюченого Дон Жуана». Він погрожував «помститися за свою ганьбу», проте «гер майор» відібрав у нього небезпечну забавку. Саме з цього пістолета батько Петера підстрелив у горах бандита, який так необачно напав на нього.
Сподвижником Т.Настасі мемуарист Вернон Кресс називає художника Георга барона фон Льовендаля. З родиною барона Деманти теж запізналися у прикордонній Вижниці. У двадцятих роках Льовендаль став технічним директором-сценографом Національного театру у Чернівцях, для постановок якого створював модерністські декорації; разом із Т.Настасі долучився до заснування першого в Румунії професійного лялькового театру.
Малий Петер запам’ятав барона невисоким на зріст, у просторому костюмі з вельвету та велетенською краваткою-бантом на шиї. Він ще не був тоді модним живописцем, на якого перетворився через кілька десятиліть. Льовендалям доводилося часто міняти помешкання. Вони мали звичку голими усією родиною виконувати ранкову гімнастику перед відчиненими вікнами. Це неабияк шокувало добропорядних домовласників, які невдовзі вказували квартирантам на двері.
********
Приводом згадати усі ці давно забуті пристрасті стала увага, виявлена професором Вольфом Московічем до слів своєї кореспондентки, української письменниці Марії Матіос на адресу книги «Вернон Кресс. Життя під прикриттям». Відреагувавши спочатку на чернівецьку новинку запискою до авторки «Солодкої Дарусі» і «Букової землі», зауваживши, зокрема, що «за задумом книжка має бути цікавою», хоча «доктором історичних наук на підставі документальної книжки Юрій Чорней мабуть не стане, не той жанр, але популярність напевно здобуде», незабаром, за посередництва пані Марії, пан Московіч вже напряму спілкувався зі мною. Цієї п'ятниці книгу чернівецького автора, поміж героїв якої, як засвідчив особистий приклад пана професора, кожен може надибати власних знайомих, Укрпошта взялася доставити в Тель-Авів до Ізраїлю.
Заочно я дуже добре знаю, до кого мав честь звертатися. Як зацікавлений слухач мав нагоду чути виступи Вольфа Московіча особисто під час заходів п’ятого Міжнародного конгресу україністів у Чернівцях (2002 року), а як журналіст місцевої газети «Доба» поставити тоді кілька запитань під час спілкування науковця з аудиторією та пресою. Наслідком розмови стала публікація відомої розмови Буковина - втрачений рай Європи.
У тому, що на Святій Землі майже на офіційному рівні звучить українська мова, є заслуга професора Вольфа Московіча, який започаткував вивчення україністики в Єрусалимському університеті. Віце-президент Міжнародної асоціації україністів, голова Асоціації україністів Ізраїлю, завідувач кафедри славістики Єврейського Університету у Єрусалимі, іноземний дійсний член НАН України (обраний академіком 25 листопада 1992 року у секції "загальне мовознавство") проявляє максимальну політкоректність, якщо йдеться про серйозні проблеми етнополітичних стосунків у світі загалом та в Україні зокрема. Вольф Московіч навчався у Чернівецькому державному університеті, активно володіє понад десятком мов, є автором понад 300 книжкових та журнальних публікацій у галузі філології та історії культури.
Юрій ЧОРНЕЙ
Посилання на дотичні до цього допису публікації:
