ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДИМ ВІТЧИЗНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДИМ ВІТЧИЗНИ

18.11.2011, 15:55

(Чтиво для уікенду)

Звісно, кожен провінціал хвалить своє болото. Тому що його болото – не просто так, а оригінальна річ. Тут і будинки не такі, і цвинтар, де покійникам добре, і генії родяться рясно, як помідори черрі, гронами. Часто це смішно, але іноді все ж правдиво.

 От і у мене серед інших дивацтв виникло ще одне. Серед усіх літератур світу мене вабить чернівецька література. В ній є оригінальна риса. Її майже не читають ТУТ. Маю на увазі в Чернівцях та околицях. Десь там читають. Ось така наша родзинка: таланти є, ми цим пишаємося, читачів не вистачає. Але це мало кого турбує.  Натомість є затяті політичні вболівальники. Ламають списи мої земляки з мізерними зарплатами хто кращий –  українці, румуни, євреї, хто менше краде – бютівці, регіонали, нашоукраїнці. Дивишся, бува, коментарі в Інтернеті й думаєш «Боже, невже ідіоти?» Звісно, кожен має право на ідіотизм. Але ідіоти у великій кількості створюють особливу атмосферу. І в місті замість запаху осені – вже десятиліття запах корупції, відрижки нуворишів, заметіль лярв, листопад нереалізованих алкоголіків, цвітіння божевілля серед службовців на дві тисячі гривень. Вони живуть для рабства і хабарництва. Хабарами і корупційними схемами захоплюються навіть педагоги молодших класів. Іноді здається, що скоро чернівецькі  немовлята даватимуть хабарі за мамине молоко. Для тренування перед дорослим життям.   А що, от так дозволити смоктати молочко на халяву?  Хтось скаже: «пересмикнув». Але, повірте, в Чернівцях діти  дізнаються про хабарі раніше, аніж про лелеку, що приносить дітей. Ну ось, лягнув батьківщину і земляків від душі, стало трохи спокійніше, затишніше. Повертаємося, однак, до чернівецької літератури. Іноді вона прекрасна. Десь років дванадцять тому я відкрив (для себе) Померанцева і почувався Колумбом. Тому що, коли починав про нього розповідати, то всі питали: а хто це такий? За ці роки відбувся певний прогрес, про письменника  у Чернівцях дізналися більше. Може настав час і почитати трохи, що він пише. У 1985 році  вийшла найбільш чернівецька його книга «Альби і серенади». Вийшла вона у Лондоні. Мені подарував її колись давно профессор Борис Іванюк. Це було щось на кшталт посвідчення чернівчанина. З неї дізнався про таємниці чернівецьких псів і про те, що серце восени стає, як каштан – твердим і маслянистим.   Про те, що поцілунки на морозі тепліші, ну, а головне – про алхімію Чернівців.

  Ось що Ігор Померанцев написав ще 19-річним студентом про рідне місто:

“Отже, починаються Чернівці! Станьте – як завжди стаєте, коли говорите про кохання. Це місто збудоване з натяків, диму і крику. В його дворах, де пасуться дощі, громадяться понівечені клітки для птахів і напівзотлілі коти труться об попелястих голубів. У його стінах – непробиті вікна, обрамлені карнизами. Кам’яні натяки. Здавалося, вже все було готове, щоб витягти кубометр цегли, але раптом почалася чума або навала ворожої армії, і сходинки безглуздо ткнулися в те місце, де мали з’явитися двері, – так алхімік на смертному одрі міг би розкрити лише половину таємниці. Чернівці розмиті провулками. На якійсь околиці у відлуннях міста, де запах і колір – одне і те ж, пробиваються тополі.”

Але це був лише початок роману із рідним містом. З цієї першої книжки Померанцева насправді половина – це Чернівці. З чернівецьких письменників мало хто любить місто. Чому так – розмова довга. І так вийшло, що чернівецькі письменники – це емігранти. Саме вони люблять ці двори і провулки. І виходить це перш за все цікаво і, крім того, віддано й безкорисливо. Тому що це перше. Біль, любов, смерть.

“Всі люди народилися у Чернівцях. Це бенкет голосних, ці барочні інтонації, ці імена – грона: Мара, Фіра, Шела, Рува (…) І якщо випещена щока дев’ятикласниці не відсахувалася від твоїх губ, які не знали точно, що робити, ти вважав це за щастя. І якщо зі зверхньою посмішкою тебе запрошували на дамський, ти розумів: більшої перемоги ти не отримаєш ніколи. Ці дівчата зникли найпершими – хто чекав їх у Хайфі, Натанії, Єрусалимі?”

 Хоча не тільки про дев’ятикласниць. Дійсно було і про смерть.

“Веселих лисих товстунчиків, батьків моїх друзів, щедрих сусідів і невгамовних чоловіків, почали арештовувати тоді, коли мені вже не дружилося. До нас заходила двірничка Домка і казала мамі: “Світлано Іванівно, ви б побачили це багатство…” Один за одним проходили суди – над текстильниками, взуттєвиками, мірошниками і знову текстильниками. Їх губив надлишок енергії і розмах бажань. Перед світанком приїжджали бригади ОБХСС, брали Домку та її чоловіка у свідки, а вдень матері моїх друзів виходили у двір важкими постарілими жінками з чорними обличчями. А друзі не виходили зовсім. Їх намагалися відіслати кудись до родичів: у Бессарабію, Кам’янець, Вінницю і Бричани. Потім вони поверталися у спорожнілі квартири – майно конфісковували, – і нам більше не дружилося. Я намагався уявити собі ці передсвітанкові обшуки і не зміг. Ці лисуваті товстунчики завжди були такі веселі й щедрі, і так прекрасно одягнені. Потім прогриміла справа валютників. Батько повернувся з роботи і сказав, що звільнили машиністку Міру, тому що її чоловік валютник. Бертран Рассел написав Хрущову про те, що переслідування валютників перетворюється на переслідування євреїв. Вироки були суворими. Місто жило якимось надсадним життям: кількох підсудних засудили до смертної кари. Дружити стало неможливо”.

 Ну, звісно, не тільки про дорослих, а про дивовижне.

“Діти чекають вечора. Вікна Рози виходять у двір. Якщо залізти на турнік, де вибивають килими і доріжки, то у вікні Рози можна дещо побачити. Вечорами, коли наші батьки прилипають до коротких хвиль “Рекордів”, “Уралів” і “Балтік” – це межа їхньої громадянської мужності, – до Рози приходять подруги і офіцери. Якщо видертися на турнік, близько десятої, коли на іудейському небі проступають жовті зірки, можна побачити, як Роза на круглому столі у кімнаті з притлумленим світлом, разом із власною тінню виконує під ледь чутну повільну солодку музику, в оточенні згустілих напружених силуетів гостей, танець живота. Час від часу чиясь мати чи батьки викрикують ім’я своєї дитини, що загуляла, – Фімо, додому – але ми не чуємо: ввечері ми працюємо заклиначами Розиного живота. Тільки Едік не підходить до турніка. Його мама – подруга Рози. При ньому ми чомусь намагаємося мовчати про наше вечірнє життя. У жовтні Роза завішує вікна важкими шторами, і зиму та весну ми чекаємо початку сезону, місяця травня. Одного зеленого травня, коли з усіх вікон один і той же голос співав “Ті-ши-на”, коли все місто аплодувало золотій трубі Львова Едді Рознеру, коли чернівецькі юнаки вийшли на вул.Кобилянську на товстих каучукових підошвах, з пишними коками, мама пошила братові веселих кольорів сорочку на випуск, і того вечора, коли він одягнув її вперше, він був помічений Розою і запрошений в гості. Я висію на турніку із почервонілими витріщеними очима намагаюся виокремити його тінь. Поки брат не повертається, я не можу заснути. Він швидко роздягається, лягає, не промовивши ні слова, навіть не вмикаючи лампи. Він якось інакше, незвично дихає”.

 Зрештою, навіть не в Чернівцях Померанцев зберігає чернівецьку інтонацію і свою власну, коли хочеться любити не тільки дівчат, але й небо, псів, шорсткі стіни будинків. І ось він, молодий юнак, на педагогічній практиці в гірському селі.

“Тепер нема ані гір, ані полонин, є тільки сніг. Щоранку підлога у вчительській стає мокрою. Сьогодні субота. Ігор поїхав у місто, а я залишився один. Одному в кімнаті холодніше. Вчора до мене прийшла лаборантка і запросила в кіно. Вона найбільш несільська дівчина у селі. Замет притискається пласким носом до мого вікна. Вона знімає пальто, вологе від снігу. Їй подобається у нас: по підлозі розкидані книги, папери, порожні пляшки. На столі черствий хліб, відкрита консервна банка, ліжко Ігоря не застелене. Їй подобається у нас. У  хатах на ліжка не сідають: ліжка стоять урочисті як паски. Лаборантка каже, що часто буває в місті, називає імена знайомих. Я знаю тільки одного, хулігана на прізвисько Трон. Трон живе недалеко від мене, у дворі спартаківського манежу. Манеж – величезний і холодний. Я притискаюся до його вигнутих стін. Повз розсікають повітря і зі свистом проносяться чоловіки з м’ячем у руці у в’язаних шапочках, вовняних светрах. Я чую стукіт їхніх сердець. Невже і я стану колись таким? Трона я не боюся: у мене є старший брат, він – борець, самбіст. Плаский ніс замету розплавляється і розтікається по склу. Коли вранці ми йдемо до школи повз найбільш жіночні і ніжні гори у світі, Карпати, йдемо з незатишності у незатишність, відчуваємо себе поетами в екзилі. Хтось з нас або я, або Ігор, киваємо на гори, що оточують село, і кажемо: “Краса то яка”. Поряд Румунія. Якщо восени підійти упритул до кордону, якщо падає дощ, а вітер дме із заходу, то все обличчя стає мокрим від румунського дощу. І тобі здається, що ти побував за кордоном. Лежачи в ліжках з книгами в руках, ми часто обговорюємо план триденної втечі до Румунії, таємного переходу проораної смуги, поїздку зайцями в Плоєшті, Сучаву, Бухарест – там зараз виходить на екрани американський фільм “Боні і Клайд”.

Американський фільм вартий втечі, безумовно. Ну, і так ще десятки сторінок, візій, мрій. Чернівці просочилися крізь шкіру, м’язи і дійшли до кісток. І що б не сказав, просякнуте ароматом міста, як просякнуте димом усе, що готують на вогні.

 Сергій Воронцов  Фото Сергія Лопатюка