Чернівчанин, який першим побачив телевізор (BukNews на вікенд)

 

Як і годиться зі справжнім, а не вигаданим життям, підтвердження несподівано прийшло із подорожніх записів одного з найвідоміших у світі документалістів Девіда Аттенборо, книжку якого я щойно дочитав. Розповідь про «Подорожі юного натураліста: Пригоди з дикими тваринами» автор, молодший від чернівчанина Петера Деманта на якихось 8 років, розпочинає з короткого екскурсу в історію англійського телебачення, якому віддав багато років життя. «Телебачення у ті роки теж відрізнялося від нинішнього. Існувала єдина мережа мовлення, яка належала BBC і доступна тільки у Лондоні та Бірмінгемі. Всі програми транслювалися з двох маленьких студій, які розташовувалися в Александра-палас на півночі Лондона. Це були ті самі студії і ті самі камери, з яких в 1936 році велася перша регулярна телетрансляція. В 1939-му, з початком Другої світової війни, вона перервалася і відновилася в 1945-му, щойно настав мир».

 

Коли Девід Аттенборо 1952 року прийшов працювати на британське телебачення, Петеру Деманту залишалося ще рік кантуватися на тюремних нарах у спеціальному таборі для особливо небезпечних політичних злочинців на Колимі. Для нього якраз добігав кінця період багаторічних тюремних поневірянь, який почався влітку 1941 року. І якщо Аттенборо 1954 року вирушив в одну зі своїх перших закордонних мандрівок у пошуках рідкісних тварин для Лондонського зоопарку, про яких заодно знімав документальні фільми, то максимум, на який міг тоді розраховувати Демант, це кімната у гуртожитку для колишніх зеків при копальні «Дніпровська». Перший і єдиний у житті чорний костюм, який Демант тоді справив, чоботи й білизну вкрали в гуртожитку ще на «Дніпровській». Словом, на волю вийшов точно, як заповідав Солженіцин: «нехай буде заплічним мішком твоїм – твоя пам’ять. Запам’ятовуй! Запам’ятовуй! Тільки це гірке насіння, мабуть, колись і проросте».

 

До Індонезії, як Аттенборо 1954 чи 1955 року, Демант ще потрапить. Як і Аттенборо за сорок до того, Деманта теж приваблювали тварини. Хоча весь попередній життєвий досвід, здавалось би, заохочував до іншої поведінки. Прикрий випадок, який надовго врізався в пам’ять, трапився перед відправленням на Колиму, коли Демант рік перебував під слідством. Начальнику місцевого промкомбінату знадобилися робочі руки для якоїсь домашньої роботи. І він виписав з тюрми голодних підслідних, серед яких опинився майбутній письменник. В’язні сподівалися, що за добросовісну роботу їх бодай нагодують. Але замість шматка чорного хліба вихудлим, змореним працею зекам, господиня винесла скибку білої булки з маслом товстому котові. «Нехай пробачить мене читач, я дуже люблю кішок, але той кіт – кудлата жирна тварина – видався мені породженням пекла», – згадував Демант. Ще багато років по тому не міг без відрази згадувати про білий хліб з маслом в руці кирпатої огрядної баби.

 

Старий письменник трохи хвилювався, чи подужає його стомлене серце очікувану спеку. Та, попри сонце над головою і відсутність тіні, клімат невеликого індонезійського острова Балі виявився на диво сприятливим. Сповнений нових вражень, геть чисто забув про власний день народження 2 серпня 1994 року. Згадав про нього лише за вечерею: «ось і виповнилося мені сімдесят шість!». Відвідати мавпячий заповідник у дикому тропічному лісі значно дешевше – лише 20 доларів. Вирушили мікроавтобусом дорогою уздовж узбережжя. Шлях подорожніх проліг у Санга – до святих мавп. Навколо справді цілі стада мавп.

 

Етичні проблеми утримання тварин у зоопарках, і, відповідно, виловлювання їх у дикій природі у часи молодості Аттенборо не стояли так гостро, як зараз. Врешті серйозні наукові заклади, такі як Лондонський зоопарк, ніколи не збирали власні колекції тварин з розважальною метою. Той таки Аттенборо наводить приклад збереження видів тварин, які зникають, наприклад, оленя Давида, саме у лондонському зоопарку. Коли у природі цей вид зник, повернути його туди через півстоліття допомогло саме поголів’я розведене у неволі.

 

Зрештою, у природних умовах тваринам часто велося не легше, ніж в зоопарках. «Нарешті ми відзняли все, що хотіли і стали збиратися додому. «Все?» - запитав хтось із наших провідників, - переповідає Аттенборо епізод з власної вилазки до Індонезії. – Ми кивнули – і тут таки у мене за спиною пролунав різкий хлопок. Я повернувся і побачив чоловіка з рушницею на плечі і димом від пострілу навколо. З огляду на швидкість, з якою, ламаючи гілки, втікала мавпа (орангутанг), вона майже не постраждала, але від злості у мене на мить відібрало мову. «Чому? Ну чому?» - шалено заволав я. Убивство істоти подібної на людину здавалося мені злочином, рівним людиновбивству».

 

Здавалося, єдине, що мало хвилювати колишнього чернівчанина після звільнення з табору, як вижити на засланні. Проте щойно багатолітній зек потрапив до більш-менш людських умов, одразу звернув увагу на тварин, яких завжди любив. Із дитячих років, наприклад, не ходив до цирку. Не міг бачити, як тварин дресують, вважав це знущанням над ними. У листопаді-грудні 1960 чи 1962 року (на зворотах фотографій вказані різні дати) вантажнику довелося на деякий час переселитися до селища Милга–РВК. Тут, у місцевому колгоспі «Червоний богатир», він на добрих півмісяця перетворився на забійника оленів. Працював із якутами й евенами, для яких це ремесло було звичною справою. На одній з фотографій, приміром, зображено невідомого чоловіка, який високо закинувши руки над головою, замахується битою на оленя, що лежить на боці перед ним на землі. Коментарі письменника, які він залишив на звороті деяких знімків, недвозначно засвідчують: він не схвалював такого жорстокого поводження із тваринами.

 

Працюючи неофіційним керівником військово-спортивного табору на озері Танцюючих Харіусів, вантажник-альпініст навчав підопічних не лише витривалості, але й людяного ставлення до тварин. «У печі закинутої лазні, яку ми розбирали на каміння, сховався зайчик: дивимося – смішна сіра мордочка й перелякані очі. Роздивилися і пішли. Був дуже втішений тим, що два мої хлопці, яких мені виділили у помічники, не виявили жодного інтересу до того, щоби його впіймати чи вбити. Хоча я їм цього все одно не дозволив би, але люди без диких інстинктів – завжди приємне явище». Натомість іншому підопічному, який непоштиво поставився до собаки, влаштував прочухана. Майже такого, якого сам колись отримав від батька. «Сьогодні вліпив комусь потиличника… Хлопець ударив ракеткою по мордочці загального улюбленця Джульбарса – двомісячне щеня, сильно розжиріле за останні тижні. Це, звісно, недобре і не повториться, але як можна ні за що ні про що мучити собача?».

 

 

Історія не знає умовного способу. Особливо після «коригування» можливих варіантів страхітливим політичним катаклізмом середини ХХ століття. Однак того, що англієць Нойс, який у складі першої успішної експедиції підкорив Еверест, був лише на сім місяців старший за австрійця Деманта, теж забувати не варто. Так само як і про долю славетного норвежця Тура Геєрдала, що належав до одного з Демантом покоління, чи молодшого за нього іншого англійця, згаданого тут Девіда Аттенборо. Чернівчанин належав до покоління, яке першим зійшло на найвищу гору планети, перетнуло на плоту Тихий океан, чи почало знімати фільми про дику природу. Ось тільки велика історія суттєво скоригувала ці можливості для кожного з представників цього покоління. Хтось, попри воєнні випробування, залишився жити у вільному світі, хтось потрапив за «залізну завісу».

 

А ось телебачення Демант так і не полюбив. Хоча, напевно, був одним з небагатьох радянських громадян, які бачили перші зразки телебачення. Щоправда, не в СРСР, а в Німеччині і Великій Британії. Першу телевізійну трансляцію з Олімпіади 1936 року організували в Берліні. Коли на початку 70-х телебачення нарешті прийшло до Ягідного Демант свідомо відмовився від телевізора. Був твердо переконаний: марнування часу перед «вбивцею самостійного руху» не співмірне із реальною користю від перегляду передач. Якщо зрідка траплялися цікаві телевізійні програми переглядав їх у друга-геолога Віталія Амельченка. Господар телефонував вантажнику і той встигав хвилин за п’ять. «Знамениті «Сімнадцять миттєвостей весни» не дивився, хоча моя начальниця на тарному складі продзижчала мені всі вуха своїми коментарями і питаннями про німецьку армію, Штірліца і всі небилиці, якими ТВ напихало необізнаних і некритичних глядачів», – прокоментував власні уподобання.

 

Хоча для документальних фільмів і серіалів Девіда Аттенборо, присвячених еволюції, етології та екології, Петер Демант, швидше за все, зробив би виняток. І не тільки тому, що досі живий 95-річний славетний англієць був однолітком його дружини. Однаковими виявилися гуманістичні цінності, які сповідували обоє. Ось тільки власний гуманізм у ставленні до тварин Деманту довелося відстоювати за значно складніших життєвих обставин.