Броніслав Тутельман: Історія чернівецького театру – складова частина історії міста у всі періоди його існування
У переддень нового театрального сезону і відзначення 115-річниці від часу спорудження будівлі міського театру у Чернівцях спілкуємося з відомим чернівецьким художником Броніславом Тутельманом про мистецтво загалом і театральну культуру зокрема.
- Зізнаюся чесно, наша родина не була надто театральною. Але ми ходили до театру. Вирушаючи на виставу мама гарно одягалася, брала театральну сумочку, у спеціальному відділенні якої зберігалася пляшечка парфумів «Красная Москва». Мене також одягали у святковий одяг, робили спеціальну зачіску з локонами…
- Кожна прем’єра ставала справжньою подією у культурному житті міста. Тільки лінивий не знав тоді провідних артистів нашого театру. І не тільки за прізвищами, але й в обличчя. Вони справді були знаковими постатями для Чернівців.
- По-перше, необхідно визначити, що таке для нас театр. Якщо це тільки споруда, приміщення, то це одна історія, – каже пан Броніслав Тутельман. – Якщо це культурне явище, включно з театральною трупою, яка його творить, то історія зовсім інша. За багато років чернівецької історії, як казав один мудрий єврей, нікуди не виїжджаючи з міста, він примудрився побувати у п’яти країнах. Те саме можна сказати про наш міський театр. І цей факт театральної історії Чернівців, безумовно, необхідно враховувати.
- Саме по собі театральне приміщення, без акторів, це не більше, ніж площадка. Так, нам пощастило, що у нас така гарна площадка, яку нам у спадок залишила Австрія. Ми довго про це навіть не здогадувалися, сприймаючи це як належне. А як же інакше? Мені просто не було з чим порівнювати, тому я був трохи розпещений нашим храмом муз.
- Тільки вирушивши на навчання до Одеси, куди я потрапив у п’ятнадцять років, я раптом збагнув, що не всі театральні площадки однаково гарні. Тоді на екрани кінотеатрів якраз вийшов кінофільм «Весілля у Малинівці», в якому одну з ролей зіграв артист Одеського театру оперети Михайло Водяний, і ми з хлопцями побігли до цього театру, щоб побачити його живого на сцені.
- І це тільки тоді я раптом збагнув, що не всі театральні площадки такі самі гарні, як наша чернівецька. Аж тут раптом якісь незрозумілі дерев’яні стільці, як у кінотеатрі імені Федьковича чи Зої Космодем’янської. Я ж звик, що театр - це м’які крісла, оксамитові ложі, блиск золота. Те, що театр може бути іншим, я навіть не уявляв.
- Колись, вже не пригадаю точно хто, покійні Анатолій Литвинчук чи Євгенія Золотова, або, може, навіть нинішній керівник Юрій Марчак, образилися на мене за те, що я зачепив тему існування стаціонарних театрів, створених у радянські часи. Я й зараз переконаний, що це анахронізм, пережиток радянської влади, яка, як відомо, була щедрою на дурниці. Тому театри тоді часто виконували не стільки художню, скільки ідеологічну роль. Там було повно гебешних посад, а ті, хто їх обіймав, мали стежити за змістом постановок, затверджувати вистави. Розуміючи, через яке сито їм доведеться пройти, навіть талановиті і творчі автори, режисери, актори змушені були вмикати у собі внутрішнього цензора, а не думати тільки про творчість.
- Всі так звані професійні спілки – письменників, художників, театральних діячів – точно такий самий анахронізм. В жодній цивілізованій країні світу державних мистецьких спілок, у вигляді годівниць, як вони існували в Радянському Союзі, і якими їх успадкувала Україна, немає.
- Державна спілка у радянські – це та сама замаскована Комуністична партія для творчих людей. Взявши когось до професійної спілки, або відмовивши у прийомі до неї, цим засвідчували лояльний митець до радянської влади, чи щодо нього у неї є сумніви. Водночас тих, хто залишався за межами спілки, називали аматорами, самоучками. Приходив інструктор обкому і просто зі стіни знімав мої роботи.
- Зараз ми розмовляємо про театральне життя, але я можу привести приклад з ближчої мені галузі мистецтва – художньої, коли після 1940 чи 1944 років до Чернівців, за направленням згори, переїхала генерація якихось не найкращих художників. Так, з центру тоді надійшла команда організувати на їхній базі осередок Спілки художників, але ж це не означає, що до них тут не існувало жодного мистецького життя.
- Насправді спадкоємність, наступність у мистецтві, незалежно від зміни влади, має дуже важливе значення. Це добре видно на прикладі Львова, навіть Ужгорода, де художники не відмовилися від дорадянської мистецької школи. Можливо, саме тому їхні мистецькі школи зараз більше відомі, ніж буковинська. У Чернівцях, на жаль, вийшло інакше. І ми досі пожинаємо наслідки.
- Сьогодні усі ці речі необхідно переглядати. Паростки нового підходу, який враховує наступність у художньому мистецтві, з’явилися в альбомі «Чернівці. Czernowitz». Упорядники відмовилися від цього неприродного поділу, нібито до радянської влади тут нічого не було. І це пішло тільки на користь виданню, яке представило візуальний образ Чернівців в усій красі, так як місто зобразили представники різних поколінь художників, громадян різних держав і різних мистецьких шкіл, але яких поєднало це місто. І точно так само має бути з театром.
- Дивно, що за тридцять років незалежності України щодо цього у декого ще є сумніви. В тому числі це стосується точки відліку існування театру, як мистецького явища загалом, незалежно від державної приналежності театральної трупи.
- Якщо вже у когось виникли сумніви, тоді чому рахувати витоки театру від 30-х чи 40-х років минулого століття? Тоді давайте виводити витоки українського театру від 1991 року, коли було проголошено незалежність. Відколи починається батьківщина? Від 1991-го року? Смішно! 1944-го? Смішно! Потрібно врахувати всі періоди історії міста і театру, як її невід’ємної складової. Ніхто не викидає з історії чернівецького театру радянський період його існування, чудових акторів, які були його окрасою. Але на таку саму пам’ять і пошанування мають право ті актори, які творили театральне життя Чернівців задовго до них. Стверджувати, ніби до радянського періоду тут не існувало театрального життя, не тільки антинауково, а просто смішно. Чи тих акторів потрібно викинути з історії?
- Хронологія повинна бути чесною, прозорою, і позбавленою ідеологічного нашарування. Обґрунтувати цю дату повинні історики-театрознавці за круглим столом. Особисто я не бачу жодних підстав, аби не виводити витоки театру, як мистецького явища, від моменту його появи у Чернівцях.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дев’яносто чи сто п’ятнадцять: скільки насправді було театральних сезонів у Чернівцях
Фото Максима КОЗМЕНКА
