"Чернівецькому Гемінґвею" сьогодні 102 роки
За іншої долі цей чернівчанин майже напевно став би відомим мандрівником: відкривачем загублених племен, підкорювачем нових вершин, дослідником дикої природи. Проте навіть за тих обставин, які судилися йому часто не з власної волі, важко втриматися від порівняння цього непересічного, сповненого шаленої спраги життя чоловіка у брезентовій робі з наплічником і саморобним ножем за поясом із героями Фенімора Купера, Джека Лондона чи його улюбленого Карла Мая. Високий, стрункий, із відкритим обвітреним обличчям, альпініст, поліглот, радіолюбитель, фотограф і книголюб, який самотужки вибудував собі хатину на самому краю світу (далі лише Чукотка й Аляска), – він мовби зійшов зі сторінок пригодницького роману.
Життя «забезпечить» Демантові можливість на власні очі побачити місця, не позначені в маминому шкільному атласі, особисто відвідати землі на схід від Лєни. І не лише побачити, але й долучитися до їхнього дослідження, подарувавши відкритим місцевостям власне ім’я. Точнісінько так, як мріялося у дитинстві: «прожити незвичайне, сповнене пригод життя у віддаленій дикій країні. Хоча свою роль у ній я, звісно, уявляв дещо інакше».
Та хоч як карти й глобуси вражали дитячу уяву, проте не могли зрівнятися із літературними творами. Особливо із книгами, які поволі формували внутрішній світ хлопця. У десять років він захопився «Північними оповіданнями» Джека Лондона. Мріяв про те, як шукатиме золото. «Про те, як копатиму його у кошлатій парці, з довгим ножем у вишитих індіанських піхвах просто на грудях, щоб легше було вихопити. А ходитиму в хутряних унтах, стоячи на широких лижах. Моторошний вітер перетворює все на лід, камінь… Йду проти нього, не скоцюрбившись у жалюгідний позі, а з відкритими грудьми, високо задерши голову, ще й обвішаний зброєю. Жодного з наших європейських морозів я не боявся: мене загартовували з ранніх років…»
Через багато-багато років мрія збулася: аж до ножа в нагрудній кишені і револьвера на боці – тільки то був не кольт, а наган. Так само, як бажання ще раз зустріти «німого друга». Точнісінько таке видання «Поклику предків» Джека Лондона, над яким марив у дитинстві, Демант придбав у талліннського букініста.
«Читав «Між водою й незайманим лісом» Альберта Швайцера, коли мені було 12 років. Про лікарню в джунглях, що в Ламбарене. Пам’ятаю, наче це було лише вчора. З тих пір Швайцер для мене символ чистої, прекрасної душі», – наполягав Вернон Кресс. Етика благоговіння перед життям, повага до всього живого, сформульована «диваком з джунглів», стала основою його власної життєвої філософії. Труднощів не боятися і тим більше не уникати, а долати силою духу і переконаністю – основні положення етики – Демант утверджував кожним днем свого життя.
Записки Швайцера, «Щоденник капітана Роберта Скотта» та інші подібні до них твори полонили дитячу уяву. Ці книги визначили ставлення чернівчанина до людей. В його уяві героєм був той, хто добровільно ризикував власним життям для інших людей, географічних відкриттів і національної гордості. Саме так, як це зробив Роберт Скотт, який загинув у перегонах з Амундсеном за першість на шляху до Південного полюсу. Герої науки, такі як Девід Лівінгстон, Альберт Швайцер, професор Піккард, Альфред Вегенер тощо, в очах Деманта завжди займали вищий щабель, ніж герої війни. «Нансен – мій ідеал спортсмена, вченого і гуманіста», – нагадав принагідно.
Насильно позбавлений звичного середовища існування, Демант витворив собі окремий світ. Адже давно знав напевно: крім реального, в якому живе більшість людей, існують інші світи, паралельні… Мікросвіти тих людей, які перебувають у тюрмах, лікарнях, війську, в іще гіршому випадку – на війні. У більшості з них, на жаль, довелося побувати самому. Хоча завжди вважав їх чужими і навіть ворожими власному життєвому призначенню.
Чи не єдиний світ, із яким мирився – власний, витворений для порятунку: «Королівство фантазії, в якому, по змозі, ховався не лише від радянської дійсності, але й намагався жити власними мріями і правилами». А це, звісно, було непросто. Свобода, нехай тільки внутрішня, можливість вільно подорожувати, нехай тільки у межах СРСР – головні пріоритети цього «окремого світу ілюзій, фантазій і снів».
Власний ідеалізм хроніст кривавого ХХ століття виводив з чернівецького дитинства: «Я виріс у сфері гуманістичних, власне, навіть космополітичних ідеалів. Ідеалам важко в сучасному світі, де панують раціо, логіка, а фантазерів – б’ють. За цих умов залишатися ідеалістом – це прирікати себе на таке собі самокатування: надто великий розрив між островом наших мрій і Освенцімом».
Водночас не правильно стверджувати, що мрійник підлаштував життя під вигадану філософську доктрину. Навпаки, це життя стало головним аргументом на користь того, у що щиро повірив. Філософію Демант вважав «символом чогось зарозумілого й… незбагненного». Попри те, що у гімназії предмет видавався легким і простим – трішки етики, логіки… словом, дрібниці. Інша річ в університеті: «хоча на нашому факультеті вчилися аж ніяк не найрозумніші й найталановитіші хлопці – все одно філософія видавалася мені так само малодоступною, як, скажімо, якийсь негритянський діалект».
Прикладом гідним наслідування, героєм, на якого письменник вказує в ознайомчій анкеті, для нього був лікар, музикант і гуманіст Альберт Швайцер. Той самий автор «Філософії культури», стрижнем якої є етика благоговіння перед життям. Доктора Швайцера, який допомагав пацієнтам долати важкі тропічні недуги, вразило одночасне існування людських страждань і лазурової бухти чарівної краси. «Одним поглядом я обнімав і земний рай, і безнадійне горе, і це приголомшувало», – розповів доктор.
Народжена у нетрях африканських джунглів філософська доктрина veneratio vitae – основи основ добра – якнайкраще годилася для колимського мрійника, який понад усе прагнув зберегти людську подобу. У німецькій бібліотеці вантажника була книга про її творця – «дивака з Ламбарене».
Демант був не просто стороннім спостерігачем чиїхось мук. Він пройшов усіма колами гулагівського пекла. Тому, як ніхто інший, знав: традиційна етика, яка досліджує стосунки між людьми, тлумачить проблему добра, яке люди чинять одне одному, для його життєвого досвіду, набутого у «крематорії без печей», не годиться.
Добро має бути дієвим, боротися з жорстокістю і смертю, врешті бути спрямованим на збереження і вдосконалення життя. Саме цього вчила етика благоговіння перед життям доктора Швайцера: «добро – це зберігати життя, сприяти життю, зло – це знищувати життя, шкодити життю».
Колимський вантажник перейняв від «доктора із джунглів» естафету великої поваги до життя в усіх його проявах. Ідеалом порядності, подвижництва у змаганні за кожне людське життя, кимсь на кшталт літературного Альберта Швайцера, для нього був і назавжди залишився голландський письменник Мультатулі (в перекладі «Я чимало витерпів» – псевдонім Едварда Деккера).
«Пригадую, як мені було складно після багаторічної ізоляції повернутися до сучасної техніки – у таборах «проспав» винахід вертольота, атомної бомби, реактивних двигунів на літаках, не знав, як влаштовані пропульсивний двигун чи турбобур, – писав Демант. – Про зміни у культурному житті, особливо літературі, годі й казати. Щоразу був вражений, коли раптом з’ясовував, що мої довоєнні письменники ще живі. Все, що було до війни, особисто для мене кануло в Лету, значить, подібна доля мала спіткати авторів улюблених книг. Особливо, пригадую, вразило те, що Гемінґвей іще живий…»
Юрій ЧОРНЕЙ