Чернівеччина очима тернопільської "Свободи"
Україна очима редактора. Чернівеччина: край, де хочеться жити
Так стверджують самі жителі Буковини. У цьому переконалися і представники більше трьох десятків ЗМІ з різних регіонів держави. Ми провели три чудових осінніх дні на Чернівеччині у рамках прес-туру “Україна очима редактора”, організованого Українським журналістським фондом.
Край Черемоша і Прута, де поєдналися багатовікове розмаїття різних культур, історична спадщина поколінь, благословенний найбільшим багатством - щирими, привітними людьми, які люблять свою землю, сонце, гори, ріки і струмочки, які бережуть і примножують традиції, плекають слово, пісню, духовність.
Чернівецька область – найменша в Україні, її площа становить 8,1 тис.кв.км, а це лише 1,3% території держави.
Тут народилися та працювали письменники Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Георг Дроздовський, Міхай Емінеску, Пауль Целан, Михайло Ткач, композитори Сидір Воробкевич та Володимир Івасюк, актор, сценарист, режисер Іван Миколайчук, художники Євген Максимович, Микола Івасюк, Іван Холоменюк, співаки та музиканти Дмитро Гнатюк і Софія Ротару, Назарій Яремчук і Павло Дворський, Ані Лорак, перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк. Тут народилися “Червона рута” і “Смерічка”.
А яблука – не польські
Звісно, Чернівеччина не може похвалитися великими обсягами промислового виробництва, на території області немає потужних заводів-гігантів. Але тут сьогодні активно розвивають туризм, малий і середній бізнес, шукають те, що може наповнити бюджет області. За словами губернатора Михайла Папієва, регіон займає перше місце в Україні за темпами і кількістю будівництва ферм, де вирощуватимуть індиків. Це смачне і поживне м’ясо може замінити телятину.
Активно розвивають на Чернівеччині садівництво. Продукція складає гідну конкуренцію імпортним фруктам. Пригадую, як у Хотині нас пригощали неймовірно смачними, одне в одне яблуками. Запитала: не польські? Що ви, свої, - почула у відповідь. Тепер у Тернополі на ринку шукаю тільки яблука з Чернівців.
А ще журналістська братія жартувала: невідомо, чи «доять» на Буковині курей, але форель – точно: ми якраз потрапили на цей процес у господарство “Ішхан” у селі Банилів Вижницького району. Очолює його вірменин Левон Тертерян, який міцно пустив коріння на буковинській землі - тут одружився на вродливій гуцулці Світлані, тут ростуть його діти. Форелеве господарство – підприємство замкнутого циклу: з 2000 року вирощують форель та осетрові від личинки до товарної продукції. Тому і “доять” самців та самок, змішуючи ікру з молочком. Запліднену ікру закладають в інкубатор, а коли настане термін, личинок випускають у ставки з проточною водою, де на датських кормах вони і виростають.
- Нині 70 відсотків форелі в Україні вирощують у нас, у Вижницькому районі, - сказав Левон Тертерян. – Взагалі, конкуренції у цій сфері, думаю, не буде ще довго. Процес вирощування форелі трудомісткий, займає від року до трьох, дорого вартісний. А в нас звикли вкласти гривню й отримати одразу п’ять. Замовників не бракує, в основному форель розкуповують столичні ресторани.
Вирощують в «Ішхані» 140-150 тонн риби в рік. До повені 2008 року, коли всю рибу «змило», було більше – 200 тонн. Тепер подбали про обхідний канал, дамбу.
Підприємство «Ішхан» займається ще й наукою, зокрема є однією з лабораторій Інституту рибного господарства Національної академії аграрних наук України, де розводять червонокнижних риб.
Ще одне сучасне потужне підприємство - ТОВ «Букофрут» у селі Мамаївці Кіцманського району – займається виготовленням сокових концентратів. Завод, за словами директора Лесі Кучук, збудований у 2006 році за кошти (6,5 млн. доларів) приватної акціонерної компанії «Вестен Комерц ЛТД» (Великобританія). Яблучні концентрати купують виробники соків з Росії і Європи, а також українські – «Біола» та «Оболонь». У планах – будівництво газових сховищ для яблук, тоді завод зможе працювати увесь рік. А постійну роботу матиме більша кількість місцевих жителів. Сьогодні на «Букофруті» працюють майже 140 людей, яких звільняють після закінчення яблучного сезону.
А ось ТОВ «ГАЛС ЛТД» у Глибоцькому районі працює цілорічно. Споживачам воно більш відоме під маркою «Глибкон», підприємство виробляє плодоовочеву консервацію (7,5 млн. умовних банок в рік). Крім соків у різних варіаціях, консервованих та маринованих огірків, помідорів, кабачків, завод виробляє гарніри, соуси, салати та овочеві асорті – усього 33 види продукції. Причому лише у скляній тарі – екологічно чистій і безпечній, хоча і не завжди зручній для транспортування.
Очолює «ГАЛС ЛТД» наш земляк, чортківчанин Володимир Завадовський. Тож смачна продукція підприємства також їде до Тернополя і Чорткова. Як розповів пан Володимир, підприємство активно готується до входження України в зону вільної торгівлі з ЄС – впроваджує систему ІFS, котра передбачає отримання міжнародного сертифіката якості. А це означає розширення ринків збуту.
Глибоцький район славиться ще одним унікальним явищем. Село Волока є найбільшим виробником весільного вбрання на всій території колишнього Союзу. Відповідно, найкрупнішим споживачем стразів Сваровскі. За весільними платтями у Волоку приїжджають наречені як з близького, так і далекого зарубіжжя. Їх шиють і жінки, і чоловіки. Кажуть, що поратися на господарстві, на городі, варити їсти, прибирати в хаті місцеві жителі наймають навіть чернівчан, оскільки часу на це у них не вистачає.
Така пізня, така тепла осінь
Буковина – край, який не лише оспіваний Назарієм Яремчуком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем. Про кожен куточок цієї мальовничої місцевості є безліч легенд, переказів. Тут, як ніде, бережуть традиції. Наприклад, як розповіла заступник голови Вижницької райдержадміністрації Тетяна Тирон, на весілля буковинські наречені і досі обов’язково шиють спеціальні вінки-обереги, як колись їхні предки: молода ховає вінок у косах, молодий – під весільним букетом на костюмі. А ще на бенкет вибирають вінчальних батька і матір. Це не рідні молодих, а шановані у селі чи місті люди, порядні сім’янини, не розлучені.
Бережуть і розвивають на Буковині й народні промисли, деревообробку, ковальство, вишивку, ткацтво. Укотре у цьому переконалися, завітавши у Вижницький коледж прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка. Очолює його великий ентузіаст Дмитро Козубовський. Звісно, хочуть тут більше уваги та фінансування від держави, адже, по суті, закупівлю матеріалів, обладнання здійснюють за рахунок батьків та учнів. У тісному приміщенні міститься й музей коледжу, де зібрані цінні художні вироби: ручної роботи килими, вишиті різними узорами, залежно від місцини, подушки і ясики, різьблені дерев’яні скульптури, тонкі ювелірні прикраси, виконані в етностилі сучасні моделі одягу. Усе це просить простору, особливо коли заглядають сюди групи туристів.
Цікава й історія самого коледжу. Створений він ще за часів Австро-Угорської імперії 15 жовтня 1905 року як крайова школи різьбярства, токарства та металевої орнаментики. У перших звітах цього навчального закладу зазначалося, що його мета – “учити синів мешканців руських гір Буковини”. Керівництво школи вже тоді орієнтувало стилістику виробів із дерева на народну основу, що на початку XX століття набуло майже унікального характеру.
За більш ніж столітню історію зі стін коледжу вийшли понад 36 тисяч випускників! Серед них – народний артист України Василь Зінкевич, народні художники України Іван Остафійчук, Микола Білик, заслужені художники України Олександра Теліженко, Богдан Новосельський і багато інших.
Жовтнева погода під час прес-туру видалася на диво лагідною. Сонце ласкаво обігрівало кожного з нас, як і люди, з якими пощастило за цих три дні зустрітися. Відчувалося це по-особливому у Чорториї, селі Івана Миколайчука, де український режисер та актор зняв свою картину “Така пізня, така тепла осінь”.
У Чорторию ми приїхали, коли густий темний вечір уже опустився на землю. Але жіночий ансамбль у розмаїтих буковинських вишиванках зустрів нас щирою піснею “Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене”. Неповторні мелодії дарували глинницькі музики, яких Миколайчук запрошував грати у фільмах “Вавилон XX” та “Білий птах з чорною ознакою”. Чекали нас і сестра Івана 80-річна Фрозина Грицюк, яка опікується музеєм-садибою брата, та її син Михайло.
У хаті-музеї відтворили все, як було колись: синя призьба, маленькі віконця, кам’яні жорна у сінях, старий ткацький верстат, заквітчані рушниками стіни, валізка Івана, з якою він їздив на навчання до Чернівців. А в колисці, яка розташована посеред кімнати, Миколайчуки виколисали десятеро дітей. До речі, в рідній домівці Івана у 20-і роки минулого століття діяла хата-читальня, а батько актора часто привозив книжки українською мовою та виховував дітей у дусі патріотизму.
- Хату відбудували 1991 року, коли з Києва прийшов наказ облаштувати тут музей, - пригадує пані Фрозина. – До того вона протікала, бо мама не мала грошей на новий дах. Ходила до голови колгоспу просити, щоб соломи виписав. Але той казав: “Якби ваш чоловік у колгоспі працював, то я б виписав. А він же на залізниці працює. Хай йому там допомагають”. А через кілька років той голова прийшов до нас і каже: “Миколайчучко, то я велику помилку зробив, що не виписав тоді соломи. Бо тепер прийшов наказ з Києва будувати тут музей».
У маленькій кімнатці – фотографії й особисті речі актора. А у дворі – криниця, названа Івановою, цілющої води з котрої зачерпнули і ми. До речі, у музеї побували відвідувачі більш як з 20 країн світу. Особливо багато – цьогоріч, коли відзначали 70-ліття Івана. Зробили це, як зауважив голова Чернівецької ОДА Михайло Папієв, не по-чиновницьки, а так, як колись мріяв Миколайчук: накрили столи від Чернівців до Чорториї і запрошували усіх охочих на “Гостини до Івана”. Тож здійснився задум актора, котрий, ще зростаючи у селі, бачив, як у суботу й неділю люди поспішали з базару з районного центру додому, бо були голодні. “От прокласти б столи по дорозі, щоб людина могла випити й поїсти, й піти далі”, - казав не раз Іван, який не просто прославив свій край, своє село. Він дав людям віру, що всього можна досягти самому – був би лише талант і віра в себе.
Мешканці Чорториї, які зібралися того вечора на подвір’ї музею, проводжали нас до автобуса з гарними побажаннями, згадуючи на прощання, як взимку 1987 року, незадовго після смерті актора, у Чорторию вперше прилетіли лебеді. Відтоді ці птахи щороку зимують на каскаді рукотворних озер, котрі живлять підземні теплі джерела. У 1987 їх було близько 20, останнім часом – більше сотні. Місцеві жителі кажуть: з лебедями у їхній край вернулася душа Івана.
Університет – у списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
До слова, на Буковині відчувається нечиновницький підхід до культури, збереження традицій. Наприклад, до 135-ліття відремонтували Чернівецьку філармонію – любо глянути. Радують глядачів високою майстерністю чотири академічних колективи – симфонічний, камерний оркестри, камерний хор, ансамбль пісні і танцю, а також естрадна група. Журналісти потрапили якраз на плановий концерт ансамблю пісні і танцю, який тривав дві години і сприймався на одному диханні.
Розповідь про культуру Буковини була б не повною без згадки про архітектурний ансамбль Чернівецького національного університету імені Федьковича, котрий цьогоріч потрапив до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зокрема, до переліку внесли центральний та ще два корпуси навчального закладу – як колишню резиденцію православних митрополитів Буковини і Долматії, котра, як вважає губернатор Михайло Папієв, має зайняти перше місце у конкурсі “7 чудес України”.
Нагадаю: резиденцію буковинських митрополитів будував у 1864-1882 роках знаменитий чеський архітектор Йосиф Главка. На допомогу він запросив 30 найкращих майстрів з Австрії. Побудував Главка ще три заводи: на одному з них виготовляли поліровану черепицю, на двох інших – цеглу. Кожну цеглину, подейкують, вимірювали, важили і простукували. Мабуть, так воно і було, оскільки ансамбль чудово виглядає досі. З середини 50 років минулого століття тут міститься університет. А колись у центральній частині ансамблю був митрополичий палац з домашньою церквою, монастирем, де пізніше відкрили школу духовного співу та школу дияконів, музей церковного мистецтва і фабрику свічок. Ще в іншій частині – теологічний факультет з власною бібліотекою і храмом Трьох Святих, де відбували практику майбутні богослови. Цей храм діє і нині, хоча йому довелося пережити складні часи: за Союзу тут був склад, а потім весь архітектурний ансамбль передали університету. Завдяки цьому багатство храму збереглося у первозданному вигляді.
При зустрічі з медійниками губернатор Михайло Папієв сказав, що для себе він уже давно визначив: Чернівеччина – край, де треба жити. Журналісти після відвідин Буковини замінили слово “треба” на “хочеться”. Жити у краї, де багата туристична інфраструктура, відомі далеко за межами України духовні святині: Свято-Вознесенський чоловічий монастир у Банченах, жіночий монастир Свято-Праведної Анни, музейний комплекс старообрядництва. Але це вже тема іншої розмови.
Зіна КУШНІРУК
П'ятниця, 18 листопада 2011
Джерело: svoboda.te.ua
